Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 212)

— Стародавня, тепер знову заспівайте в тоні та ритмі Гонора, — попросила Навані.

Рабоніель знову сіла на табуретку, але підкорилася. Навані заплющила очі, міцніше затягуючи пристрій на руці. Він був зроблений як фабріал, але її не цікавила ця функція. Вона лише хотіла чогось такого, що могло б утримувати великі самоцвіти та притискати їх до її шкіри.

Тепер жінка відчувала прохолодні камені, які потепліли від її дотику. Заряджені самоцвіти завжди вирували всередині маленькими бурями. А чи був у них якийсь звук? Чи вібрація...

Чи зможе вона почути їх? Тон, ритм? Коли Рабоніель заспівала, вона подумала, що зможе. Заспівала в цьому ж тоні й відчула щось на руці. Самоцвіти відреагували, а точніше, відреагувало Буресвітло всередині каменів.

Тут справді був якийсь такт. Такий, на який лише натякав ритм Рабоніель. Навані могла заспівати цим тоном і відчути реакцію самоцвітів. Немов вправніша співачка стояла поряд і Навані могла підлаштувати свій голос під неї. Саме Буресвітло керувало нею, контролюючи за допомогою такту й ритму.

Навані додала цей ритм своєму тону, зосереджено постукуючи ногою. Вона уявила, що співає примарну пісню, щоб надати йому структуру.

— Так! — вигукнула Сплавлена, обірвавши пісню. — Так, ось воно!

— Тепер у ритмі Одіозума, — сказала Навані в тоні й такті Гонора.

Рабоніель так і зробила, і спів ударив Навані, немов хвиля, і її тон похитнувся. Вона ледь не втратила його, але самоцвіти були її провідниками. Навані заспівала голосніше, намагаючись тримати цей тон.

Своєю чергою Рабоніель заспівала потужніше.

«Ні, — подумала Навані, переводячи подих і продовжуючи співати. — Ні, ми не можемо битися».

Вона взяла Рабоніель за руку, наспівуючи свій тон, але тихіше. Рабоніель теж стишила спів. Тримаючи Сплавлену за руку, Навані відчула, ніби тягнеться до чогось. Її тон трохи змінився.

Рабоніель відповіла, їхні різні тони наближалися один до одного, крок за кроком, аж доки...

Гармонія.

Ритми вирівнювалися — сплеск хаотичних нот від Рабоніель, обмежених регулярним, упорядкованим пульсом від Навані.

Серцебиття. Барабанний бій. Сигнали. Разом.

Навані простягнула зчеплені руки й поклала на порожній самоцвіт у центрі експериментального пристрою, тримаючи їх там, поки вони деякий час співали в унісон. У тандемі, у чистій гармонії, де ніхто з них не брав гору.

Вони двоє переглянулися, потім замовкли. Потім обережно забрали руки — і побачили діамант, що світився яскравим чорно-синім кольором. Неможливим кольором.

Рабоніель затріпотіла, взявши самоцвіт з місця, а потім підняла його, наспівуючи у Ритмі благоговіння.

— Вони не знищили одне одного, як я припускала. Я підсвідомо на таке сподівалася. Ти мала рацію, Навані. Дивовижно, але це доводить, що я помилялася, — вона покрутила самоцвіт у пальцях. — Я можу назвати цей ритм Ритмом війни. Одіозум і Гонор, змішані разом. Я не знала його до сьогодні, але впізнаю його ім’я, я знаю це так само напевно, як і своє. Кожен ритм несе в собі розуміння його значення.

Сфера, яку вони створили, відрізнялася від сфери Сета — блакитна, а не фіолетова, без дивного викривлення простору навколо. Навані не могла бути певна, але їй здалося, що саме це шукала Рабоніель.

— Стародавня, — звернулася до неї Навані. — Дещо мене бентежить. Чому ви воліли, щоб два Світла знищили одне одного?

Навані здогадувалася чому. Але хотіла побачити, чи спонукає Сплавлену розкрити таємницю.

Рабоніель довго сиділа, тихенько наспівуючи собі підніс і оглядаючи самоцвіт. Здавалося, вона була зачарована рухом усередині. Буресвітло та Пустосвітло змішалися, щоб утворити щось, що скидалося на блискучі шалені шторми, а потім затихло — мирно й тихо — між ними.

— Ти знаєш, як убили Гонора? — нарешті запитала Сплавлена.

— Я... не впевнена, що взагалі визнаю його існування.

— О, він справді існував. Принаймні істота, яку ви називаєте Всемогутнім, істота, яка контролювала Сколок сили Гонора, мертва. І давно. Ти знаєш чому?

— Ні.

— Я теж не знаю. Але мені цікаво.

Навані знову сіла на своє місце.

— Звичайно, якщо це правда — а мій чоловік каже, що справді так, і я визнаю таку можливість, — тоді механізми смерті богів перебувають далеко за межами розуміння як людей, так і Сплавлених.

— А хіба ти не казала мені раніше, що все має свій механізм? Боги дають нам сили. Що це за сили? Гравітація, Сепарація, Трансформація... фундаментальні Сплески, які керують усім. Ти сказала, що нічого просто не існує. Я приймаю це і твою мудрість. Але за цією ж логікою боги — Сколки — мають діяти не на основі таємниць, а на основі знань, — вона покрутила самоцвіт у пальцях, а потім зустрілася поглядом з Навані. — Гонора було вбито за допомогою якогось процесу, який ми поки не розуміємо. З того, що мені розповідали, я припускаю, що було використано щось протилежне, щоб розірвати його силу. Я думала, якщо зможу відкрити це протилежне Світло, то ми отримаємо владу над самими богами. Хіба це не та сила, що здатна припинити війну?

Бурекляття. Саме цього він хотів. Саме цим займався Ґавілар.

 Самоцвіти. Пустосвітло. Дивна сфера, яка вибухнула, коли її приєднали до фабріала... і змішали з іншим видом Світла...

Ґавілар Холін — король, її чоловік, а іноді чудовисько — шукав спосіб убити бога.

Раптом ступінь його зарозумілості — і грандіозного планування — склалися для Навані в єдине ціле. Вона знала те, чого не знала Рабоніель. Протилежність Пустосвітлу існувала. Це було не Буресвітло, як і не нове змішане Світло, яке вони створили. Але Навані бачила. Тримала сферу з ним у руках. Її чоловік віддав сферу Сету, а він — їй.

«Заради найсвятішого імені Всемогутнього... — подумала вона. — Це логічно». Але, як і всі великі одкровення, це породило безліч нових питань. Чому? Як?

Рабоніель підвелася, зовсім не звертаючи уваги на прозріння Навані. Сплавлена сховала самоцвіт, і Навані змусила себе зосередитися на цьому моменті. Цьому відкритті.

— Я була впевнена, що до знищення Гонора призвело щось у природі сили Одіозума, протилежне його силі, — сказала Рабоніель. — Я помилялася, і ти надзвичайно допомогла мені, привівши до цього доказу. Тепер я повинна відмовитися від цих міркувань і зосередитися на своєму справжньому обов’язку — охороні вежі.

— А як же ваша обіцянка, що ви підете, якщо я допоможу знайти це Світло?

— Вибач. Наступного разу спробуй не бути такою довірливою.

— Зрештою, — прошепотіла Навані, — ти належиш йому, а я — Гонору.

— На жаль. Ти можеш залишатися тут і продовжувати будь-які інші дослідження, які забажаєш. Ти заслужила це і мою вдячність. Якщо хочеш замість цього знайти просту роботу у вежі, я це організую. Обміркуй варіанти, а потім скажи про свої бажання, — Рабоніель завагалася. — Рідко буває, щоб Сплавлені ставали боржниками перед людиною.

Сказавши це, вона пішла. Навані, своєю чергою, допила решту вина. Її голова гула від таємних сенсів.

77

Належна законність

СІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

Венлі ухилилася від патруля людських вартових. Сховавшись за дверима, вона налаштувалася на Ритм миру, намагаючись заспокоїти свої емоції. Венлі прибула сюди зі своїми одноплемінниками, щоб підписати угоду, але до підписання — і до свята з нагоди цієї події — залишалося кілька годин. А поки слухачі готувалися, Венлі прокрадалася через заборонені коридори палац у.

Двоє вартових, балакаючи алетійською мовою, продовжували нести службу. Венлі дихала тихо, щосили намагаючись не дозволити величі цієї людської споруди охопити її. Улім запевнив, що її народ колись будував такі ж грандіозні споруди й будуватиме знову. Вони зведуть такі дивовижні витвори, що цей палацу Холінарі порівняно з ними нагадуватиме хижку.

Якби ж вона могла пропустити цей проміжний етап, де їй загрожує така небезпека. Планування разом з Улімом їй подобалося. Подобалася її популярність завдяки відкриттю воєнної подоби. Але зараз вона прокрадається через палац... Вона явно порушила людські правила, прослизнувши в його заборонені частини. Якщо її спіймають...

Вона заплющила очі й слухала Ритм миру. «Ще трохи, — подумала вона. — Доки супутники Уліма не дістануться до нас. Тоді все закінчиться».

Однак тепер, коли Улім покинув її яхонтосерце, вона почала сумніватися більше. Улім говорив про приховану бурю та майбутню війну, про те, що герої з легенд повернуться, щоб битися. Ця розмова крутилася в її голові — і речі, які ще день тому здавалися такими раціональними, тепер бентежили її. Чи це справді найкращий спосіб переконати її людей дослідити подоби сили? Хіба вона не гралася з війною та руйнуванням? Чому Улімові так нетерпеливилося здійснити це?

Щойно вони дісталися до палацу, він наполіг, щоб Венлі допомогла йому забрати мішок самоцвітів, який залишив тут його агент. Багато спренів, подібних до нього, були готові для доставлення вченим Венлі. Це не входило в початковий план. Вона просто хотіла показати своїм одноплемінникам, наскільки небезпечні люди.

Але що їй було робити? Це вона почала скочувати цей валун зі скелі. Якщо спробує зупинити його зараз, він розчавить і її. Тож продовжувала робити те, що велів він. Навіть якщо без нього в яхонтосерці почувалася старою та дурною. Без нього не могла чути нові ритми. Але жадала їх. Світ набував сенсу, коли вона їх слухала.