Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 210)

— Але... — промовив він.

— НІ! Я нічого від тебе не хочу, Фрактале. Ти зрадник і брехун. Ти зрадив мою довіру.

Він зів’яв, плюхнувшись на лаву. Шаллан краєм ока помітила якийсь рух і обернулась, її серце забухкало у вухах. Двері маленької будівлі, за якою вона прийшла сюди спостерігати — дім Шістнадцятого, — відчинилися, і з’явилася злодійкувата постать. Згорбившись, з обличчям, захованим у каптурі плаща, постать поспішила через парк статуй.

Чудово. Настав час виконати доручення Мрейза.

«Шаллан...» — прошепотіла Вейл.

Вона проігнорувала голос і вмостилася на лаві, поводячись безтурботно і розгорнувши альбом. План Вейл передбачав прогулятися парком статуй, неквапливо погортати альбом, а потім наштовхнутися на Шістнадцятого — з надією добре роздивитися його обличчя.

На жаль, Шаллан ще не була в змозі це зробити. Її відволікли Фрактал і його брехня. Вона встала й попетляла стежкою до саду статуй, намагаючись мати незагрозливий вигляд. Їй потрібно було точно визначити, що Шістнадцятий — її мета. А потім...

Потім що?

Убити його.

«Що ти робиш?» — подумала Вейл таким далеким настирливим голосом. Хіба вона не могла повністю замовкнути?

«Ти ж хотіла здійснити план Мрейза, — подумала Шаллан. — Ну, я згодна. Так вирішили двоє з нас».

«Я хотіла зібрати інформацію, — подумала Вейл. — Щоб використати її проти нього. Чому ти раптом стала така агресивна?»

Тому що Шаллан була саме такою. Завжди. Вона попрямувала до саду статуй. Промениста, звичайно, кричала і лаялася на неї, але її перевершила інша особистість.

Протягом останніх місяців Шаллан спостерігала та навчалася і почерпнула деякі речі від Вейл. Вона знала, що потрібно потрапити в сліпу зону Шістнадцятого, а потім зупинитися й удати, ніби вона малює статую, щоб, коли він обернеться й озирнеться навколо, вона здалася нічим не примітною.

Вона знала, що слід ковзнути вперед, коли він відвернеться. Знала, що слід ступати обережно, спочатку опускаючи п’яту, а потім перекочуючись на носок. Знала, що потрібно якомога більше спиратися на бік ступні, щоб підошви не стукали.

Вона підійшла й стала прямо позаду Шістнадцятого, а той згорбився, бабраючись із якимись записами. Вона схопила його за плече й розвернула. Його каптур упав, відкриваючи обличчя.

Він, безсумнівно, був шинійцем: з блідою, майже хворобливою шкірою та великими, немов дитячими, очима. Рестарес же був невисоким алетійцем з ріденьким волоссям. Так, цей чоловік невисокий на зріст, але зовсім лисий і не алеті. Отже, якщо тільки Мрейз не помилявся і Рестарес не був Прядильником світла, це не той, кого вона шукала.

Шістнадцятий закричав і щось сказав їй незрозумілою мовою. Вона відпустила його, і той утік до свого дому. Серце калатало в грудях, і вона витягла руку із сумки. Навіть не усвідомлювала, що потяглася туди по зброю.

Їй не потрібна зброя. Це не він.

Підійшов Фрактал, трохи відновивши свою характерну жвавість. Уже не було жодних ознак іншого спрена, з яким він хотів її познайомити.

— Добре! — сказав він. — Це було захопливо. Але ж це не він?

— Ні, не він, — підтвердила Шаллан.

— Шаллан, мені потрібно тобі пояснити. Про те, що я робив.

— Ні, — сказала Шаллан, приховуючи свій біль. — Це вже зроблено. Натомість рухаймося вперед.

— М-м-м... Я... Що з тобою сталося? Щось змінилося. Ти... Вейл?

— Ні, — сказала Шаллан. — Я — це я. І я нарешті прийняла важке рішення, яке довго зважувала. Ходімо, нам потрібно доповісти Мрейзу. Його розвідка помилилася — Рестареса немає в цій фортеці.

76

Гармонія

Такі навички, як сама моя честь, загубилися в часі. Розвіяні, стерті на порох, розсіяні аж до країв космеру. Я немов людина-безплідне дерево. Улоговина, що колись була могутньою гірською вершиною.

Родич відмовився говорити з Навані.

Вона опустила руку й витріщилася на гранатову жилку на стіні. Такий чудовий секрет. Він був на видноті, оточував її весь цей час. Настільки звичайний секрет, що очі не бачили його, і якщо взагалі помічали, то лише мигцем. Просто іще один візерунок у шарах стіни.

Душа Урітіру весь час спостерігала за нею. Можливо, якби Навані виявила це раніше, вони могли б досягти іншого результату.

Вона поклала руку на жилку і прошепотіла:

— Пробач. Будь ласка, знай, що мені шкода. Справді.

На якусь мить вона подумала, що цього разу Родич відповість. Навані відчула щось слабке, немов рух тіні глибоко в океані. Але слів не почула.

Зітхнувши, Навані покинула кристалічну жилку й пройшла між полицями маленької бібліотеки, щоб дістатися до свого столу біля дверей. Сьогодні, окрім охоронця, на підлозі прямо в кімнаті сиділа донька Рабоніель з пучком волосся на голові та порожніми очима.

Навані вмостилася на своєму місці, намагаючись ігнорувати божевільну Сплавлену. Нотатки та записи про напівзавершені досліди захаращували її стіл. Вона не мала жодного інтересу продовжувати їх. А навіщо? Усе, що вона намагалася робити досі, було обманом. Вона написала щоденні інструкції для вчених веліла їм провести тести на фабріалах зі спренами спустошення, які надала Рабоніель, перш ніж усе пішло не так. Дала папір посильному, а потім сіла й дивилася просто перед собою.

Зрештою з’явилася сама Рабоніель, одягнена в алетійську хаву, яка напрочуд добре їй пасувала. Зрозуміло, що хороша кравчиня підігнала сукню до вищої та широкоплечої статури Сплавленої. Можна було подумати, що її подоба зробить її нежіночною, особливо з невиразним бюстом, характерним для більшості вижіночених співунок. Натомість — завдяки чудовому крою та впевненості кроку — Рабоніель носила сукню так, ніби та від початку була пошита, щоб підкреслити когось високого, владного та врівноваженого. Вона робила моду своєю. Адолін схвалив би це.

Принаймні він був у безпеці. Адолін, Ренарін, Ясна, Далінар і маленький Ґав. Уся її родина в безпеці, далеко від вторгнення та безладу, який влаштувала Навані. Це було маленьке благословення, за яке вона могла подякувати Всемогутньому.

Рабоніель принесла табурет — низький, тож, коли вона сіла, її очі опинилися на рівні з очима з Навані. Сплавлена поставила на підлогу кошик, потім витягнула з нього пляшку темно-червоного вина. Це був шинійський сорт, солодший за традиційні алетійські вина, відомий як амоштха — вино, виготовлене з винограду.

— У твоїх щоденниках написано, що воно тобі подобається, — промовила Рабоніель.

— Ви їх читали?

— Звичайно, — сказала Рабоніель і поставила на стіл два келихи. — На моєму місці ти зробила б так само, і це було б мудро.

Вона відкоркувала пляшку і налила Навані половину келиха.

Навані не випила. Рабоніель не змушувала, натомість оглянула вино експертним оком, а потім зробила ковток.

— Ах, так, — сказала вона. — Цей смак пронизаний спогадами. Виноград. Ваші предки так і не могли змусити його рости поза Шиноваром. Занадто холодно, я гадаю. А може, все через брак ґрунту. Я вважаю це пояснення дивним, оскільки виноградна лоза здається схожою на багато наших місцевих рослин. Мене ще не було, коли ви прийшли в наш світ. Але моя бабуся завжди згадувала про дим. Спочатку вона подумала, що у вас дивні візерунки на шкірі, але насправді багато людських облич було попечено або забруднено сажею внаслідок руйнування світу, який вони залишили. Вона розповідала про те, як ваша худоба стогнала й ревіла від опіків. Результат того, що люди приборкували Сплески без присяг, без перевірки. Звичайно, це було ще до того, коли ми зрозуміли, що таке Сплески. До того, як спрени пішли від нас до вас, до початку війни.

Слухаючи, Навані відчула, яку неї на потилиці заворушилося волосся. Бурекляття. Ця істота... вона жила в часи приходу тіней, доісторичні часи. Не збереглося оригінальних документів тих днів. І все ж одна зі свідків сиділа перед нею і пила вино з її таємної схованки, розмірковуючи про походження людства.

— Так давно, — сказала Рабоніель з м’яким, майже нерозбірливим ритмом у словах. — Дуже, дуже давно. Скільки вже минуло? Сім тисяч років? Не думаю, що ти можеш зрозуміти, як я втомилася від цієї війни, Навані. Як ми всі втомилися. І ваші Вісники теж.

— То покінчімо з цим, — озвалася Навані. — Оголосіть мир. Вийдіть із вежі, і я переконаю Далінара почати переговори.

Рабоніель покрутила свій келих, ніби роздивляючись рідину всередині з різних кутів.

— Ти думаєш, що ми не пробували вести переговори? Ми народжені битися одне з одним, Навані. Ми — протилежності. Принаймні так я думала. Я завжди припускала, що якщо Буресвітло і Пустосвітло можна справді змусити змішатися, то... бах — і вони знищать одне одного. Так само, як ми знищуємо одне одного в цій нескінченній війні...

— Отже, справа в цьому? Саме тому ви так сильно хочете, щоб я поєднала два види Світла?

— Мені потрібно знати, чи ти маєш рацію, — відповіла Рабоніель. — Якщо так, то багато чого з того, що я планувала, зруйнується. Мені цікаво... може, іноді я більше не розумію все чітко. Або припускаю, що те, чого я хочу, є правдою. Коли живеш так довго, Навані, то забуваєш про обережність. Забуваєш запитувати.

Рабоніель кивнула в бік столу Навані:

— Сьогодні нічого не вдалося?

— У мене більше немає інтересу, — відповіла Навані. — Думаю, мені пора прийняти вашу початкову пропозицію і почати носити воду.

— Навіщо так марнувати себе? — запитала Рабоніель, і її ритм став напруженим. — Навані, ти все ще можеш перемогти мене. Якби люди не могли перевершити Сплавлених, ви б програли під час кількох перших Повернень. Руйнацій, як ви їх називаєте. Натомість ви завжди відтісняли нас. Ви билися камінням, проте перемагали нас. Мій рід удає, що ми так багато знаємо, але ще протягом багатьох Повернень нам буде важко наздогнати людей. Це наша страшна таємниця. Ми чуємо ритми, розуміємо Рошар і спренів. Але ритми не змінюються. Спрени не змінюються. Якщо ми з тобою разом відкриємо цей секрет, ти зможеш використовувати його краще, ніж я. Подивися і побач. Принаймні доведи, що я помиляюся. Покажи мені, що наші два види Світла можуть зливатися і змішуватися, як ти припускала в теорії.