Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 209)
Після цього залишилося ще п’ятеро людей. Четверо виявилися мандрівниками. Ніхто не розповідав відкрито про своє минуле, але протягом кількох тижнів вона зустрічалася з ними по черзі. Після розмови з кожним доповідала Мрейзу. Він заперечив, що будь-хто з них може виявитися Рестаресом.
Тепер у її списку залишилося лише одне ім’я. Ця особа була найбільш відлюдною з усіх, але це чоловік, і його описи, почуті від спренів честі, вказували на те, що він, напевно, і був тим, кого вона шукала. Сьогодні вона нарешті побачить його. Після підтвердження зможе зв’язатися з Мрейзом, дізнатися, яке повідомлення має доставити Рестаресу, а потім завершити цю місію.
Загадковий чоловік називав себе «Шістнадцятим». Він буцімто виходив із дому рівно раз на шістнадцять днів — ця регулярність тішила спренів честі, і вони терпіли дивака через цю незвичність. Ніхто не знав, як він виживав без їжі, і ніхто не повідомляв про жахливий сморід чи щось подібне від нього, хоча він, здається, ніколи не мився і не виносив горщик. Дійсно, що більше Вейл дізнавалася про нього, то більше переконувалася, що цей таємничий чоловік і був тим, кого вона шукала.
Його будинок нагадував маленьку коробку, зведену біля саду статуй. Вейл мала звичку відвідувати цей сад, де намагалася виманити Шаллан малюванням. Час від часу це спрацьовувало, хоча Шаллан зазвичай відступала приблизно після пів години малювання.
Наразі ж Вейл вмостилася на лавці з альбомом для замальовок, загорнувшись у плащ і насунувши капелюх на очі. Сьогодні був день, коли з’явиться Шістнадцятий, якщо слідуватиме своїй звичці. Усе, що їй залишалося зробити, — це чекати й не поводитися підозріло.
«Шаллан, — сказала Вейл, розгортаючи альбом. — Бачиш? Настав час малювати».
Шаллан почала з’являтися. На жаль, слабке дзижчання змусило її запанікувати, і Вейл знову взяла контроль на себе. Вона зітхнула, глянувши вбік, — то був Фрактал, він походжав серед статуй, які, як їй сказали, зображали спренів честі, котрі загинули через Ренегатство. Високі чоловіки та жінки з героїчною статурою та одягом, який, хоч і зроблений з каменю, немов тріпотів на вітрі. Як дивно, що їм поставили пам’ятник, адже справжні спрени все ще були поруч, хоча й мертвоокі.
Фрактал підстрибнув до неї. Його було легко відрізнити від інших Криптиків — він крокував різко, пружно, тоді як інші підкрадалися, рухалися якось злодійкувато.
— Я думала, ти сьогодні спостерігаєш за налтісійцями, — сказала йому Вейл.
— Я так і робив! — Фрактал плюхнувся на лаву біля неї. — Але, Вейл, я не думаю, що хтось із них Рестарес. Вони на нього зовсім не схожі. Навіть на рошарців не схожі. Як ти гадаєш, чому Азур так схожа на алетійку, а в цих зовсім інші риси?
— Не знаю, — відповіла Вейл, удаючи, що малює. — Але цей Рестарес може використовувати щось типу Світлопрядіння. Мені потрібно, щоб ти уважно спостерігав за ними.
— Мені дуже шкода, — сказав Фрактал, і його візерунок сповільнився, немов рослина, що в’яне. — Я сумую за тобою.
«Ти хвилюєшся, що пропустиш щось важливе, зраднику, — подумала Шаллан. — І хочеш мати привід, щоб продовжувати шпигувати за мною».
Вейл знову зітхнула. Вона простягнула руку й поклала її на долоню Фрактала. Він тихенько загудів.
«Нам треба спитати в нього прямо, — подумала Промениста. З’ясувати, чому він бреше».
Вейл не була так упевнена. Все ставало таким безладним. Фрактал, минуле Шаллан, місія, яку вони виконують. Потрібно, щоб Шаллан усе згадала. Це вирішило б так багато проблем.
«Зачекай, — подумала Промениста. — Вейл, що знаєш ти? Що ти пам’ятаєш, а я ні?»
— Вейл? — запитав Фрактал. — Чи можу я поговорити з Шаллан?
— Я не можу змусити її вийти, Фрактале, — відказала Вейл. Ох, буревії, вона раптом відчула таку втому. — Ми можемо спробувати пізніше, якщо хочеш. Шістнадцятий збирається вийти з того будинку за кілька хвилин. Слід приготуватися перехопити його таким чином, щоб побачити обличчя, але щоб він не запідозрив мене.
Фрактал загудів і тихо запитав:
— А пам’ятаєш нашу першу зустріч у човні? З Ясною? М-м-м... Ти стрибнула у воду. Вона була приголомшена.
— Ясну ніщо не може приголомшити.
— А твій вчинок приголомшив. Я ледь пам’ятаю — був іще такий новенький у твоєму світі.
— Проте то була не перша наша зустріч, — сказала Промениста, сідаючи рівніше. — Врешті-решт, Шаллан уже виголошувала присяги. У неї був Сколкозброєць.
— Так.
Якби він був людиною, його позу можна було б описати як неприродно нерухому. Фрактал, зчепивши руки на грудях, сидів натягнуто. Його візерунок рухався, то розширюючись, то стискаючись, то обертаючись сам по собі. Немов вибух.
— Мені здається, — нарешті сказав він, — ми робили все неправильно, Промениста. Одного разу я спробував допомогти Шаллан згадати, і це було для неї боляче. Занадто боляче. Тож я почав думати, що їй краще не пам’ятати. І брехня
— Дірки в її минулому, — сказала Промениста. — Шаллан не хоче згадувати ті події.
— Вона не може. Принаймні поки що.
— Коли Шаллан викликала тебе як Сколкозброєць, — провадила Промениста, — і вбила свою матір, ти був здивований? Ти знав, що вона збирається зробити щось настільки катастрофічне?
— Я... не пам’ятаю.
— Як ти можеш не пам’ятати? — натиснула на нього Промениста.
Він мовчав. Промениста насупилася, обдумуючи брехню, на якій вона спіймала його протягом останніх кількох тижнів.
— Чому ти хотів зв’язатися узами з людиною, Фрактале? — спитала Промениста несподівано для себе. — У минулому ти здавався настільки впевненим, що Шаллан уб’є тебе. Але все одно утворив з нею узи. Чому?
«Промениста, — попередила Вейл, — це небезпечний сценарій допиту. Будь обережна».
— М-м-м... — Фрактал задзижчав собі під ніс. — Чому. Так багато відповідей на це питання. Ти хочеш найправдивішу, але будь-яка така правда також є брехнею, оскільки вона прикидається, що є єдиною відповіддю.
Спрен схилив голову праворуч, дивлячись у небо — хоча, наскільки вона знала, він не «дивився» вперед, оскільки не мав очей. Фрактал якось відчував усе навколо.
Вона глянула в той же бік. На небі мерехтіли барви. Стояв кришталево чистий день.
— Ти та інші, — сказав Фрактал, — називаєте Гадесмар світом спренів, а Царство матерії — «вашим» світом. Або ж «справжнім» світом. Це неправда. Це не два світи, а один. І ми не два народи, а один. Люди. Спрени. Дві половинки. І обидві неповні. Я хотів опинитися в іншому царстві. Подивитися на ту частину нашого світу. І знав, що насувається небезпека. Усі спрени могли це відчути. Присяга більше не діяла належним чином. Спрени спустошення пробиралися в Рошар, використовуючи якийсь потаємний хід. Дві половинки не можуть боротися з цими ворогами самостійно. Ми повинні бути цілими.
— А якби Шаллан убила тебе?
— М-м-м. Я був упевнений, що так і буде. Але разом ми, Криптики, подумали, що потрібно спробувати. І я зголосився. Подумав, що, можливо, навіть якщо помру, це стане тим кроком, який потрібен іншим спренам. Не можна довести щось одразу, не пройшовши багато проміжних етапів, Шаллан. Я мав стати таким проміжним етапом, — він повернувся до неї. — Я більше не вірю, що ти мене вб’єш. Або, можливо, не хочу вірити, що ти мене вб’єш. Ха-ха.
Промениста хотіла повірити. Вона хотіла знати.
«Це викличе біль», — попередила Вейл.
— Чи можу я тобі довіряти, Фрактале? — спитала Промениста.
— Будь-яка відповідь буде брехнею. Я не можу бачити майбутнього, як наш друг Ренарін. Ха-ха.
— Фрактале, ти брехав нам? Його візерунок зів’яв.
— Так...
Промениста глибоко вдихнула.
— І ти за нами шпигував? Ти таємно користувався кубом, який нам дав Мрейз?
— Вибач, Промениста, — тихо сказав він. — Я не міг придумати іншого способу.
— Будь ласка, дай відповідь на запитання.
— Так, — промовив він, і його візерунок став ще меншим.
«Ну ось, — подумала Промениста. — Невже було так важко? Нам слід було запитати його відразу, Вейл».
Лише тоді вона помітила, що Шаллан закипає глибоко всередині. Скручується, тремтить, палає, то нажахана, то люта.
Це... не видавалося хорошим.
Візерунок Фрактала закрутився, став маленьким і густим.
— Я намагаюся бути гідним довіри. Це не брехня. Але я привів декого для зустрічі з Шаллан. Вважаю, що це важливо.
Він підвівся плавним нелюдським рухом, а потім показав рукою з довгими пальцями кудись позаду себе. Промениста насупилася й обернулася через плече. Листя з дерев далі на площині ліниво пливло по центральному коридору. Слабке мерехтіння розпорошилося в повітрі, і маленьке кришталеве деревце почало рости на лавці біля її руки.
Біля статуї позаду них стояла темна постать у жорсткій мантії. Як у Фрактала, але пошарпаній. І голова, яка ховалася в тіні. Вона була перекрученою і неправильною.
«Геєна...» — подумала Вейл.
З’явилася Шаллан. Вона схопила Променисту, відштовхнула у щось темне й маленьке й зачинила двері.
«Шаллан...» — подумала Вейл, а потім її голос здригнувся.
Вона повинна залишатися осторонь. У минулому вони не спілкувалися одна з одною таким способом. Вони просто по черзі контролювали ситуацію, коли були потрібні.
Шаллан перебрала на себе контроль. Двоє інших стали шепотінням.
— Ні, — сказала вона Фракталу. — Ми не зробимо цього.