Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 227)

Це відвадило багатьох із них звідси, і вони вважали за краще повернутися до своїх притулків у Холінарі. Можливо, у цьому й була її мета. Натомість Лешві робила те, що їй веліли. Вона перелетіла через поруччя, її довгий шлейф перетягнувся через них, а потім упав і поплив у повітрі під нею. Ще один Небесний пролетів повз них, тягнучи за собою червоно-золоте полотнище.

— Стародавня, — спитала Венлі в Ритмі жаги, підходячи до поруччя. — Хіба ми спостерігаємо за Рабоніель не для того, щоб зрозуміти, як вона намагається отримати над нами перевагу? Яка мета мого шпигунства?

— Ми спостерігаємо, — промовила Лешві, опускаючись на рівень очей Венлі, — тому що налякані. Для Рабоніель ігри людей і співунів — дрібниці, і їхні життя — також. Ми спостерігаємо за нею, Венлі, тому що хочемо, щоб світ не загинув, коли вона втілить свої плани.

Венлі відчула холодок і налаштувалась на Ритм жахів. Лешві відлетіла, а Венлі піднялася ліфтом, і ці слова переслідували її: «Ігри людей і співунів — дрібниці, і їхні життя — також...».

Зловісні слова позбавили Венлі колишнього оптимізму. Вийшовши з ліфта, вона вирішила зупинитися й перевірити, як справи у Рлайна та інших. Не могла не налаштуватися на Ритм страждання, коли подумала про тих Владних у лазареті. Принаймні лікар і його дружина мали досить здорового глузду, щоб не потрапляти їм на очі.

Венлі прослизнула в завішену частину кімнати, де сьогодні чергувала Гесіна. Жінка кивнула, коли увійшла Венлі, а потім скривилася й глянула на інших усередині. Там був іще один чоловік, якого Венлі не впізнала, — він стояв мовчки, опустивши очі.

Уся напруга в кімнаті відчувалася виключно від Ліріна та Рлайна, які стояли позаду, Рлайн тихенько наспівував у Ритмі зради. Що тут сталося, заради Рошару?

— Я не можу повірити в те, що почув, — сказав Рлайн. — Не можу повірити. Він же твій син.

— Мій син давно помер, мостонавіднику, — відрізав Лірін, складаючи хірургічні інструменти в невелику сумку. — Каладін постійно намагався це пояснити, але я лише нещодавно почав розуміти. Він більше не хоче бути моїм сином. Якщо це так, то мені важко сприймати його як когось іншого, аніж убивцю та підбурювача. Того, хто безрозсудно поставив під загрозу не лише мою родину, а й життя кожної людини у вежі, а все через бажання помсти та образу.

— То виходить, ти кинеш його помирати? — запитав Рлайн.

— Я такого не казав, — огризнувся Лірін. — Не приписуй мені слів, які не вилітали з моїх вуст. Я піду до нього, як і до будь-якого пораненого.

— А потім? Ти сказав...

— Я сказав, що побачимо, — перебив Рлайна Лірін. — Можливо, мені доведеться перенести його сюди, щоб забезпечити тривалий догляд.

— То ти віддаси його в лапи катам!

— Якщо так буде потрібно, то нехай. Я виконаю свою роботу як лікар, а потім нехай Каладін сам розбирається з наслідками своїх дій. Я більше не бажаю бути пішаком в іграх на смерть. Для обох сторін.

Рлайн розвів руками:

— Який сенс намагатися його врятувати, якщо ти плануєш віддати його на смерть?!

— Тихо! — шикнула на них Венлі, виглядаючи через тонкі завіси на інших у лазареті. — Що тут відбувається?

Лірін люто глянув на Рлайна, а той знову замугикав у Ритмі зради.

— Наш син вижив після тих нещодавніх подій, — пояснила Гесіна Венлі. — Це один із його друзів. Він каже, що сили Каладіна належно не працюють, а його рани не загоюються. Він у комі й повільно вмирає, мабуть, від внутрішньої кровотечі.

— Або це, або інфекція, — сказав Лірін, запихаючи ще кілька речей у сумку. — Не можу визначити з опису.

— Ми відведемо тебе до нього, але тільки якщо ти пообіцяєш не видавати його й Тефта ворогам, — Рлайн подивився на новачка, і той кивнув на знак згоди.

— Тоді він точно помре, — огризнувся Лірін. — І кров буде на твоїх руках.

Обидва гнівно зиркнули один на одного, і Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. Ніби їй і так нема про що хвилюватися.

— Я піду, — Гесіна підійшла й узяла сумку з інструментами зі столу.

— Гесіно...

— Він і мій син теж, — сказала вона. — Ходімо, Рлайне. Я можу показати вам, як лікувати лихоманку, дам йому якісь протизапальні засоби, а також щось для боротьби з інфекцією.

— А якщо це таки внутрішня кровотеча? — спитав Лірін. — Йому знадобиться операція. Ти не зможеш провести таку операцію в польових умовах, Гесіно.

Він говорив злісно, але біля його ніг зібралися спрени страху, а не гніву. Лікар відвернувся і вдав, що розкладає інструменти. Але люди були настільки сповнені емоцій, що ті просто виплескувалися назовні. Він не міг приховати своїх почуттів від Венлі. Лірін відчував розчарування. Занепокоєння.

Він міг говорити що завгодно. Але насправді любив свого сина.

— Його потрібно доставити сюди, — сказав Лірін голосом, наповненим болем, так само як і будь-який ритм. — Я піду з вами, щоб допомогти йому. А потім... Я хочу, щоб ви прислухалися до моєї пропозиції. Якщо він у комі, йому знадобиться тривалий догляд. Ми можемо помістити його в цю кімнату й удати, що він непритомний, як і інші. Це найкращий спосіб.

— Він так помре, — прошепотів незнайомець.

У його голосі було щось дивне, чого Венлі не могла зрозуміти. Він промовляв слова невиразно.

У палаті запала тиша. Хоча не повністю.

Тембр схвильовано завібрувала всередині Венлі. Маленька спренка гуділа так голосно, що Венлі була впевнена, що інші теж почують. Як тут не почути?

— Врешті-решт це мало трапитися з Келом, — похмуро сказав Лірін. — Знаєте, більшість солдатів гинуть не на полі бою. Набагато більше помирає від ран через кілька днів. Мій син навчив вас сортувати поранених, так? Що він казав про людей із такими ранами, як зараз у нього?

Двоє колишніх мостонавідників перезирнулися.

— Покладіть їх зручніше, — сказав чоловік, який невиразно промовляв слова. — Дайте попити. Знеболювальне, якщо воно є. І так вони будуть спокійно... помирати.

У кімнаті знову запала тиша. Лише Тембр практично розривалася від звуків:

«Настав час. Настав час. Настав час!»

Коли Венлі заговорила, вона майже повірила, що це її спренка вимовляє слова, а не вона.

— До речі, я знаю, що тут є одна Вістрехідка, і її сили, здається, досі діють. Гадаю, ми зможемо її врятувати.

На роз’яснення плану знадобилося небагато часу. Венлі думала про це вже кілька днів, тож потребувала лише трохи практики в здібностях і невеликої допомоги Рлайна.

Вістрехідку тримали в тій самій камері, яку нещодавно займав Рлайн. Венлі з легкістю могла пройти через ту стіну — вона вже достатньо контролювала свої сили. Справжня хитрість полягала в тому, щоб здійснити порятунок, не викриваючи власної участі в цьому.

Тембр роздратовано запульсувала, коли Венлі та Рлайн поспішали до камери. Чоловік, Даббід, ішов іншим шляхом. Венлі не хотіла, щоб її побачили поряд з ним.

— Де ти дістала Сколкозброєць? — тихо спитав Рлайн у Ритмі зацікавлення. — І чому ніхто не знає, що він у тебе є?

— Це довга історія, — відповіла Венлі, здебільшого тому, що ще не придумала підхожої брехні.

— Він належав Ешонай, так? Знаєш, що з нею сталося? Я знаю, ти сказала, що вона мертва... але як?

«Вона померла під контролем спрена спустошення, — подумала Венлі, — тому, що я обманом змусила її запросити його до свого яхонтосерця. Вона впала в прірву після битви зі Сколкозбройною людиною, а потім потонула. На самоті. Я знайшла її труп і під впливом спрена спустошення осквернила тіло, вкравши її Сколки. Але в мене їх немає».

Вона так багато могла розказати.

— Ні. Я отримала його від мертвої людини. Зв’язалася з ним під час подорожі до Холінара, перш ніж Сплавлені знайшли мене та інших.

— Це було, коли вони... вони... — Рлайн налаштувався на Ритм згуби.

— Так, — сказала Венлі в тому ж ритмі. — Коли забрали решту наших друзів. Вони залишили мене, тому що Одіозум хотів, щоб я подорожувала, розповідала брехню про наш народ, щоб «надихнути» щойно пробуджених співунів.

— Мені шкода. Це, мабуть, було важко для тебе, Венлі.

— Я вижила. Але якщо ми збираємося врятувати цю Променисту, потрібно переконатися, що Сплавлені не зможуть відстежити нашу роль у цьому проникненні. Не втручайся, Рлайне. Людина повинна сама керувати цим відволіканням.

Рлайн замугикав у Ритмі задумливості.

— Що? — запитала Венлі.

— Даббід — не та людина, якій я б доручив керувати таким. До сьогодні я думав, що він зовсім німий.

— Він заслуговує на довіру?

— Цілковито, — відповів Рлайн. — Він з Четвертого мосту. Але... Ну, я хотів би знати, чому він так довго не розмовляв. Я знаю, що носіння мостів сильно пригнічувало його, але є ще якась причина, — він заспівав у Ритмі рішучості. — Я не втручатимуся, хіба що щось піде не так.

— Якщо ти зробиш так, нам усім доведеться переховуватися, — сказала Венлі в Ритмі скептицизму. — Тож переконайся, перш ніж щось робити.

Він кивнув, продовжуючи наспівувати в Ритмі рішучості, і вони розділилися на наступному перехресті. Венлі попрямувала до особливо тихої частини коридору, освітленої лише сферою, яку сама несла. Більшість людей трималися подалі від цієї частини вежі — неподалік розміщувалися війська Переслідувача. Наказів Рабоніель, які вона зрідка видавала, щоб підтримувати мир у вежі, було недостатньо, щоб стримувати цих солдатів.

Вона налаштувалася на Ритм миру — іноді слухачі використовували його для вимірювання часу. Камера за цією стіною. Коли наближалася чверть такту, Венлі притиснула руку до каменя й втягнула Пустосвітло, реквізоване нещодавно замість того, що вона використала. Бурекляття, їй залишалося лиш сподіватися, що новини про те, що вона взяла стільки, не дійдуть до Рабоніель.