Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 208)

— Що сталося з тими, кого ви впустили? — запитав Адолін.

— Ми тримаємо їх разом з іншими, — пояснив Ваю. — Усе в них здається нормальним — як для мертвооких. Просто для інших немає місця. Ми ніколи такого не очікували...

Він похитав головою. Біля тих мертвооких не було вогників душ, а отже, це не зібрання Сколкозбройних у Царстві матерії. Мертвоокі рухалися самі собою, піднімаючись із глибини, і стояли тут. Мовчки кудись дивилися.

У фортеці були приміщення для мертвооких. Хоча Адолін не надто любив спренів честі та їхню впертість, він мусив визнати, що в тому, як вони поводилися з полеглими спренами, справді була честь. Спрени честі присвятили себе пошуку та піклуванню про стількох мертвооких, скількох зможуть. Хоча вони забрали Маю та помістили до інших, проте дозволили Адолінові відвідувати її щоранку, щоб разом робити вправи. Хоча мертвооку не відпускали ходити, де вона захоче, проте поводилися з нею досить добре.

Але що вони робитимуть з такою кількістю мертвих спренів? Спрени честі прийняли першу групу, але в міру того як прибувало все більше і більше мертвооких, фортеця неохоче зачинила перед ними свої ворота.

— Це не має сенсу, — сказав Ваю. — Вони всі повинні блукати на дні океанів, а не збиратися тут. Що спровокувало таку поведінку?

— Хтось пробував запитати їх? — поцікавився Адолін.

— Мертвоокі не можуть розмовляти.

Адолін нахилився вперед. Навколо його рук, що опиралися об перила, почав рости рожевий кришталевий пух — гадесмарський вид моху, що розростався через кришталево чистий день.

Відстань була надто великою, щоб принц міг відрізнити одне видряпане обличчя від іншого. Однак він помітив, як один спрен зник у тумані. Це були спрени Сколкозбройців — сотні, Адолін не здогадувався, що їх існує стільки. Коли їхні власники викликали клинки, тіла спренів зникали з Гадесмару. Чому вони тут опинилися? Мертвоокі зазвичай намагалися триматися ближче до своїх власників, блукаючи океаном з намистин.

— Відбувається Зв’язок, — сказав Ваю. — Мертвоокі не можуть думати, але все ще є спренами й прив’язані до духомережі самого Рошару. Вони відчувають, що відбувається в цій фортеці та що справедливість нарешті здійсниться.

— Якщо взагалі можна назвати справедливістю покарання людини за те, що зробили її предки, — зауважив Адолін.

— Ти сам запропонував це, людино, — відказав Ваю. — Ти взяв їхні гріхи на себе. Цей суд ніяк не може виправити тисячі вбивств, але мертвоокі відчувають, що тут відбувається.

Адолін глянув на іншу свою охоронницю, Альветтарен. Вона носила нагрудник і сталевий шолом поверх коротко підстриженого волосся — обладунки, звісно, були частиною її тіла. Як завжди, вона дивилася вперед, зімкнувши губи. Їй рідко було що сказати.

— Настав час сьогоднішньої юридичної підготовки, — оголосив Ваю. — У тебе дуже мало часу, доки повернеться Верховний Суддя і розпочнеться судовий процес. Тобі краще витратити цей час на навчання, а не витріщатися на мертвооких. Ходімо.

Вейл почала по-справжньому ненавидіти цю фортецю. Міцна Цілісність була побудована як буреклятий моноліт — дурнувата будівля-цеглина без вікон. Всередині цих стін не було жодного відчуття, окрім того, немов ти в пастці.

Але це було не найгірше. Найгірше те, що спрени честі зовсім не поважали законів природи. Вейл відчинила двері маленької будівлі, яку ділила з Адоліном, і подивилася на звичайну, здавалося б, вулицю. Доріжка з обробленого каменю вела від вхідних дверей і проходила повз кілька інших невеликих будівель, а потім упиралася в стіну.

Однак, щойно Вейл вийшла на вулицю, її мозок почав панікувати. Замість неба в повітрі над нею висіла інша пласка кам’яна поверхня. Вона теж була забудована спорудами, і жителі, переважно спрени честі, ходили доріжками. Ліворуч і праворуч від неї розташовувались дві інші поверхні, майже такі самі.

Справжнє небо було позаду Вейл. Вона йшла по внутрішній поверхні однієї зі стін фортеці. Від цього її розум немов стиснувся, і дівчина затремтіла. «Шаллан, — подумала Вейл, — ти маєш стати головною зараз. Тобі б сподобався вигляд цього місця».

Шаллан не відповіла. Вона скрутилася калачиком глибоко всередині, відмовляючись виринути. Відколи вони виявили, що Фрактал брехав їм, напевно, всі роки, Шаллан ставала все більш замкнутою. Час від часу Вейл могла її вмовити, але останнім часом щось... небезпечне з’являлося разом з нею. Те, що вони називали Безформним.

Вейл не була впевнена, що це нова особистість. Якщо ні, то чи буде ще гірше?

Вейл дозволила взяти гору Променистій. Воїтельку не так бентежила дивна геометрія, і вона пішла стежкою, не відчуваючи запаморочення, хоча іноді навіть у неї виникали проблеми. Найгірше виявилося в дивних проміжних частинах у кутах, де стикалися всі площини, і потрібно було переходити з однієї стіни на іншу. Спренам честі це вдавалося легко, але шлунок Променистої виконував сальто щоразу, коли їй доводилося це робити.

«Шаллан, — подумала Промениста, — тобі варто намалювати це місце. Ми повинні забрати малюнки, коли залишимо це місце».

Шаллан мовчала.

Спрени честі були дуже пунктуальними, тож дзвони сповістили Променистій, що вона встигала, коли повернула на стіну в напрямку до неба, проходячи повз різні групи спренів, які займалися своїми справами. Ця стіна фортеці — південна площина — була найкрасивішою, тут росли сади сотень різних сортів кристалічних рослин.

Тут якимось чином били фонтани — Промениста вперше побачила в Гадесмарі проточну воду. Вона проминула один фонтан, який здіймався і палав потужними струменями, і коли бризки досягали висоти близько п’ятнадцяти футів, вода раптово відхилялася й текла вниз, до справжньої землі, а не назад до площини стіни. Бурекляття, це місце не підкорялося здоровому глузду.

Промениста відвернулася від фонтану і спробувала зосередитися на перехожих, яких минала. Вона не очікувала знайти тут нікого, крім спренів честі, зважаючи на те, наскільки суворою була фортеця щодо правил, але, очевидно, цю ксенофобську політику запровадили лише рік тому. Будь-кому іншому, хто тоді жив у фортеці, дозволялося залишатися, проте їм забороняли повертатися, якщо вони покидали Міцну Цілісність.

Це означало, що посольські делегації інших націй спренів, а також деяких торговців і випадкових мандрівників тримали в суворій ізоляції. Найголовніше, що тут жили сімнадцятеро людей.

Без вказівок Шаллан, і поки спрени честі не поспішали готуватися до суду, Промениста і Вейл досягли компромісу. Вони знайдуть Рестареса — людину, яку велів відшукати Мрейз. Самі не вживатимуть проти нього жодних дій, якщо не змусять Шаллан прийняти рішення, але Промениста була цілком готова знайти його. Цей чоловік, загадковий лідер Синів Гонора, був ключовою частиною всієї головоломки, і її дуже цікавило, чому він знадобився Мрейзу.

За словами Мрейза, Рестарес був людиною чоловічої статі. Промениста носила в кишені його опис, але жоден зі спренів честі, яких запитувала Вейл, не чув цього імені. І, на жаль, опис був досить розпливчастим: невисокий, лисуватий. Мрейз казав, що Рестарес поводився потайно і, напевно, використовував псевдонім, а то й маскування.

Він нібито був параноїком, що здавалося Променистій логічним. Рестарес очолював групу людей, які працювали над поверненням співунів і Сплавлених. Прихід Вічновію призвів до падіння багатьох королівств, загибелі тисяч і поневолення мільйонів. Сини Гонора здавалися жалюгідними, спричинивши таке. Правда, було незрозуміло, чи їхні зусилля справді вплинули на Повернення, але вона могла зрозуміти, чому вони прагнули ховатися.

Коли вона вперше увійшла до фортеці, то попросила познайомити її з іншими людьми, які проживали в цьому місці. У відповідь спрени честі дали їй повний список усіх людей, які жили у фортеці. Оскільки місць для пошуку було небагато, Вейл вважала, що її завдання буде легким. Дійсно, все почалося саме так. Вона познайомилася з найбільшою групою людей — караваном торговців із королівства під назвою Налтіс, місця десь у темряві за межами мани. Вейл довго з ними балакала й з’ясувала, що Азур, яка вже покинула фортецю, походила з того ж краю.

Променистій було важко зрозуміти, як королівства можуть існувати далеко від континенту. Народ Азур живе на островах в океані?

«Ні, — подумала Вейл. — Ми уникаємо правди, Промениста. Це означає щось інше. Як сказав нам Мрейз. Ті люди прийшли з іншої землі. З іншого світу».

У Променистої запаморочилося в голові від цієї думки. Вона глибоко вдихнула та зупинилася біля групи дерев — справжніх, із Царства матерії, підтримуваних Буресвітлом замість сонячного світла. Вони розташовувалися в центрі парку. Верхівки були такі високі, що коли листя опадало, воно пливло вниз, до справжньої землі, через середину фортеці.

«Шаллан, — подумала Промениста. — Ти можеш вийти й поговорити з людьми з інших світів. Це заскладно для нас із Вейл».

Шаллан ворухнулася, але одразу ж разом із нею заворушилася темрява. Вона швидко відступила.

«Зосередьмося на сьогоднішній місії, Промениста», — сказала Вейл.

 Лицарка погодилася і змусила виринути Вейл. Остання могла впоратися з дивною географією — повинна була. Вейл опустила голову й попрямувала далі. Жоден із мандрівників із Налтісу не був схожий на Рестареса, навіть замаскованого. Наступною групою в її списку були рогоїди — очевидно, в Гадесмарі жив їхній клан. Вона сумнівалася, що хтось із них виявиться Рестаресом, але про всяк випадок опитала кожного.