Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 221)

Каладін чекав на щось більше, на якесь розуміння чи підбадьорення. Дотепник просто їв, тож Каладін спробував зробити те саме. Хоча рагу було ідеальним, він не міг насолоджуватися їжею. Не міг, поки знав, що на нього чекає буря. Що він не вільний від усвідомлення того, що буде ще гірше.

— Дотепнику? — нарешті промовив Каладін. — Чи є в тебе... можливо, якась історія, яку ти зможеш мені розповісти?

Дотепник завмер з ложкою в роті. Він витріщився на Каладіна, опустив руку, а ложка так і лишилася між губами. Потім роззявив рота, немов від подиву, і ложка впала в його підставлену руку.

— Що? Чому ти такий здивований?

— Ну, — відповів Дотепник, отямившись. — Просто... я чекав, доки хтось про це попросить. Але такого ще ніколи не було, — він усміхнувся, потім нахилився вперед і стишив голос до шепоту: — Є одна корчма, яку не знайдеш просто так. На неї можна лише натрапити на туманній вулиці, пізно вночі, коли загубився в чужому місті й не знаєш, куди йти. На дверях там причеплене колесо, але немає таблички з назвою. Якщо знайти це місце і забрести всередину, то побачиш за шинквасом юнака. Він не має імені. Не може його сказати, навіть якби захотів — ім’я в нього забрали. Але він впізнає тебе, як і кожного, хто заходить до корчми. Він вислухає все, що ти захочеш йому розказати, і ти сам захочеш з ним поговорити. І якщо попросиш його розповісти історію, він поділиться нею. Як поділився зі мною. І зараз я поділюся нею з тобою.

— Гаразд... — почав було Каладін.

— Цить. Поки що не та частина, де говориш ти.

Дотепник зручніше влаштувався на табуреті, а потім різким жестом повернув руку вбік долонею вгору. Поруч з ним з’явився криптик, утворившись немов з туману. Цей спрен носив жорстку мантію, як у Гадесмарі, замість голови — мереживний хитромудрий візерунок... ажурніший і витонченіший, ніж у Фрактала, спрена Шаллан.

Криптик нетерпляче помахав рукою. Каладін не чув, що Дотепник тепер Прядильник світла, але це його не здивувало. Здається, він уже колись давно бачив, як Дотепник створював Світлопрядіння. Попри це, Дотепник не поводився так, ніби був членом одного з орденів Променистих. Він був просто... ну, Дотепником.

— Ця історія, — продовжив оповідач, — безглузда. Ти не повинен шукати в ній мораль. Розумієш, вона не з таких історій. Це інша оповідь.

Криптик дістав флейту, і Каладін упізнав її.

— Твоя флейта! — вигукнув він. — Ти її знайшов?

— Це ж сон, ідіоте. Вона несправжня.

— Ой, і правда.

— Я справжня! — промовив криптик мелодійним жіночим голосом. — Зовсім не уявна! Але, на жаль, ірраціональна. Ха-ха!

Вона почала грати на флейті, перебираючи по ній пальцями, — і поки лунала тиха музика, Каладін не був упевнений, що спренка робила, щоб видавати звуки. У неї ж не було губ.

— Ця історія, — сказав Дотепник, — називається «Собака і дракон».

— Гм... що і що? — спитав Каладін. — Чи це теж ще не та частина, де я говорю?

— Ну що за люди. Собака — це пес, гончак, схожий на сокирогончака.

Дотепник підняв долоню, і на ній з’явилася істота, чотирилапа й пухнаста, схожа на норку — тільки більша та з іншою формою морди.

— Це смішно, хоча ти не зможеш зрозуміти, — продовжив Дотепник. — Люди проводять селекцію та розводять різних тварин з тими самими ознаками, незалежно від планети, на якій живуть. Але ти не можеш дивуватися з таких прикладів одомашнення по всьому космеру. Ти не можеш знати нічого з цього, тому що живеш на гігантській скелястій кулі, повній слизу, де все постійно мокре та холодне. Це собака, Каладіне. Вони пухнасті, віддані та чудові. А ось це — дракон.

В іншій його руці з’явився великий звір, схожий на прірводемона, тільки з величезними розпростертими крилами та лише чотирма лапами. Він був блискучого перламутрового кольору, по контурах його тіла протікало срібло. Дракон також мав менші шматочки хітину, ніж прірводемон — насправді його тіло було вкрите невеликими шматочками панцира, які здавалися гладкими на дотик. Він стояв гордовито, випнувши груди, і мав царствений вигляд.

— Я знаю лише одну драконицю на Рошарі, — зауважив Дотепник, і вона вважає за краще приховувати свою справжню подобу. Однак ця історія не про неї чи про будь-кого з драконів, яких я зустрічав. Насправді дракон майже не фігурує в історії, і я люб’язно попрошу тебе не скаржитися на це, тому що насправді нічого не можу з цим зробити, і ти тільки роздратуєш Ідею.

Криптичка знову помахала рукою.

— Мене легко роздратувати! — сказала вона. — Це так мило.

— Ні, не мило, — заперечив Дотепник.

— Це мило! — наполягала Ідея. — Для всіх, крім нього! І в мене є докази!

Музика продовжувала грати, поки вона говорила і перебирала пальцями по флейті, здавалося, абсолютно випадково.

— Одного разу собака побачив дракона, що летів над його головою, — продовжив Дотепник, змушуючи ілюзорного дракона злетіти над долонею.

Каладін був радий розповіді. Будь-що, аби відвернути увагу від ненависного вітру, який ледь чувся ззовні, завиваючи, наче прагнучи прорватися в бульбашку світла й напасти на нього.

— Собака здивувався, — продовжив Дотепник, — як і слід було очікувати. Він ніколи не бачив нічого такого величного і царственого. Дракон ширяв у небі, переливаючись у сонячних променях райдужними кольорами. Коли він розвернувся й пролетів над собакою, то вигукнув могутній виклик, вимагаючи людською мовою, щоб усі визнали його красу.

Собака спостерігав за всім цим з вершини пагорба. Він не був надто великим навіть як для пса. Білий, з коричневими плямами й висячими вухами. Не якоїсь конкретної породи чи роду, і досить маленький, тож інші собаки часто знущалися з нього. Він був звичайним різновидом звичайного виду звичайної тварини, і справедливо, що більшість людей не звернули б на нього уваги.

Але коли цей собака витріщився на дракона і почув його могутнє вихваляння, він дещо усвідомив. Того дня він зустрівся з тим, чого завжди бажав, але ніколи не знав. Того дня він побачив досконалість і поставив собі мету. Відтоді більше нічого не мало для нього значення. Він зібрався сам стати драконом.

— Підказка, — прошепотіла Ідея Каладінові, — це неможливо. Собака не може стати драконом.

— Ідеє! — крикнув на спренку Дотепник, обертаючись до неї. — Що я тобі казав про псування кінця історій?!

— Щось дурне, тож я забула! — сказала вона, і її візерунок різко розкрився, немов розпустилася квітка.

— Не псуй історії! — повторив Дотепник.

— Це дурість. Історія справді довга. Йому потрібно почути закінчення, щоб знати, чи варто слухати повністю всю історію.

— Історія працює не так, — сказав Дотепник. — Для неї потрібна драма. Щось невідоме. Несподіванка.

— Несподіванки — дурість, — промовила Ідея. — Його слід поінформувати, чи хороший продукт, чи ні, перш ніж попросити взяти на себе зобов’язання. Чи хотів би ти такого сюрпризу на базарі? О, неможна купити певну їжу. Треба нести додому мішок, розрізати його, а потім дізнатись, що ти купив. Драма. Невідоме!

Дотепник кинув на Каладіна виснажений погляд.

— Я зв’язався узами, — сказав він, — з потворою-буквалісткою.

Він махнув рукою, і між ними знову з’явилося Світлопрядіння, показуючи собаку на вершині пагорба, вкритого травою, яка здавалася мертвою, тому що не рухалася. Звір дивився вгору на дракона, який ставав усе меншим і меншим, відлітаючи далі.

— Собака, — продовжив Дотепник, — сидів на вершині пагорба цілу ніч і наступний день, вдивляючись у небо. Думав. Мріяв. Зрештою повернувся на ферму, де жив серед інших, подібних до себе. Усі ці фермерські собаки мали роботу — зганяли худобу чи охороняли межу, але йому, як найменшому, рідко доручали будь-які обов’язки. Можливо, інші це вважали б щастям. Але для цього собаки таке завжди було принизливим. Оскільки будь-яка проблема, яку потрібно подолати, — це лише набір менших проблем, які потрібно долати поступово, він розділив свою мету стати драконом на три кроки. По-перше, треба знайти спосіб отримати різноколірну луску, як у дракона. По-друге, навчитися говорити людською мовою, як дракон. По-трете, навчитися літати, як дракон.

Дотепник зобразив сцену перед Каладіном. Барвиста земля з густою зеленою травою, яка все ж не була мертвою — просто рухалася лише на вітрі. Істоти, яких Каладін ніколи не бачив, пухнасті й дивні. Екзотичні.

Маленький собака зайшов у дерев’яну споруду — сарай, хоча зі східного боку він не був побудований з каменю, щоб витримувати бурі. Тож цілком міг пропускати воду. Як вони бережуть зерно від псування? Каладін похитав головою від цього дивацтва, а пес натрапив на високого чоловіка в робочому одязі, який перебирав мішки з насінням.

— Спочатку собака вирішив знайти собі луску, — продовжив Дотепник під тиху музику флейти, — оскільки це здавалося найпростішим, і він хотів почати своє перетворення зі швидкої перемоги. Він знав, що у фермера було багато насіння різного кольору, і насінинки мали форму маленьких лусочок. Оскільки він не був злодієм, то не взяв їх, але запитав інших тварин, де фермер дістає нові. Виявилося, що фермер може зробити насіння, поклавши його в землю, почекавши, поки виростуть рослини, а потім зібравши більше насіння зі стебел. Дізнавшись про це, собака позичив трохи насіння і зробив те саме, супроводжуючи старшого сина фермера під час його щоденної роботи. Поки хлопець працював, пес ходив поруч із ним, викопуючи лапами ямки для зернят та обережно садячи їх ротом.