Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 213)

— Ось ти де, — сказав Улім, чкурнувши в коридор. Він рухався, як блискавка, повзаючи по поверхні каменю, і міг зникнути, щоб його побачили лише ті, кому потрібно. — Чого ти щулишся, наче дитина? Ну ж бо. Ми повинні рухатися.

Венлі визирнула за ріг. Вартові давно пішли далі.

— Я не повинна була цього робити, — прошипіла Венлі на нього. — Не повинна була викривати себе.

— Хтось має нести самоцвіти, — відказав Улім. — Тож якщо ти не хочеш, щоб я знайшов когось іншого, який стане найвеличнішим серед твого народу, роби те, що кажу.

Ну, гаразд. Венлі скрадалася за ним, хоча останнім часом тон Уліма дедалі більше дратував її. Їй не подобалося його грубе, зневажливе ставлення. Краще б він більше не кидав її. Спрен стверджував, що йому потрібно розвідати дорогу, але Венлі була частково переконана, що він хоче, щоб її виявили.

Улім повів її сходами вгору. Ритм удачі благословляв її, і вона вийшла на верхній поверх, не зустрівши жодної людини, хоча їй довелося сховатися на сходах, коли повз крокували інші вартові.

— Чому ми повинні йти аж сюди?! — прошипіла вона, коли вартові зникли. — Чому твоя подруга не могла принести самоцвіти в підвал, де зараз усі інші слухачі?

— Я... втратив з нею зв’язок, — зізнався Улім.

— Ти... що?

Спрен закрутився на підлозі, а потім піднялася блискавка, і він перетворився на маленьку людиноподібну істоту.

— Я не отримував ніяких звісток від Аксіндвет уже кілька днів. Я впевнений, що все гаразд. У нас є місце зустрічі, де вона залишає мені речі. Там будуть і самоцвіти.

Венлі заспівала в Ритмі зради. Як він міг пропустити таку важливу деталь? Вона пробиралася через людський палац, ставлячи під загрозу угоду, спираючись на неперевірену інформацію? Проте перш ніж встигла зажадати додаткових відповідей, Улім знову перетворився на згусток енергії на підлозі й кинувся вперед.

У Венлі не було іншого вибору, окрім як пробиратися за ним коридором, почуваючись страшенно беззахисною. Треба було привести Деміда. Їй подобалося, як він слухав її слова і завжди мав напоготові комплімент. Йому було б приємно прокрадатися, а вона почувалася б сміливішою з ним.

Вона петляла коридорами, впевнена, що її будь-якої миті викриють. І все ж якимось дивом Улім провів її до маленької кімнати з нічними горщиками, розставленими на підлозі. Вона витягла самоцвіт і помітила дірку в підлозі біля однієї стіни кімнати — схоже, люди скидали сюди відходи, виливаючи їх у якусь смердючу вигрібну яму кількома поверхами нижче.

І це її мета? Відхоже місце? Венлі почало нудити, і вона мусила дихати ротом.

— Ось тут, — вказав Улім, потріскуючи збоку одного з горщиків.

— Ну дивися, — сказала Венлі в Ритмі скептицизму, — якщо я знайду всередині людські відходи...

Вона зняла кришку. На щастя, всередині було чисто й порожньо, за винятком складеного аркуша паперу.

Улім затріпотів у Ритмі торжества. Здавалося, він хвилювався. Венлі розгорнула папірець. Вона досить добре знала алетійське письмо, щоб зрозуміти, що там був список інструкцій з прибирання.

Це шифровка, — пояснив Улім. — Гадаєш, ми настільки дурні, щоб залишати інструкції на виду, аби їх міг прочитати будь-хто? Дозволь мені розтлумачити...

Спрен набув людської подоби, стоячи на столі, повному горщиків. Венлі ненавиділа те, що він приймав подобу людини, а не слухача. Він нахилився вперед, його очі звузилися:

— Капець!

— Що?

— Дай мені подумати, слухачко! — огризнувся він.

— Що вона написала?

— Аксіндвет повідомляє, що її викрили. Вона — дуже специфічний і рідкісний фахівець, подробиці хай тебе не хвилюють, але в палаці, мабуть, є ще хтось такий же, як вона. Агент чужинця. Вони знайшли її й налаштували людського короля проти неї. Вона вирішила вшиватися.

— Вшиватися? Не розумію цього слова.

— Вона покидає це місце! Або вже покинула. Можливо, ще кілька днів тому.

— Покинула палац?

— Планету, ідіотка.

Улім розплився, схожі на панцир шипи прокололи його шкіру, а потім зникли. Здавалося, це відбувалося в такт одному з нових ритмів, можливо, Ритму люті.

Улім так мало їй розказував. Венлі знала, що є спосіб подорожувати з цього світу до місця, яке люди називають Геєною. Це світ спренів спустошення. Багато тисяч спренів чекали там, щоб допомогти її народу, але вони не могли звільнитися без якогось Сплеску або енергії. Без чогось, що... витягнуло б їх через порожнечу між світами.

То що це означало? Агентка Уліма повернулася у світ, звідки прибув він сам? Чи вона пішла в інше місце? Вона пішла назавжди? Як вони збираються перенести спренів у цей світ, щоб створити силу для бурі?

І найголовніше, чи хотіла Венлі, щоб це сталося? Він пообіцяв їй подоби сили, але вона припускала, що покаже їх П’ятірці після того, як налякає їх тим, наскільки могутні люди. Все змінювалося дуже швидко, вислизаючи з-під її контролю. Вона майже почала вимагати відповідей, але те, як шипи розривали шкіру Уліма, і те, як він пульсував, змусило її мовчати. Він був силою природи, що ожила. І та особлива сила, яку він демонстрував зараз, була руйнівною.

Зрештою його пульсація вщухла. Шипи сховалися під шкіру. Він залишився стояти на столі, витріщаючись на аркуш паперу з образливими словами.

— І що будемо робити? — нарешті запитала Венлі.

— Не знаю. Для нас тут нічого немає. Мені... мені потрібно піти, подивитися, чи зможу знайти відповіді деінде.

— Піти? А як щодо твоїх обіцянок? Щодо наших планів?

— У нас немає планів! — відказав Улім, обертаючись до неї. — Ти сказала, що прибуття сюди налякає твій народ. А це сталося? Бо з того, що побачив я сам, виходить, що вони насолоджуються! Планують бенкетувати та сміятися, може, ще в ліжко залізуть до буреклятих людей!

Венлі налаштувалася на Ритм рішучості, але потім змінила на Примирення. Вона мусила визнати, що її одноплемінники не були налякані, як вона. Навіть Ешонай ставала все більш розслабленою — а не занепокоєною, — коли вони спілкувалися з людьми. У ці дні сестра Венлі навіть не носила воєнної подоби.

Венлі хотіла звинувачувати лише її, але проблеми зі слухачами були набагато важливішими, ніж з Ешонай. Здавалося, ніхто більше не бачив, що зробила Венлі. Вони повинні були злякатися всіх паршменів — поневолених співунів — у палаці. Натомість народ Венлі здавався зацікавленим.

Ніхто не помічав загрози, яку бачила Венлі. Вона не розуміла або не вірила в деякі слова Уліма. Але, прийшовши сюди, сама усвідомила, що людям не можна довіряти. Якщо вона нічого не зробить, її народ, її матір теж поневолять люди.

Улім перетворився на тріскучу блискавку, спустився по ніжці столу й полетів над підлогою. Вона зробила крок за ним, налаштовуючись на Ритм жахів, але він зник, залізши під двері. Доки вона виглянула в коридор, його ніде не було.

Венлі зачинила двері й помітила, що важко дихає. Вона сама у фортеці ворогів, пробралася у заборонені коридори. Що робити? Що вона може зробити?

Чекати. Улім повернеться.

Але він усе не повертався. І кожна мить, поки вона стояла там, налаштована на Ритм жахів, була нестерпнішою за попередню. Їй доведеться вибиратися самостійно. Можливо, вдасться непомітно прослизнути назад тим самим шляхом, яким прийшла? Вона розірвала записку, а потім викинула її з шахти разом зі сміттям. Налаштувалася на Ритм рішучості й вислизнула з кімнати.

— Гей, ти!

Вона зіщулилася, налаштувавшись на Ритм скорботи. Один коридор. Вона не змогла проминути навіть один коридор.

До неї підійшов людський вартовий у блискучому нагруднику із довгою зловісною зброєю в руці — наче спис, але з наконечником, як у сокири.

— Що ти тут робиш? — запитав він алетійською.

Венлі прикинулася дурною й заговорила своєю мовою. Потім показала на сходи. Може, якщо він подумає, що вона не знає алетійської, то просто відпустить її?

Натомість солдат грубо схопив її за руку й повів коридором. Кожного разу, коли вона намагалася вирватися, він смикав її сильніше, ведучи сходами вниз, потім через лабіринт палацу. Зрештою залишив у кімнаті, де кілька жінок писали телестилями — Венлі все ще хотілося, щоб її народ знав, як їх робити. Звіти приймав непривітний старий солдат з великою бородою.

— Знайшов оцю на верхньому поверсі, — доповів вартовий, штовхаючи Венлі на крісло. — Вона там щось видивлялася, це підозріло.

— Вона говорить алетійською? — запитав бородань.

— Ні, сер, — вартовий віддав честь і повернувся на свій пост.

Венлі сиділа тихо, намагаючись не налаштовуватися на ритми із зайвим страхом. Звичайно, все не буде надто погано. Вона може пожалітися, що заблукала. І піднялася на кілька сходових маршів... І прокралася повз вартових... Тоді як їм кілька разів веліли триматися якомога далі...

«Коли я знову знайду Уліма, — подумала вона, налаштовуючись на Ритм зради, — то я його...» І що? Що вона може зробити зі спреном? Як вона житиме без нього і його обіцянок? Раптом відчула себе дуже, дуже маленькою. Вона ненавиділа це відчуття.

— Ти схожа на одну з їхніх учених, — сказав старий чоловік, склавши руки на грудях. — Ти справді не вмієш говорити алетійською? Чи прикидалася дурною?

— Я... прикидалася дурною.

Венлі відразу пошкодувала, що заговорила. Чому вона відкрилася? Чоловік буркнув. «Це їхня версія налаштування на Ритм веселощів», — подумала вона. — І що ти там робила?

— Шукала туалет.