Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 230)

— Примусове підсилення? — запитала Рабоніель. — Переміщуємо великий самоцвіт на коротку відстань і змушуємо маленький самоцвіт зрушити на більшу відстань?

— Енергія збережеться, якщо наше розуміння фабріальних законів правильне. Знадобиться більше Світла, і переміщення більшого самоцвіту виявиться складнішим порівняно з роботою, яку виконує менший самоцвіт. Але бурекляття... які будуть наслідки...

— Запиши це, — веліла Рабоніель. — Запиши свої спостереження.

Я зроблю те саме.

— Навіщо?

— Ритм війни, Навані, — пояснила Рабоніель, хоча Навані нічого не зрозуміла. — Зроби так. І продовжуй експерименти.

— Добре. Але, Повелителько Бажань, я зіткнулася з іншою проблемою. Мені потрібен спосіб виміряти силу Буресвітла в самоцвіті.

Рабоніель не наполягала на подробицях.

— Це робиться за допомогою піску, — відповіла вона.

— Піску?

— Від природи він чорний, але в присутності Буресвітла стає білим. Тож його можна використовувати для вимірювання сили Інвеститури — що потужніше джерело енергії поблизу, то швидше змінюється колір піску. Я принесу тобі трохи, — вона голосно замугикала. — Це дивовижно, Навані. Не думаю, що я коли-небудь, під час багатьох інших Повернень, зустрічала такого здібного вченого.

— Я не... — почала було Навані, але затнулася і сказала натомість: — Дякую.

85

Даббід

А чому я повинен хотіти пам’ятати?

Даббід усе життя був інакшим.

Це слово говорила його мати. «Інакший». Йому подобалося це слово. Воно не намагалося прикидатися. Щось у ньому самому справді було інакше. Даббід почав говорити лише в шість років. Він досі не додавав числа в умі. Міг виконувати інструкції, але забував послідовність, якщо вони були надто довгими.

Він був іншим.

Причину цього лікарі назвати не змогли. Вони казали, що деякі люди просто інші. Він назавжди залишиться таким. Повитуха, коли пізніше почула про нього, сказала, що навколо його шиї була обмотана пуповина, коли він народився. Можливо, тому він і став таким.

У дитинстві Даббід спробував накинути мотузку на шию, щоб відчути, як це. Він не зістрибнув з уступу. Ні до чого не прив’язував інший кінець. Даббід не намагався накласти на себе руки. Він просто трохи затягнув мотузку, щоб знати, що відчував малюком.

Коли хтось це побачив, усі запанікували. Вони називали його дурнем. У нього роками забирали мотузки. Думали, то він надто тупий, щоб знати, що так завдасть собі болю. Він часто потрапляв у подібні халепи. Робив те, що інші не зробили б. Даббід не розумів, що так викличе в інших паніку. Він мав бути дуже обережним, щоб не налякати звичайних людей. Вони любили його лякатися. Він не знав чому. Він був інакшим. Але не тому, що страшний.

Усе погіршилося, коли померла мати. Того дня люди стали злішими. Це була не його провина. Він навіть там не був. Але раптом усі стали злішими. Він потрапив на війну, служив світлоокому. Прав його одяг.

Коли в дружини цього чоловіка народилася темноока дитина, усі розсердилися на Даббіда. Він пояснив, що вони помилялися. Усі іноді помиляються.

Лише набагато пізніше він зрозумів, що світлоока пані збрехала, щоб покарати когось іншого, а не свого таємного коханця. Він міг розуміти багато чого, якщо мав час подумати. Іноді.

У підсумку він опинився серед мостонавідників. Даббід не пам’ятав багато чого з того часу. Він утратив лік днів. Майже не говорив тоді. Він був розгублений. Він був наляканий. Він був злий. Але не давав людям зрозуміти, що він злий. Люди лякалися і завдавали йому болю, коли він був злий.

Даббід виконував свою роботу і щодня лякався все більше, був упевнений, що помре. Насправді він вирішив, що вже, мабуть, помер. Тож коли кінь — той належав одному із солдатів Садеаса — ледь не затоптав Даббіда, штовхнув і повалив на землю зі зламаною рукою, він згорнувся калачиком і чекав смерті.

А потім... Каладін. Каладін Буреблагословенний. Його не турбувало, що Даббід інакший. Не турбувало те, що Даббід здався. Каладін витяг його із самої Геєни й дав нову сім’ю.

Даббід не міг пригадати, коли почав відходити від бойового шоку. Він ніколи по-справжньому не відновлювався після цього стану. А хто міг би? Плескання в долоні звучало так, ніби клацала тятива лука. Тупіт ніг нагадував тупіт копит. А коли він чув спів, схожий на спів паршенді, то знову немов опинявся там. Помираючи.

І все ж він почувався краще. Десь на цьому шляху почав почуватися, як раніше. Крім того, у нього з’явилася нова сім’я. У нього були друзі.

І ніхто з них не знав, що він інакший.

Ну, вони думали, що він зовсім інакший, тільки з іншої причини. Вони думали, що він постраждав у бою, як і всі вони. Він був одним із них. Вони не знали про його розум. Яким він народився.

Даббідові не подобалося, коли люди використовували слово «дурний», щоб виразити, який він. Люди називали одне одного дурними, коли робили помилки. Даббід не був помилкою. Він міг робити помилки. Тоді він був дурний. Але не завжди. Він не міг мислити швидко, як інші. Але це робило його інакшим, а не дурним. Дурість — це вибір.

Колись його мовлення свідчило, що він інакший. Він зрозумів це, змінюючи роботи одну за одною після смерті матері. Коли він говорив, вони все про нього знали. Тому... опинившись у Четвертому мості... він просто мовчав.

 Так вони не дізнаються. Так не зрозуміють, що він — інакший Даббід. Він міг просто бути інакшим, тому що в Четвертому мості.

Потім усі почали отримувати спренів. Крім нього. І тоді вежа заговорила з ним. І... він досі не був упевнений, чи зробив якусь дурницю, чи ні. Але піти до Рлайна не було дурістю. Даббід це точно знав.

Тому сьогодні він намагався не думати про свої помилки. Намагався не думати про те, що якби був сильнішим, то міг би допомогти Каладіну битися. Намагався не думати про те, як брехав іншим, удаючи, що не може говорити. Даббід намагався зосередитися на тому, чим зможе допомогти.

Він повів Рлайна вгору тунелями. Кілька разів вони зустрічалися зі співунами. Рлайн говорив спокійним голосом з ритмами, і співуни пропускали їх. Вони підіймалися й підіймалися, і Даббід показав йому таємні сходи. Вони прокралися повз патрулі охорони на шостому поверсі.

Вгору і вгору. Серце Даббіда вистрибувало з грудей. Він тривожився. Чи зустріне їх Цуп, як пообіцяла? Вона знала вежу краще. Сказала, що може впоратися сама. А якщо вона втече?

Дійшовши до місця зустрічі на десятому поверсі, вони побачили Цуп, що вже чекала. Вона сиділа на підлозі та їла карі з хлібом.

— Звідки ти взяла це? — спитав Рлайн.

— Сплавлені, — вона показала кудись рукою. — Смішно. Їм треба їсти. Тож, мабуть, це означає, що вони й какають теж, так?

— Напевно, так, — відповів Рлайн з осудом у голосі.

— Ну от, хіба це не як удар між ніг? — запитала Цуп. — Вас роблять безсмертними, можна жити цілі століття. Ви можете літати, або ходити крізь камінь, або щось таке. Але все одно треба сцяти, як і всі інші.

— Я не бачу сенсу в цій розмові, — сказав Рлайн. — Поспішай. Потрібно дістатися до Каладіна.

Цуп перебільшено закотила очі, а потім підвелася й простягла Даббіду шматок коржа. Він кивнув на знак подяки й відклав його на потім.

— Коли ти почав говорити? — запитала його Цуп. — Мені було шість. Мама так казала.

— Ні, я маю на увазі... — вона показала на нього.

Даббід відчув, як червоніє, і подивився собі під ноги:

— Та вже давно міг. Просто не хотів.

— Ти не хотів говорити? Я ніколи такого не відчувала. За винятком одного разу, коли з’їла обід королеви, але його поставили на стіл, розумієш, і вона не сховала його, як повинна. Це її провина, я так і сказала, бо це все одно, що залишити меч там, де дитина може наступити на нього і порізати ногу чи щось таке.

— Може, вже підемо? — запитав Рлайн.

Решту шляху їх вів Даббід. Тепер він іще більше тривожився. Невже запізнився? А може, Каладін помер, поки його не було? Може, він надто повільно допомагав? Може, він надто інакший, щоб зрозуміти швидше, що потрібно робити?

Даббід привів їх до потрібного місця на одинадцятому поверсі, але двері перестали працювати. Минуло надто багато часу, відколи Каладін зарядив їх. Однак у них тепер була Цуп, і коли вона притиснула руку до самоцвіту, двері відчинилися.

У кімнатці смерділо потом і кров’ю. Даббід поспішив повз безсвідомого Тефта і зупинився біля Каладіна. Той лежав на підлозі, закутаний у ковдри. Він здригався. Ще живий.

Ще живий.

— Бурекляття, — сказала Цуп, підходячи.

Обличчя Каладіна було вкрите потом. Зуби скреготали, очі міцно заплющені. Він судомно бився під ковдрами, тихо гарчачи. Даббід розрізав його сорочку, щоб оглянути рани. Хоча на боці Каладіна вже утворилися струпи, найгіршою проблемою була інфекція. Вона поширилася по шкірі від рани, утворюючи сильне почервоніння. Жахливу пляму, покриту маленькими спренами гниття.

Цуп відступила, обхопивши себе руками:

— Бурекляття.

— Я... ніколи не бачив такої лихоманки, — сказав Рлайн, підносячись над ними двома. Чи знав він, який став високий у воєнній подобі? — А ти?

Цуп похитала головою.

— Будь ласка, — попрохав Даббід. — Будь ласка, допоможи.

Цуп простягла руку долонею вперед і спалахнула від власної сили. Буресвітло струменіло з її шкіри, немов білий дим. Вона стала навколішки, відсахнулася, коли Каладін знову почав здригатися, а потім нахилилася вперед і притиснула руку до його грудей.