Каладінові здалося кумедним спостерігати за роботою собаки. Не тільки тому, що тварина робила все це лапами й мордою, а й тому, що земля розступалася, коли собака копав її. Грунт був не з каменю, а з чогось іншого.
— Це в Шиноварі, так? — запитав Каладін. — Сиґзіл розповідав мені про таку землю.
— Цить. Це все ще не та частина, де ти говоритимеш. Старший син фермера вважав дії собаки досить кумедними — а потім неймовірними, оскільки той щодня виходив на вулицю, стискаючи в зубах лійку. Маленький пес поливав кожне зернятко, як і фермер. Навчився прополювати бур’яни та вносити добрива. І зрештою пес отримав винагороду — власний невеликий урожай різноколірного насіння. Повернувши все, що позичив у фермера, собака намочився і повалявся в насінні, приклеюючи його по всьому тілу. Потім показався іншим собакам. «Ви в захваті від моєї чудової нової луски? — запитав він своїх побратимів тварин. — Хіба я не схожий на дракона?» Вони, своєю чергою, сміялися з нього. «Це не луска! — сказали вони. — Ти маєш безглуздий і жалюгідний вигляд. Стань знову собакою».
Каладін поклав повну ложку рагу до рота, не відриваючи очей від ілюзії. Те, як переливалися кольори, заворожувало, хоча він мусив визнати, що собака, вкритий насінням, мав справді безглуздий вигляд.
— Пес пішов геть, почуваючись дурним та скривдженим. Він не впорався зі своїм першим завданням — отримати луску, як у дракона. Проте пес не злякався. Напевно, якби він міг говорити величним драконячим голосом, вони б усе зрозуміли. І тому пес проводив вільний час, спостерігаючи за дітьми фермера. Було їх троє. Старший син, який допомагав у полі. Середня донька, котра допомагала доглядати за тваринами, і найменший син, ще надто маленький, щоб допомагати, але саме вчився говорити.
Дотепник створив ілюзію сім’ї, яка працювала у дворі. Дружину фермера, яка була вища за чоловіка. Старшого сина, довготелесого і старанного юнака. Дочку, яка колись матиме такий же зріст, як і мати. Малого, який походжав подвір’ям, і всі наглядали за ним, поки робили свої справи.
— Це, — зауважив Дотепник, — надто легко.
— Надто легко? — перепитав Каладін, мимоволі відкушуючи ще шматочок м’яса.
— Роками мені доводилося задовольнятися натяками на ілюзії. Уявними сценами. Залишаючи більшу частину історії на силу уяви. Тепер, маючи здатність створювати щось більше, я вважаю, що це дає мені менше задоволення. Хай там як, собака вирішив, що найкращий спосіб вивчити мову людей — це спостерігати за їхньою молодшою дитиною. Тож пес грався з хлопчиком, залишався з ним і слухав, як той починає складати слова. Собака також грався з дочкою, допомагав їй працювати на подвір’ї. Невдовзі він виявив, що може її зрозуміти, якщо дуже постарається. Але не міг промовляти слова. Він так сильно старався говорити, як вони, але його рот не міг видавати такі звуки. Його язик не працював так, як людський. Зрештою, спостерігаючи за високою і серйозною дочкою, він помітив, що дівчина вміє записувати людські слова на папері. Собака був надзвичайно радий цьому. Він знайшов спосіб говорити, не маючи людського язика! Пес присів до неї за стіл, де вона вчилася, і запам’ятовував літери, коли вона їх писала. Він багато разів зазнавав невдачі, але зрештою навчився сам дряпати літери в бруді. Фермер і його родина вважали це дивовижним трюком. Пес був упевнений, що знайшов спосіб довести, що стає драконом. Він повернувся до інших собаку полі й продемонстрував свою здатність писати, написавши їхні клички на бруді. Вони, однак, не змогли прочитати слова. Коли пес пояснив, що таке письмо, собаки розсміялися й сказали йому: «Це не гучний і величний голос дракона! Це письмо таке тихе, що ніхто його не чує! Ти маєш безглуздий і жалюгідний вигляд. Стань знову собакою». Вони залишили пса дивитися на свою писанину, і тут почав накрапати дощ, змиваючи слова. Пес зрозумів, що інші мали рацію. Йому не вдалося говорити гордим і могутнім голосом дракона.
Образ пса під дощем здався Каладіну надто знайомим. Надто особистим.
— Але надія все ще лишалася, — розповідав далі Дотепник. — Якби ж собака міг літати. Якби він міг здійснити такий подвиг, собаки мусили б визнати його перетворення. Це завдання здавалося ще важчим, ніж попередні два. Однак пес побачив у сараї дивний пристрій. Фермер зв’язував тюки сіна мотузкою, а потім підіймав чи опускав їх за допомогою шківа, закріпленого на кроквах. Це був, по суті, політ, адже так? Тюки сіна підіймалися в повітря. І ось собака сам потренувався тягнути мотузку та вивчив механіку пристрою. Він виявив, що шків можна врівноважити вагою з іншого боку, завдяки чому тюки сіна опускаються повільно й безпечно. Собака взяв свій повідець і обмотав його довкола тіла, щоб зробити збрую, на кшталт тієї, що замотували сіно. Потім прив’язав до мотузки мішок, трохи легший за нього самого, створивши вагу, щоб урівноважити себе. Прив’язав ротом мотузку до своєї збруї, потім піднявся на горище сараю та покликав інших собак. Коли вони прибули, він граційно зістрибнув з горища. Усе спрацювало! Собака повільно опустився, прийнявши величну позу в повітрі. Він летів! Ширяв, як дракон! Відчував повітря навколо себе і пізнав відчуття, коли він сам високо, а все внизу, під ним. Коли пес приземлився, то почувався надзвичайно гордим і вільним. Проте інші собаки засміялися голосніше ніж будь-коли. «Ти не літаєш, як дракон! — сказали вони. — Ти просто повільно впав. Ти мав такий дурний і жалюгідний вигляд. Краще б знову став собакою». Це остаточно розбило надії собаки. Він зрозумів правду. Такий пес, як він, просто не міг стати драконом. Він був надто маленьким, надто тихим, надто дурним.
Відверто кажучи, видовище собаки, який спускався на мотузці, і справді було трохи дурним.
— Їхня правда, — сказав Каладін. — То не був політ.
Дотепник кивнув.
— О, нарешті прийшов час, де мені потрібно говорити? — запитав Каладін.
— Якщо бажаєш.
— Не бажаю. Розповідай далі.
Дотепник усміхнувся, а потім нахилився вперед, махаючи руками в повітрі й створюючи ілюзію криків, що долинали з віддаленої частини ілюзії, ще невидимої.
— Що це було? Пес розгублено підвів очі. Він почув звуки. Раптовий галас? Панічні крики? Собака вибіг із сараю і побачив фермера та його сім’ю, що юрмилися навколо маленького колодязя у дворі, ширини якого ледь вистачало для відра. Собака обперся лапами об край колодязя і подивився вниз. Далеко внизу, в глибокій темряві ями, лунали плач і хлюпання.
Каладін нахилився вперед, вдивляючись у темряву. Жалісний булькотючий крик було ледь чутно через хлюпання.
— Найменша дитина фермера та його дружини впала в колодязь, — прошепотів Дотепник, — і тонула. Сім’я кричала і плакала. Нічого не вдієш. Чи... вдієш? В одну мить пес зрозумів, що робити. Він відкусив відро з мотузки колодязя, а потім велів старшому синові прив’язати мотузку до своєї збруї. Він написав на бруді «Спустіть мене», а потім ззстрибнув на край колодязя. Нарешті кинувся вниз, а фермер схопився за ручку. Спускаючись на цій мотузці, собака «полетів» у темряву. Хлопчик уже був під водою, але пес засунув туди морду і вчепився зубами за його одяг. Невдовзі, коли сім’я потягнула мотузку назад, на ній виявився собака, що тримав найменшенького — мокрого, заплаканого, проте живого. Тієї ночі сім’я виділила маленькому песику місце за своїм столом і, щоб він зігрівся, дала светр, де його ім’я було написано спереду літерами, які він зміг прочитати. Вони влаштували бенкет із їжею, яку допоміг виростити пес. І дали йому трохи торта на честь дня народження дитини, життя якої він урятував. Тієї ночі на інших собак, які спали на вулиці в холодному вогкому сараї, лився дощ. А маленький песик, наївшись від пуза, згорнувся в теплому ліжку біля вогнища, в обіймах дітей фермера. І, лежачи там, собака із сумом подумав: «Я не зміг стати драконом. Я повний і явний невдаха». Кінець.
Дотепник сплеснув, і образи зникли. Він вклонився, не встаючи з місця. Ідея опустила свою флейту й знову розпустила візерунок, немов теж вклонившись, по-своєму.
Потім Дотепник узяв свою миску з рагу й продовжив їсти.
— Почекай, — сказав Каладін, підводячись. — Це все?
— А хіба ти не почув слово «кінець» у кінці? — сказала Ідея. — Воно означає, що це кінець.
— Що ж це за закінчення? — здивувався Каладін. — Собака вирішив, що він невдаха?
— Закінчення — це мистецтво, — піднесено промовив Дотепник. — Точне й безсумнівне мистецтво, мостонавіднику. Так, це кінець.
— І нащо ти мені це розказав? — запитав Каладін.
— Ти сам попросив розповісти історію.
— Я хотів корисну історію! — Каладін махнув рукою. — Як та історія про імператора на острові або про Спринта, який усе біг і біг.
— Ти цього не уточнив. Просто сказав, що хочеш історію. Я розказав одну. От і все.
— Це неправильний кінець, — наполягав Каладін. — Цей пес був неймовірним. Він навчився писати. Скільки тварин з усіх світів можуть писати?
— Слід сказати, що небагато, — зазначив Дотепник.
— Він навчився вирощувати рослини й користуватися інструментами, — вів далі Каладін. — Він урятував дитині життя. Цей пес — герой, буря забери.
— Історія не про те, що він намагався стати героєм. Вона про те, що він намагався стати драконом. І в цьому він, очевидно, зазнав невдачі.
