Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 224)

— Він збирався повернути, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі осуду, — наших давніх богів. Я чула, як він це сказав. Він думав, що я буду рада це почути.

— І тому ви його вбили? — запитав Т’юду Ритмі страждання. — А тепер вони вб’ють нас, Ешонай. Чим це краще?

Вона налаштувалася на Ритм напруження. Т’юд, своєю чергою, налаштувався на Ритм примирення. Здавалося, він усвідомлював, що повторювати це знову й знову марно.

— Це зроблено, — сказала Ешонай. — Тож тепер нам потрібно протриматися. Можливо, навіть не доведеться з ними битися. Ми можемо здобувати самоцвіти з великопанцирників і пришвидшувати дозрівання врожаю. Люди не можуть перестрибнути через ці прірви, тому їм буде важко дістатися до нас. Ми будемо в безпеці.

— Ми опинимося в пастці, — відказав Т’юд. — У центрі Рівнин. На місяці, а можливо, роки. Тобі таке подобається, Ешонай?

Нарешті Рлайн наздогнав їх, підбігши й наспівуючи в Ритмі веселощів — можливо, він вважав їх обох дурнями, бо мчали попереду.

Ешонай відвела погляд від Т’юда й подивився на Рівнини — не на людей, а на океан, Першопочаток. На місця, де вона могла б побувати. Місця, які планувала відвідати. Т’юд знав її надто добре. Він розумів, як боляче їй буде опинитися тут у пастці.

«Вони вдарять всередину, — подумала вона. — Люди не для того подолали весь цей шлях, щоб розвернутися, тому що тут кілька прірв. У них є такі ресурси, які ми можемо лише уявляти, і їх багато. Вони знайдуть спосіб дістатися до нас».

Утекти на інший бік Рівнин теж не варіант. Якщо там до них не дістануться прірводемони, то зрештою це вдасться людям. Втекти — означало покинути природні укріплення Рівнин.

— Я зроблю те, що повинна, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі рішучості. Я зроблю те, що правильно, за будь-яку ціну. Для нас. Для мене.

—  Вони пройшли війни, — зауважив він. — У них є генерали. Великі військові мислителі. У нас — тільки воєнна подоба, і то лише рік.

— Ми навчимося, — сказала Ешонай, — і створимо власних генералів. Наші предки заплатили своїм розумом, щоб принести нам свободу. Якщо люди знайдуть спосіб прийти по нас сюди, ми будемо битися. Аж доки не переконаємо людей, що ціна надто висока. Доки вони не зрозуміють, що ми не підемо покірно в рабство, як жалюгідні істоти, яких вони використовують як слуг. Доки вони не дізнаються, що не можуть отримати нас, наші Сколкозбройці чи наші душі. Ми — вільний народ. Назавжди.

Венлі зібрала своїх друзів, тихенько наспівуючи в Ритмі жаги, і показала самоцвіти, які тримала в руках. Спрени спустошення. П’ятеро, у пастці, як і Улім, якого дали їй.

Всередині її яхонтосерця він наспівував слова підбадьорення. Після подій у людському місті він ставився до неї з набагато більшою повагою. І більше ніколи її не покидав. Що довше він залишався з Венлі, то краще вона чула нові ритми. Ритми сили.

Вона зажадала цю частину Нарака — міста в центрі Рівнин — для своїх учених. Для друзів, яких вони з Улімом відібрали після ретельного обговорення, котрі поділяли її жагу до кращого світу. Таких, що заслуговують довіри, як вона сподівалася. Щойно вони матимуть спренів спустошення в яхонтосерцях, вона буде набагато впевненіша в їхній розсудливості.

— Що це? — спитав Демід, поклавши руку на плече Венлі.

Він був першим і найбільш охочим її слухати. Звичайно, він знав не все, але вона була рада, що він тут. Венлі почувалася сильнішою, коли він був поруч. Хоробрішою за Ешонай. Зрештою, чи могла б Ешонай коли-небудь зважитися на такий крок?

— Камені утримують спренів, — пояснила Венлі. — Коли ви приймете одного з них у своє яхонтосерце, вони збережуть ваших поточних спренів, утримуючи вас у звичній подобі, але ви матимете таємного супутника-помічника. Він скеровуватиме вас. Разом ми розв’яжемо найбільшу проблему, яку коли-небудь знав наш народ.

— Яку? — запитала Туса в Ритмі скептицизму.

— Наш світ пов’язаний з іншим, — пояснила Венлі, даючи по одному самоцвіту кожному зі своїх друзів. — З місцем під назвою Гадесмар. Там живуть сотні спренів, які можуть дати нам здатність приборкати силу бур. Вони пройшли довгий шлях, як частина великої бурі. Однак зайшли так далеко, як змогли самі. Перенесення таких самоцвітів у наш світ вимагає величезних зусиль і не можливе у великих масштабах. Тож нам потрібен інший спосіб перенести цих спренів. Ми його знайдемо, а потім переконаємо решту слухачів приєднатися до нас у прийнятті подоб сили. Ми станемо розумними, і цього разу нами не правитимуть спрени. Ми правитимемо ними. Ешонай та інші безглуздо кинули всіх у небажану війну. Тому ми повинні зробити цей крок. Нас запам’ятають як тих, хто врятував наш народ.

82

Ніж

Ох... Батьку... Сім тисяч, років.

— Як ти міг не сказати мені цього? — закричала Промениста, ставши на коліна біля куба на підлозі. — Рестарес — не лише Верховний Суддя спренів честі, він один із Вісників, буря забирай.

— Тоді тобі не потрібна була ця інформація, — сказав Мрейз. — Стань Вейл. Вона зрозуміє.

— Вейл ще більше сердиться на тебе, Мрейзе, — сказала Промениста, підводячись. — Ти відправив нас на небезпечне завдання без належної підготовки! Оскільки приховував цю інформацію, ми витратили кілька тижнів, втрьох обшукуючи фортецю, як ідіотки.

— Ми не хотіли, щоб ти питала про Вісника, — сказав Мрейз спокійним голосом, до її розчарування. — Це могло його насторожити. Наскільки нам відомо, він не зрозумів, що ми знаємо, хто він насправді. Можливо, Ґавілар це знав, але ніхто інший із Синів Гонора не підозрював, що вони служили тій самій істоті, яку через наївне невігластво прагнули повернути на Рошар. Досить поетична іронія.

— М-м-м... — мугикнув Фрактал з-за дверей, виглядаючи Адоліна.

— Що? — запитала його Промениста. — Ти тепер теж любиш іронію?

— Іронія приємна на смак. Як ковбаса.

— А ти коли-небудь куштував ковбасу?

— Не думаю, що в мене є відчуття смаку, — сказав Фрактал. — Тож іронія має такий смак, яким я уявляю собі смак ковбаси, коли думаю про смаки.

Промениста потерла чоло, озираючись на куб. Так несправедливо. Вона звикла до того, що може дивитися на своїх солдатів згори вниз, але не можна було дивитися так на людину, яка розмовляє з тобою з якоїсь коробочки.

— Ти сказав, що ми знатимемо, що робити, коли знайдемо Рестареса, — сказала Промениста Мрейзу. — І ось ми зараз тут — і гадки не маємо, як бути далі.

— Що ти зробила, коли це дізналася? — спитав він.

— Прокляла тебе.

— А потім?

— Зв’язалася з тобою напряму, щоб знову проклинати.

— Це був правильний вибір. Бачиш, ти точно знала, що робити. Промениста склала руки на грудях, розпашіла від гніву. Від розчарування. І... треба визнати... збентеження. Вона перетворилася на Вейл, і гнів повернувся.

— Настав час, — сказала вона, — укласти між нами угоду, Мрейзе.

— Угоду? Угоду вже укладено. Ти зробиш те, що я просив, і отримаєш обіцяну винагороду — на додаток до практики та навчання, яке отримуєш під моїм наставництвом.

— Цікаво, — промовила Вейл. — Тому що я бачу це інакше. Я пройшла весь цей шлях попри великі труднощі. Завдяки жертві Адоліна отримала доступ до однієї з найвіддаленіших фортець на Рошарі. Мені вдалося досягти успіху там, де, як ти чітко сказав, інші ваші агенти зазнали невдачі. Тепер, коли я тут, замість «навчання» або «практики», як ти це назвав, виявляю, що ти приховував від мене важливу інформацію. З мого погляду немає жодного стимулу продовжувати цю домовленість, оскільки обіцяна винагорода мене мало цікавить. Навіть Шаллан ставить під сумнів її цінність. Твоя відмова надати мені важливу інформацію змушує розмірковувати, що ще ти приховав. Тепер я сумніваюся, чи те, що я маю тут робити, не суперечить моїм інтересам та інтересам тих, кого я люблю. Тож дозволь запитати прямо. Чому я насправді тут? Чому тебе так цікавить Келек? І чому — я хочу відвертої відповіді — я маю йти далі цим шляхом?

Мрейз відповів не відразу.

— Привіт, Вейл, — сказав він нарешті. — Я радий, що ти з’явилася, щоб поговорити зі мною.

— Відповідай на мої запитання, Мрейзе.

— По-перше, настав час відкрити куб, — сказав він.

Вейл спохмурніла.

— Комунікаційний куб? Ти ж наче казав, що це зіпсує його.

— Якщо ти зламаєш його, то зіпсуєш.. Підніми його. Зваж у руках. Прислухайся до того боку, де мій голос найслабший, коли я наспівую.

 Вона знову стала навколішки біля куба й підняла його, прислухаючись до мугикання Мрейза. Так... звук з одного боку був слабшим.

— Знайшла.

— Добре, — сказав Мрейз. — Поклади руку на цю площину куба і поверни її праворуч.

Вейл відчула, як куб клацнув, коли доторкнулася до нього. Вона підозрювала, що Мрейз зробив щось, щоб розблокувати пристрій, де б він не був. Коли дівчина повернула цю площину куба, та легко піддалася, і відкрився невеликий відсік, у якому містився хитромудрий металевий кинджал із самоцвітом на кінці держака.

— Тож ти хочеш, щоб я його вбила, — мовила вона.

— Вісників не можна вбити, — сказав Мрейз. — Вони безсмертні. Не думай про Келека як про людину. Він вічний спрен, що не старіє, сформований із субстанції та волі Гонора. Він схожий на силу тяжіння або світло. Він сила, а не людина.

— І ти хочеш, щоб я вдарила цю силу цим ножем.

Вейл розв’язала ремінці та вийняла ніж з куба. Порожнина займала лише невеликий простір внутрішньої частини куба, а решту відділяв шар сталі. Голос Мрейза лунав із запечатаної частини. Як він урівноважив куб так, щоб вона не відчула, що одна частина важча?