Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 228)

Тембр пульсувала заспокійливо. Цей камінь, як і попередній сьогодні, відгукнувся на дотик Венлі. Він затремтів і пішов брижами, немов тварина, яку добре почухали.

Камінь прошепотів їй: «Рухайся вбік». Він скерував її до потрібного місця, звідки можна було вдертися в камеру. Ритми Тембр пульсували крізь камінь, змушуючи його вібрувати в Ритмі надії. Настала чверть Ритму миру — момент, коли Рлайн дасть знак Даббіду зайти до охоронців і принести їм обід. Просто ще один слуга, який виконує свою роботу. Нічого незвичайного, навіть якщо обід сьогодні принесли зарано.

Тембр раділа, пульсуючи в Ритмі надії, коли Венлі штовхнула руку в камінь. Це було приємно, тепло й оповивало її пальці. На відміну від Глибинних, Венлі змінювала камінь. Він ставав у її пальцях як крем, м’який на дотик.

Вона не була достатньо досвідченою, щоб змусити його самостійно рухатися і набувати потрібних їй форм. У таких випадках він зазвичай робив те, що хотів, наприклад, формував крихітні фігурки, як було на верхніх поверхах. Тож поки що вона просто штовхала руку вперед, доки не відчула повітря з іншого боку. Потім натиснула іншою рукою й розвела їх, утворивши отвір прямо крізь камінь — зазвичай твердий, він згортався й збирався складками від її дотику.

З іншого боку діри глибиною у фут з’явилися здивовані людські очі й подивилися на неї.

— Я збираюся витягти тебе, — прошепотіла Венлі в Ритмі благання, — але ти маєш пообіцяти, що нікому не скажеш, що я зробила. Ти не розкажеш їм про силу, яку я використовую. Навіть іншим Променистим. Вони думають, що я вирізаю тобі прохід Сколкозбройцем.

— Що ти таке? — прошепотіла людина алетійською мовою.

— Пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю. Домовилися. Поспішай. Охоронці їдять, а зі мною навіть не поділилися.

Венлі продовжувала розсувати камінь. Знадобилася сила-силенна Світла, і Тембр пульсувала в Ритмі розради — очевидно, вона вважала зусилля Венлі грубими, позбавленими витонченості та майстерності.

Ну що ж, роботу завершено. Їй вдалося сформувати отвір, достатньо великий для людської дівчинки. Коли Венлі відпустила камінь, він миттєво затвердів — їй довелося струсити кілька шматочків з пальців. Дівчинка тицьнула в камінь, а потім проскочила крізь отвір.

Залишалося сподіватися, що охоронці подумають, що залишився при свідомості якийсь людський Каменестраж і врятував дівчинку. Венлі жестом показала Вістрехідці слідувати за нею, але та завагалася. Венлі здалося, що дівчинка збирається чкурнути в іншому напрямку.

— Будь ласка, — сказала Венлі. — Ти потрібна нам. Щоб урятувати життя. Якщо ти зараз утечеш, він помре.

— Хто?

— Буреблагословенний. Благаю, поспіши за мною.

— Ти одна з них, — зауважила дівчинка. — Звідки в тебе сили Променистої?

— Я... Я не Промениста. Я маю сили Сплавлених, які схожі на сили Променистих. Я подруга Рлайна. Слухача, який був мостонавідником, пам’ятаєш його? Будь ласка. Я б не звільняла тебе лише для того, щоб наражати на небезпеку, але нам потрібно йти, зараз же!

Дівчинка схилила голову набік, потім кивнула, щоб Венлі йшла попереду. Вістрехідка рушила за нею безшумно, тримаючись у тіні.

«Ешонай колись так ходила, — подумала Венлі. — Тихо блукала по пустці, щоб не турбувати дику природу». Хоча ця дівчинка була геть іншою.

Тембр задоволено пульсувала в Ритмі надії. Венлі не могла відчувати те саме, доки не переконалася, що Рлайна та Даббіда не впіймали. Вона повела маленьку Променисту до сусідньої кімнати, щоб там почекати.

— Отже, ти для них зрадниця? — запитала дівчинка.

— Не знаю, хто я. Проте мені було нестерпно дивитися, як дитину тримають у клітці.

Венлі підскочила ледь не до стелі, коли нарешті підійшли Рлайн і Даббід. Мовчазний мостонавідник підбіг і обійняв людську дівчинку, а та всміхнулася.

— Ех, мулі, — сказала вона. — Тепер у тебе дивні друзі. Ти бачив десь тут курча? Велике червоне? Я загубила йо’, коли тікала.

Даббід похитав головою, потім став навколішки перед дівчинкою:

— Зцілення. Воно працює?

— Ох! — здивувалася вона. — Ти можеш говорити!

Він кивнув.

— Скажи «підпірка», — сказала вона Даббіду. — Це моє улюблене слово.

— Зцілення? — повторив він.

— Ага, я все ще можу зцілювати. Я так думаю. Напевно, зможу йому допомогти.

Він наполегливо взяв її за руку.

— Я піду з вами, — сказав Рлайн.

Він глянув на Венлі, котра заспівала в Ритмі скептицизму, показуючи, що не піде. Їй саме час відвідати Рабоніель.

— Я не буду там надто довго. Не хочу викликати підозри, — Даббід з дівчинкою пішли, але Рлайн затримався, потім заспівав у Ритмі вдячності: — Вибач за те, що я сказав, коли ти вперше побачила мене в камері. Ти не егоїстка, Венлі.

— Насправді егоїстка. Сьогодні мене багато чого бентежить, але я впевнена в цьому.

— Ні, — сказав Рлайн. — Сьогодні ти геройка. Я знаю, що ти пережила важкі часи, але сьогодні... — він усміхнувся й знову замугикав у Ритмі вдячності, а потім пригнувся і пішов слідом за іншими.

Якби ж він знав усю історію. І все ж вона почувалася бадьорою, коли прямувала вниз, до кімнат для вчених.

— Чи можу я сказати слова зараз? — спитала Венлі у Тембр.

 Пульсація спрена означала негативну відповідь. Ще ні.

— А коли? — наполягала Венлі.

У відповідь пролунала проста, недвозначна пульсація:

 «Ти зрозумієш».

84

Вчена

Мідіус якось сказав мені... сказав, що ми можемо використовувати Інвеституру... щоб покращити наш. розум, нашу пам’ять, щоб не забувати так багато.

Рабоніель виконала свою обіцянку й залишила Навані працювати за власними планами. Сама ж Сплавлена вивчала щит, який захищав Родича, але без Навані, яка випадково побувала в ролі шпигунки, тож прогрес Рабоніель став повільнішим, ніж раніше. Час від часу, походжаючи так, щоб мати змогу визирнути повз охоронця, Навані бачила, як Рабоніель сидить на підлозі біля синього щита, тримаючи сферу, наповнену Воєсвітлом, і пильно дивиться на неї.

Навані опинилася в курйозній ситуації. Їй заборонили брати участь в управлінні вежею, заборонили прямі контакти зі своїми вченими, і вона мала займатися лише своїми дослідженнями. У певному сенсі вона отримала дар, про який завжди мріяла, — шанс по-справжньому перевірити, чи зможе сама стати вченою.

Щось завжди заважало їй повністю віддатися науці. Після смерті Ґавілара вона була надто зайнята наставництвом Елгокара, а потім Есудан. Можливо, Навані могла зосередитися на науці, коли вперше прибула на Розколоті рівнини, але там вона мала спокусити Чорношипа, а потім заснувати нове королівство. Хоча Навані скаржилася на політику та відволікання, пов’язані з управлінням королівством, вона справді надто поринала і в перше, і вдруге із жахливою регулярністю.

Можливо, Навані варто було б виконувати чорну роботу. Принаймні так вона опинилася б серед людей. І не ризикувала б ще більше нашкодити. Проте... Рабоніель точно ніколи не відпустить її ходити по Урітіру без нагляду. До того ж спокуса невідомих таємниць манила Навані. Вона мала інформацію, якої не було в Рабоніель. Навані бачила сферу, яка викривляла повітря, наповнену чимось на зразок анти-Пустосвітла. Вона знала про вибух.

Те, що хотіла створити Рабоніель, стало можливим. Тож... чому б не спробувати дізнатися, як це зробити? Чому б не перевірити, що вона насправді може зробити? «Сила, що здатна знищити бога. Негативне Світло. Чи можу я розгадати цей секрет?»

А що, як Навані думала в надто малих масштабах, намагаючись урятувати вежу? Що, як існує спосіб закінчити війну раз і назавжди? Що, як вона справді зможе знайти спосіб знищити Одіозума?

Їй потрібно спробувати. Але з чого взагалі почати? Ну що ж... найкращим способом заохотити її вчених до відкриттів було, як правило, культивування належного середовища та ставлення. Нехай вони вивчають, продовжують експериментувати. Часто найбільші відкриття приходили не тому, що вона їх шукала, а тому, що була настільки захоплена якоюсь іншою темою, що почала налагоджувати зв’язки, яких ніколи не отримала б за інших обставин.

Тож протягом наступних кількох днів Навані намагалася відтворити цей стан у собі. Вона замовила запчастини, витратні матеріали, фабріальні механізми — деякі аж із Холінара, — і їх доставили без жодного оскарження. Серед них, що найважливіше, багато самоцвітів зі спотвореними спренами для живлення фабріалів.

Щоб розігрітися, вона витратила час на створення зброї, не схожої на зброю. Пасток, які могла б використати, якби справді впала у відчай, щоб захистити свою кімнату чи кімнату з колоною. Вона не була впевнена, як їх застосує — і чи знадобиться їй це. Наразі це було щось наукове, знайоме, і вона відчайдушно взялася за роботу.

Навані ховала більріали в інших фабріалах, сконструйованих так, щоб здаватися нешкідливими. Вона створила сигналізацію, щоб відвертати увагу, використовуючи технологію, яку вони виявили, вивчаючи самоцвіти, які залишили в Урітіру давні Променисті. Вона використала з’єднані рубіни, щоб зробити пружинні пастки, які випускатимуть шипи.

Вона помістила сфери з Пустосвітлом у свої фабріальні пастки, а потім налаштувала їхній захист за допомогою простого прийому. Магніт, притиснутий до краю куба точно в потрібному місці, переміщував металевий важіль і запускав пастки. Так вони не активуються, доки це їй не знадобиться. Ці коробки Навані зберігала в коридорі, удаючи, що це наполовину завершені експерименти, до яких вона мала намір повернутися за кілька днів. Приміщення вже було заставлене коробками інших учених, тож доповнення від Навані не здавалися недоречними.