Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 214)
Прямий пильний погляд. Людська версія налаштування на Ритм скептицизму.
— І знайшла, — сказала вона в Ритмі примирення. — Зрештою. Кімната з усіма тими горщиками.
— Я занотую це, — сказав він, кивнув одній із писарок, і та почала писати. — Як тебе звуть?
— Венлі.
— Якби ти була людиною, я б замкнув тебе, доки хтось не прийде по тебе, або віддав би тому, хто міг би витягти з тебе відповіді. Але ця угода підписується сьогодні ввечері. Я не хочу викликати жодних інцидентів. А ти?
— Ні, сер.
— Тоді як щодо такого? Ти сидітимеш тут, у цій кімнаті, разом з нами, наступні чотири години. Як тільки почнеться бенкет і договір підпишуть, побачимо. Якщо не виникне ніяких проблем, ти вирушиш на бенкет. Якщо щось піде не так... тоді буде ще одна розмова, добре?
Венлі налаштувалася на Ритм розчарування, але нічого не відбувалося. Вона, напевно, ніяк не постраждає, окрім розмови із сестрою. Почасти вона була не проти посидіти під замком.
Венлі все одно кивнула. Направду, вона вважала дії чоловіка напрочуд раціональними. Тримаючи її поруч, вони попередять усе, що Венлі могла запланувати, — і якби вона справді загубилася, то не мала б серйозних проблем, побувши кілька годин в ув’язненні.
Венлі вже думала наполягати, що надто важлива для такого. Однак відкинула цю ідею. Її спіймали так швидко після того, як зник Улім... Що ж, важко було продовжувати вдавати із себе сильну. Відчуття, що вона якась дрібнота, не полишало Венлі.
Солдат покинув її, щоб тихо поговорити з жінками, і Венлі розібрала дещо з їхньої розмови. Він наказав доповісти іншим постам вартових у палаці, що знайшов заблукалу «паршенді», і запитав, чи не бачив хтось, щоб інші заходили у заборонені або підозрілі місця.
Венлі несподівано виявила, що налаштувалася на Ритм
На жаль, незабаром Улім проскочив у відчинені двері у вигляді смуги червоної блискавки. Вона заспівала в Ритмі збентеження, а потім — Зради, коли він піднявся по ніжці її крісла й на підлокітнику перетворився на людину.
— У нас велика проблема, — повідомив спрен.
Вона замугикала трохи голосніше.
— Ой, перебори себе, дівчисько. Послухай, сьогодні в палаці є
— Вісники? — прошепотіла вона. — Тут? Вони ж мертві!
— Тс-с! — Улім озирнувся через плече на людей. — Вони не мертві. Ти навіть не уявляєш, як ми розкішно, колосально,
Двері до посту варти загородила чиясь постать. Бородатий солдат підвів очі. Венлі повільно обернулася, налаштовуючись на Ритм тривоги. Прибулий виявився показним чоловіком з темно-коричневою шкірою та блідою плямою на щоці, яка дещо нагадувала малюнки на шкірі слухачів. Одягнений у військову форму, хоча не такого крою, який носили алеті.
Він подивився на Венлі, потім — показово — на Уліма, і спрен застогнав. Потім чоловік нарешті поглянув на солдата.
— Пане посол? — запитав вартовий. — Чого бажаєте?
— Я чув повідомлення, що ви тримаєте тут одну з розумних паршменів, — сказав незнайомець. — Це вона? — Так, — відповів вартовий. — Але... — Прошу відпустити цю бранку під мою опіку.
— Не думаю, що можу це зробити, пане посол, — сказав вартовий, глянувши на писарок у пошуках підтвердження. — Ви... Тобто це дуже незвичне прохання.
— Ця слухачка важлива для подій прийдешньої ночі, — незнайомець ступив уперед і поклав щось на найближчий стіл, за яким сиділа писарка. — Це печатка, що підтверджує мою посаду. Я маю законну юрисдикцію на цих землях, яку надано вашим королем. Ви підтвердите це.
— Я не впевнена... — почала було писарка.
— Ви підтвердите, — повторив чоловік.
Його голос здавався абсолютно порожнім, без емоцій чи ритму. Коли чоловік обернувся до Венлі, вона відчула холодок.
Писарки позаду нього заходилися строчити телестилями. Незнайомець майже повністю затулив Венлі від їхніх очей.
— Привіт, Уліме, — сказав чоловік тихим, рівним голосом.
— Гм... привіт, Нейле, — відповів спрен. — Я... гм... Я не очікував тебе тут побачити... гм... сьогодні. Насправді взагалі не очікував... будь-коли... Як справи... е... у Шалаш?
— Не треба теревень, Уліме, — відказав Нейл. — Ми не друзі. Ти живеш лише тому, що я не можу знищити спрена, — дивний чоловік незмигно подивився на Венлі й мовив: — Слухачко. Ти знаєш, що це?
— Просто якийсь спрен, — відповіла вона.
— Ти мудра, — сказав Нейл. —
Венлі промовчала і побачила, як Улім задоволено запульсував. Він не хотів, щоб вона відповідала.
— Ясновельможний, — покликала одна з писарок. — Здається, ви маєте рацію. Ви можете реквізувати цю бранку... Ми просто збиралися тримати її, доки...
— Дякую, — Нейл узяв печатку в писарки, а потім вийшов у коридор. — За мною, слухачко.
Улім скочив їй на плече і вчепився у волосся.
— Іди, — прошепотів він. — Але не кажи йому нічого. Я в такій біді... Венлі рушила за дивним чоловіком з приміщення для вартових. Вона ніколи раніше не бачила людини з таким кольором шкіри, хоча це не був справжній оніксовий колір, як візерунки слухачів. Скоріше колір мушлі скелебруньки.
— Скільки їх? — спитав Нейл. — Спренів, схожих на нього? Скільки їх повернулося?
— Ми... — почав було Улім.
— Я хочу почути слухачку, — перервав спрена Нейл.
Венлі рідко бачила, щоб Улім мовчав, і він рідко робив те, що вона просила. Однак почувши докір цього чоловіка, Улім одразу замовк. Улім
Вісник. Живий.
Улім мав рацію. Повернення почалося. Невдовзі люди підуть нищити її народ. Це був єдиний висновок, який вона могла зробити, спираючись на своє знання пісень. І на зустріч з цією людиною.
Бурекляття. Її народу конче
І щоб отримати їх, слід було вести цю розмову так, щоб ця істота її не вбила.
— Дай відповідь на моє запитання, — велів Вісник. — Скільки таких спренів, як він? Скільки спренів спустошення повернулося?
— Я бачила тільки цього.
— Неможливо, щоб він залишався на Рошарі всі ці роки, — відказав Нейл. — Минуло... дуже багато часу, я гадаю. Можливо, багато поколінь від останньої справжньої Руйнації?
Як ця істота могла не пам’ятати, скільки часу минуло з моменту завершення Повернень? Можливо, він був настільки величніший за смертних, що не вимірював час, як вони.
— Я гадав, що для них неможливо подолати відстань між світами, — продовжив Нейл. — Чи могло це бути... Ні. Неможливо. Я був пильним. Обережним. Ти повинна сказати мені! Як ви здійснили його повернення?
Такий холодний голос. Без ритмів, без людських емоцій. Та все ж ті слова... Він верзе маячню. Можливо, річ не в тому, що він вимірював час по-іншому, а в тому, що він несповна розуму? Хоча Венлі спочатку подумала сказати правду, це бажання придушилося його мертвими словами.
Можливо, вона не повністю довіряла Уліму, але цьому Віснику не могла довіряти
— Ми нічого не робили, щоб повернути їх, — сказала вона, ризикнувши відштовхнутися від того, що він сказав раніше. — Це зробив ти.
— Неможливо, — повторив Нейл. — Ішар казав, що лише Зв’язок між світами може відкрити міст. І Талн не здався. Я б дізнався, якби це сталося.
— Не звинувачуй нас у своїй невдачі.
Нейл усе ще дивився перед собою.
— Отже, план Ґавілара працює. Дурень. Він усіх нас знищить, — Нейл посміхнувся під впливом раптового і несподіваного спалаху емоцій. — Цей чоловік — дурень та ідіот. Він заманює нас обіцянками, а потім порушує їх, шукаючи те, що я йому
«Буря забирай, — подумала Венлі. — Він і справді божевільний».
— Я був пильним, — пишномовно продовжив Вісник. — Але недостатньо пильним. Я повинен про все подбати. Якщо узи почнуть утворюватися знову... якщо ми відкриємо шлях...
Він раптом зупинився в коридорі, змусивши її завмерти біля нього. Його обличчя знову стало пласким. Беземоційним.
— Здається, я повинен запропонувати тобі послугу, слухачко. Король планує зрадити ваш народ.
— Що?
— Ви можете запобігти катастрофі, — сказав Нейл. — Сьогодні ввечері тут, у місті, буде один чоловік. Я стежив за ним через його незвичайні обставини. Він має артефакт, який належав моєму другові. Я поклявся не торкатися цього артефакту через... причини, які для тебе не важливі.
У вухах Венлі забринів Ритм збентеження. Але Улім, що сидів на її плечі, збадьорився.