Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 220)

Його ненависть розчавила Каладіна. Змусила тремтіти. Він кричав, кличучи Сил, але потім згадав, що покинув її. Він не пам’ятав, як потрапив у це жахливе місце, але пам’ятав це. Чітко, немов кинджал у грудях.

Каладін покинув Сил саму, і вона загубилася, бо він надто віддалився. Він покинув вітер.

Вітер врізався в Каладіна, притискаючи до чогось твердого. Скеля? Він був... десь серед пустки. У спалахах моторошного світла не було видно жодних слідів скелебруньок чи лоз. Лише нескінченні голі скелясті стрімчаки. Це місце нагадало йому Розколоті рівнини, але з набагато більшою різноманітністю висот. Вершини й урвища, усе червоно-сіре.

Стільки ям і тунелів. Напевно, є де сховатися. «Будь ласка. Просто дай мені відпочити. На хвилинку».

Він пробирався вперед, тримаючись за кам’яну стіну й намагаючись не спіткнутися. Він повинен боротися з вітром. З жахливим вітром.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Спалахнула блискавка, засліпивши його. Він притиснувся до скелі, а вітер подув сильніше. Коли знову почав рухатися, міг усе роздивитися трохи краще. Іноді довкола стояла суцільна темрява. Іноді він міг щось трохи роздивитися, хоча не помітив жодного джерела світла. Просто постійне світло, що линуло незрозуміло звідки. Немов... немов у ще одному місці, яке він не міг пригадати.

Сховатися. Треба сховатися.

Кел відштовхнувся від стіни, борючись з вітром. З’явилися фігури. Тефт з благанням запитував, чому Кел не врятував його. Моаш молив допомогти захистити його дідуся та бабусю. Лірін помирав — Рошон страчував його.

Кел намагався не звертати на них уваги, але коли міцно заплющував очі, їхні крики голоснішали. Тож він змусив себе рухатися вперед, шукаючи, де заховатися. Насилу піднявся на невисокий схил, але щойно досяг вершини, як вітер подув у протилежному напрямку і штовхнув його ззаду, скинувши на інший бік. Кел упав на плече і подряпав руку об камінь.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Кел насилу підвівся на коліна. Він... він не здався. Він... не та людина, якій дозволено здаватися. Правильно? Йому було важко... важко згадати. Кел підвівся, рука мляво звисала збоку, але він продовжував іти. Знову проти вітру. «Продовжуй рухатися. Не дозволяй цьому зупинити тебе. Знайди місце. Місце, де можна сховатися». Виснажений, він ішов уперед спотикаючись. Скільки часу минуло відтоді, як він спав? По-справжньому спав? Кел роками шкандибав від одного кошмару до іншого. Він жив лише силою волі. Але що станеться, коли сили вичерпаються? Що станеться, коли він просто... не зможе?

— Сил! — прохрипів він. — Сил!

Вітер врізався в Каладіна й збив з ніг, підштовхнувши аж до краю прірви. Він хитався на краю, наляканий темрявою внизу, але вітер не давав йому вибору. Він штовхнув його просто в порожнечу.

Падаючи, Каладін перекидався в повітрі, врізаючись у камені на стіні прірви, не маючи спокою навіть під час падіння. Він ударився об дно, в голові щось затріщало, і спалахнуло світло.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Він лежав на дні. Дозволяв вітру сваритися. Дозволяв йому лупцювати себе. Невже настав час? Час нарешті здатися?

Він змусив себе роздивитися довкола. І там — удалині, на дні прірви — побачив щось прекрасне. Чисте біле світло. Жадане тепло. Побачивши світло, Каладін заплакав і закричав, тягнучись до нього.

Щось справжнє. Щось, що не ненавиділо його.

Йому потрібно дістатися до того світла.

Падіння покалічило. Одна рука не працювала, а ноги нестерпно боліли. Він поповз, підтягуючись однією здоровою рукою.

Вітер подвоїв свої зусилля, намагаючись відштовхнути його назад, але тепер, коли Каладін побачив світло, він мусив продовжувати рухатися. Зціпивши зуби від болю, тягнув своє тіло вперед. Дюйм за дюймом. Кидаючи виклик завиванням вітру, не звертаючи уваги на тіні друзів, що вмирали.

«Рухайся. Далі».

Світло наближалося, і Кел прагнув увійти в нього. Там місце тепла, місце спокою. Він почув... якийсь звук. Спокійний тон, не злісний вітер, не шепіт, що звинувачує.

Ближче. Ближче.

Трішки... ще...

Він лише за десять футів. Він зможе...

Раптом Каладін почав тонути. Він відчув, як земля змінилася, стала рідкою. Крем. Скеля чомусь стала кремовою і засмоктувала Кела, руйнуючись під ним.

Він заволав, простягаючи здорову руку до сяйнистої плями світла. Не було на що залізти, за що вчепитися. Він запанікував, занурюючись глибше. Крем покривав його, заливаючи Каладінові рот, коли він кричав, благаючи, простягаючи тремтячу долоню до світла.

Каладін ковзнув під землю і знов опинився в задушливій темряві. Занурившись, зрозумів, що світла ніколи не було там, де він міг до нього дістатися. Це брехня, яка мала на меті дати йому хвилину надії в цьому моторошному, жахливому місці. Щоб відібрати цю надію. Щоб він нарешті.

Зламався.

Осяяна рука занурилася в крем, спалюючи його, наче пару. Хтось схопив Каладіна за перед жилетки, а потім витягнув з бруду. Сяйниста біла постать притягнула його до себе, захищаючи від вітру, і потягнула останні кілька футів до світла.

Каладін притиснувся до незнайомця, відчуваючи тканину, тепло, живий подих. Іще одна людина серед тіней і брехні. Це був... це був Гонор? Сам Усемогутній?

Каладіна витягнули на світло, і рештки крему зникли, залишивши лиш присмак у роті. Незнайомець поклав Каладіна на маленьку скелю, схожу на сидіння. Коли відступив, його фігура забарвилася, світло поблякло, і Каладін побачив....

Дотепника.

Каладін закліпав очима, озираючись. Він був на дні прірви, так, але всередині якоїсь бульбашки світла. Довкола все ще бушував вітер, але не міг дістати до цього місця, до цієї миті спокою.

Кел приклав руку до голови, усвідомивши, що більше не відчуває болю. Справді, тепер він зрозумів, що перебуває в кошмарі. Він спить. Мабуть, упав без свідомості після втечі в бурю.

Бурекляття... Що за лихоманка була в нього, щоб навіювати такі жахливі сни? І чому він міг бачити все зараз так чітко?

Дотепник подивився на бурхливе небо далеко вгорі, за краями прірви.

— Це нечесна гра. Зовсім нечесна...

— Дотепнику? — запитав Каладін. — Як ти тут опинився?

— Я тут не опинявся. І ти теж. Це інша планета, або щось схоже на неї — і не надто приємне місце, зауваж. Тут немає світла. Ні Буресвітла, ні газового освітлення, ні навіть електричного. Це прокляте місце майже позбавлене атмосфери.

Він глянув на Каладіна, потім усміхнувся:

— Ти спиш. Ворог навіює тобі видіння, подібне до тих, що Прародитель бур посилав Далінару. Хоча я не знаю, як Одіозум ізолював тебе. Сколкам важко отак вдиратися в розум, за винятком певних обставин.

Він похитав головою, упершись руками в стегна, ніби розглядаючи халтурно намальовану картину. Тоді сів на табурет біля вогнища, яке Каладін побачив тільки зараз. Теплий спокусливий вогонь, який повністю прогнав холод, просочуючись просто крізь кістки Каладіна до його душі. У багатті стояв казанок з киплячим рагу, Дотепник помішував їжу, і в повітрі линули аромати прянощів.

— Це ж рагу Скелі, — мовив Каладін.

— Старий рогоїдський рецепт.

— Візьми все, що е, і поклади у казан, — сказав Каладін усміхаючись, коли Дотепник простягнув йому миску з паруючим рагу. — Але все це несправжнє. Ти сам щойно сказав.

— Усе несправжнє, — відказав Дотепник. — Принаймні з погляду філософії. Тож насолоджуйся тим, що можеш з’їсти, і не скаржся.

Каладін так і зробив, спробувавши найчудовіше рагу, яке коли-небудь куштував. І все ж складно було не дивитися через сяйнистий бар’єр світла на бурю за ним.

— Як довго я можу залишатися з тобою? — запитав Каладін.

— Боюся, недовго, — відповів Дотепник, накладаючи й собі миску рагу. — Десь хвилин двадцять.

— Я маю повернутися туди?

Дотепник кивнув.

— Боюся, що буде гірше, Каладіне. Мені шкода.

— Гірше, ніж тут?

— На жаль.

— Я недостатньо сильний, Дотепнику, — прошепотів Каладін. — Це все брехня. Я ніколи не був достатньо сильним.

Дотепник відкусив шматочок тушкованого м’яса, а потім кивнув.

— Ти... згоден? — запитав Каладін.

Ти краще за мене знаєш свої межі. Це не така й страшна річ — бути заслабким. Це змушує нас ставати потрібними одне одному. Мені ніколи не варто скаржитися, якщо хтось визнає свої недоліки, хоча я можу позбутися роботи, якщо забагато людей погодяться з твоєю мудрістю, юний мостонавідничку.

А якщо все це буде занадто для мене? — запитав Каладін. — Якщо я не зможу продовжувати битися? Якщо я просто... зупинюся? Здамся?

— Ти близький до цього?

— Так, — прошепотів Каладін.

Тоді краще наминай своє рагу, — Дотепник показав ложкою. — Не годиться, щоб людина отак упала й померла натщесерце.