Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 219)

— Ну що там? — спитав Рлайн.

— Оті буремні бачили мене й Гесіну, — прошепотів Лірін. — Ми не могли весь час ховатися. Але не думаю, що це має значення. До цього часу хтось уже напевно впізнав нас. Я не здивуюся, що цих Владних прислали сюди в першу чергу тому, що цей Переслідувач виявив, що ми тут.

— Можливо, вам варто сидіти тихенько, — сказав Рлайн, роздивляючись, чи немає на стелі крєм’ячків. — А може, нам варто витягти вас звідси.

— Ми стежили за крєм’ячками, — повідомив Лірін. — І не бачили жодного. Поки що. А щодо Переслідувача, то Венлі каже, що не треба остерігатися його, допоки та Небесна, Лешві, захищає нас.

— Не знаю, наскільки я довіряю комусь із них, Ліріне, — мовив Рлайн. — Особливо Сплавленим.

— Згоден. У які ігри вони грають? Лешві навіть не запитала про мого сина. Ти хоч уявляєш, чому вони так поводяться?

— Вибачте, але я сам збитий з пантелику. У наших піснях майже не згадуються Сплавлені, окрім того, що їх радять уникати.

Лірін буркнув. Як і інші, він, схоже, очікував, що Рлайн зрозуміє Сплавлених і Владних більше, ніж він сам, але, до честі лікаря, вони з Гесіною прийняли Рлайна без підозр, попри його расу. Хоча Лірін скаржився на Каладіна, здавалося, він вважав гідним довіри того, кого його син називав другом.

—  А Венлі? — спитав Лірін. — Вона носить владну подобу. Чи можемо ми їй довіряти?

—  Венлі могла залишити мене у в’язниці. Думаю, вона добре зарекомендувала себе.

— Якщо лише це не якась тривала афера, — зауважив Лірін, примруживши очі.

Рлайн заспівав у Ритмі примирення:

— Дивно, що ти такий підозріливий. Каладін казав, що ти завжди бачив у людях найкраще.

— Мій син знає мене не так добре, як сам гадає.

Лірін продовжував стояти біля завіси. Рлайн пройшов повз хірургічний стіл до того місця, де Гесіна розклала на підлозі одну з викрадених мап. Там перейшов на Ритм тривоги.

— Можливо, не варто їх виймати, — прошепотів він. — Тут довкола Владні.

— Ми не можемо жити, боячись ворогів на кожному розі, Рлайне, — сказала Гесіна. — Якби вони хотіли нас заарештувати, уже б це зробили. Наразі можна вважати, що ми в безпеці.

Рлайн ще мугикав у Ритмі тривоги. Проте... в її словах була мудрість. Він змусив себе заспокоїтися. Так, він бачив того крем’ячка, але не знав, чи є в ньому спрен спустошення. Можливо, він просто сахається від кожної тіні. Напевно, він був просто знервований через те, як усі до нього ставилися під час ходіння вежею.

— От я все думаю, — сказала Гесіна, дивлячись на мапу, — якби ми змогли доставити ці мапи Келу, вони б допомогли йому.

Рлайн глянув на Ліріна, наспівуючи в Ритмі зацікавлення. Гесіна не вловлювала ритму, але чітко розуміла мову його тіла.

— Я думаю не так, як Лірін, — продовжила жінка. — Він може скільки завгодно зображати із себе стоїчного пацифіста, і я любитиму його за це. Але не збираюся залишати Кела самого без допомоги. Думаєш, якби він мав точні мапи вежі, шансів було б більше?

— Не зашкодило б.

Рлайн став біля неї на коліна. Усі вони чули про те, що вчинив Каладін кілька днів тому — ефектно з’явився на ринку Розрив, вступив у сутичку зі Сплавленими, бився в повітрі.

Сплавлені явно злякалися. Одразу почали ширити інформацію, що вбили його. Надто швидко і надто настирливо, проте не показали його тіла. Люди у вежі не повірили цьому, як і Рлайн. Він приєднався до Четвертого мосту пізніше, ніж більшість, але був там під час найдраматичніших трансформацій Каладіна. Буреблагословенний живий, він ховався десь у вежі й планував наступний крок.

Гесіна продовжувала розглядати мапу шостого поверху вежі, але Рлайн помітив дещо інше. Жінка відклала вбік іншу мапу, одну з тих, що зображали Розколоті рівнини. Рлайн розгорнув її повністю й виявив, що налаштовується на Ритм згуби. Він ніколи не бачив повної, настільки детальної мапи всіх Рівнин.

Рлайна не здивувала їхня безмежність. Він бував там і як слухач, і як мостонавідник. Літав разом з Вітробігунами. Він розумів масштаби Розколотих рівнин і був готовий до того, що Нарак здасться мініатюрним порівняно з простором плато, що простягаються в усіх напрямках. Але він не був готовий до того, наскільки тепер це місце здавалося симетричним, коли він міг побачити все одночасно.

Так, Рівнини напевно розтріскалися за якоюсь закономірністю. Він наспівував у Ритмі зацікавлення, придивляючись до мапи ближче, і помітив якісь нерозбірливі написи на далекому східному боці Рівнин — там, де плато не так вивітрилися. Саме в тому напрямку мігрували прірводемони після розмноження або заляльковування. Небезпечна територія, повна великопанцирників, стадних тварин і хижаків завбільшки з будинок.

— Гесіно? — Рлайн повернув мапу до неї. — Чи можеш ти прочитати, що написано тут?

Вона нахилилася.

— Звіт розвідника. Здається, там знайшли якийсь табір. Якийсь великий караван або групу кочівників. Може, натанці? Велика частина цієї території ще не досліджена, Рлайне.

Він наспівував собі під ніс, думаючи, чи варто навчитися читати. Сиґзіл завжди говорив, наскільки це корисно, хоча Рлайну не подобалася ідея покладатися на написані слова, у яких немає життя, замість пісень. Аркуш паперу можна спалити чи загубити, його може знищити буря — проте цілий народ і його пісні знищити не так просто...

Він запнувся. Цілий народ. Його знову вразило, що він лишився один.

«Ні, Венлі тут», — подумав Рлайн. Їх двоє. Він ніколи особливо не любив Венлі, але принаймні не лишився єдиним слухачем. Це змусило його задуматися. Чи повинні вони... спробувати відновити народ? Ця ідея викликала в нього нудоту з кількох причин. Перш за все, коли він сам пробував набути шлюбної подоби, усе йшло не так, як він — чи насправді хтось інший — очікував.

Лірін різко відсахнувся від завісок. Його рух був настільки раптовим, що Гесіна сприйняла це як попередження, негайно схопила простирадло і накрила ним мапи. Потім поклала на нього кілька бинтів, удаючи, наче розстелила простирадло на підлозі, щоб бинти залишалися чистими, коли вона їх скручує. Вийшло б чудове прикриття — однак Рлайн усе зіпсував, бо запізно сховав мапу Розколотих рівнин.

—  Річ не в мапах, — сказав Лірін, схопивши Рлайна за плече. — Поглянь. Здається, я впізнав одного з робітників.

Лірін показав Рлайну крізь завіси на невисокого чоловіка. У нього була мітка на лобі, але не гліф «шаш», намальований чорнилами. Татуювання Четвертого мосту, як і в Рлайна. Даббід не підіймав очей, походжаючи із властивим йому відчуттям німої покори.

— Гадаю, що той чоловік був одним із друзів Каладіна, — сказав Лірін. — Так?

Рлайн кивнув, потім тихенько заспівав у Ритмі тривоги й вийшов до головної кімнати. Йому та Даббіду часто доводилося працювати разом, оскільки вони були єдиними членами Четвертого мосту, які не здобули здібностей Вітробігунів. Побачивши Даббіда, Рлайн ніби відчув, що рана відкрилася, і він насилу заспівав у Ритмі миру.

Це не його провина, що спрени такі ж расисти, як і люди. Або як співуни. Як усі народи.

Він тихо взяв Даббіда за руку, відводячи його подалі від Владних.

— Буря забери, як я радий тебе бачити, — прошепотів Рлайн. — Я хвилювався за тебе, Даббіде. Де ти був? Ти перелякався? Ось, допоможи мені принести води іншим. Це схоже на роботу, яку ми виконували раніше, пам’ятаєш?

Він уявив бідного німого, що ховається в кутку й плаче, поки вороги захоплюють вежу. Даббід став своєрідним талісманом Четвертого мосту. Одним із перших, кого врятував Каладін. Даббід уособлював те, що зробили з ними всіма, а ще той факт, що вони це пережили. Були поранені, проте вижили.

Даббід упирався, коли Рлайн потягнув його до корита з водою. Низенький мостовик нахилився до нього, а потім — яке диво! — заговорив:

— Рлайне, будь ласка, допоможи. Каладін спить і не прокидається. Я думаю... я думаю, що він помирає.

80

Собака і дракон

Спочатку співуни замкнули Джезріена в самоцвіті. Вони думають, що розумні, бо відкрили, що можна нас так ув'язнити. І на це відкриття їм знадобилося лише сім тисяч років.

Каладін опинився в якомусь місці, де його ненавидів сам вітер.

Він пам’ятав, як бився на ринку, потім плив через колодязь. Він невиразно пам’ятав, як вибіг у бурю — хотів кинути все і впасти вниз.

Але ні, він не міг здатися. Піднявся на зовнішню стіну вежі. Бо знав, що якщо втече, то залишить Даббіда й Тефта самих. Якщо втече, то залишить Сил — можливо, назавжди. Тож він піднявся і...

Що це, голос Прародителя бур?

Ні, голос Далінара.

Це сталося... кілька днів тому? Кілька тижнів? Він не знав, що з ним сталося. Блукав у місці, де постійно дули вітри. Обличчя тих, кого він любив, з’являлися серед примарних тіней, і кожне благало про допомогу. Спалахи світла обпікали його шкіру, засліплювали. Світло було злим. І хоча Каладін прагнув утекти з цієї темряви, кожен новий спалах змушував його все більше боятися світла.

Найгіршим був вітер. Вітер, що ненавидів його. Він здирав з нього шкіру, бив об каміння, коли Каладін намагався знайти схованку, щоб урятуватися.

«Ненавиджу, — шепотів цей вітер. — Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Щоразу, коли вітер говорив, він ламав щось усередині Кела. Відколи той себе пам’ятав — ще з дитинства, — він завжди любив вітер. Відчуття вітру на шкірі означало, що він вільний. Означало, що він живий. Вітер приносив нові запахи, чисті та свіжі. Вітер завжди був поруч, немов Каладінів друг, супутник, союзник. Аж поки одного разу не ожив і не заговорив з ним.