Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 205)

Венлі відчула, як налаштовується на Ритм страждання. Вона ненавиділа те, як він іноді змушував її почуватися. Він міг нашіптувати про те, яка вона чудова, але коли вони заглиблювалися в розмову, то говорив відвертіше. Більш принизливо.

— Ну, — припустила вона, — можливо, нам не доведеться з ними битися. Можливо, ми знайдемо інший спосіб.

«Мала, у тебе цього разу не буде вибору, — заперечив Улім. — Люди в цьому переконаються. Ти знаєш, що вони вчинили з усіма іншими співунами світу? Зробили з них рабів».

— Так. Це доводить, що мої предки вчинили мудро, коли пішли.

«Еге ж, тільки прошу: не говори цього перед моїми друзями, — велів Улім. — Ти створиш мені поганий образ. Твої предки були зрадниками. І що б ви не робили, люди змусять вас битися. Повір мені. Вони завжди так роблять. Ваш тутешній примітивний маленький рай приречений. Найкраще, що ви можете зробити, — це навчити якусь кількість солдатів, потренуватися використовувати місцевість у своїх інтересах і підготуватися до отримання справжніх подоб. Ви не маєте права вибрати свободу, Венлі. Тільки те, за яким володарем піти».

Венлі відштовхнулася від стіни й пішла містом. Щось не так з Улімом. З нею самою. З тим, як вона зараз розмірковувала...

«Ти навіть не уявляєш, яка сила чекає на тебе, Венлі, — сказав Улім у Ритмі жаги. — За старих часів подоби сили були зарезервовані для особливих. Для найцінніших. Вони були сильними, здатними на дивовижні подвиги».

— Тоді чому ми програли? — запитала вона.

«Ой, це сталося випадково. Ми не змогли зламати останнього Вісника, і люди знайшли спосіб повісити на нього всю Присягу. Тож ми застрягли у Брейзі. Зрештою Розстворені вирішили розпочати війну без нас. Це виявилося надзвичайною дурницею. У минулому подоби сили дарував Одіозум, але Ба-Адо-Мішрам подумала, що вона може робити це сама. Усе закінчилося тим, що вона роздавала подоби сили так само легко, як Сплавлені роздають одне одному титули. Вона Зв’язалася з усіма видами співунів. Стала маленькою богинею. Занадто маленькою».

— Я... не розумію.

«Б’юся об заклад, що так і є. По суті, всі надто покладалися на спренку з дуже перебільшеною силою. Проблема в тому, що спренів можна замикати в самоцвітах, і люди це зрозуміли. Усе скінчилося тим, що Ба-Адо-Мішрам отримала справді тісну в’язницю, і душі всіх співунів неабияк пошматувало. Щоб відновити свідомість співунів у всьому світі, знадобиться щось значне. Тож ми, так би мовити, запустимо процес разом із твоїм народом. Ми надамо їм буремну подобу та перетягнемо велику бурю з Гадесмару. Одіозум вважає, що це спрацює, і, враховуючи, що він зовсім не маленький бог, ми робитимемо те, що він накаже. Це краще, ніж альтернатива, яка, як правило, передбачає багато болю та час від часу смачненьке розчленування».

Венлі кивнула кільком слухачам, що проходили повз. То були члени іншої сім’ї вона могла визначити за кольорами стрічок у їхніх косах і за типом уламків самоцвітів у бородах чоловіків. Венлі навмисне наспівувала в одному зі слабких старих ритмів, щоб вони почули, але ці новоприбулі навіть не глянули на неї, попри її важливість.

«Терпіння, — заспокоїв її Улім. — Коли настане Повернення, тебе проголосять тією, хто його ініціював, і ти отримаєш усе, на що заслуговуєш, як найважливіша з усіх слухачів».

— Ти кажеш, що мої предки були зрадниками, — прошепотіла Венлі. — Але ми вам потрібні. Якби вони не відділилися, вам не довелося б використовувати нас у своїх задумах. Ви повинні благословити те, що зробили мої пращури.

«Їм пощастило. Але це не означає, що вони не були зрадниками».

— Можливо, вони знали, що збиралася зробити Ба-Адо-Мішрам, і тому налаштувалися у своїх діях на Ритм мудрості, а не зради.

Це ім’я вона, звісно, знала. Як охоронниця пісень, вона знала імена всіх дев’ятьох Розстворених — вони були серед богів, яким її народ поклявся ніколи більше не поклонятися. Але що більше вона розмовляла з Улімом, то менше уваги приділяла пісням. Старі слухачі запам’ятали неправильні речі. Як вони могли зберегти імена Розстворених, але забути прості речі, наприклад, як набувати робочої подоби?

«У будь-якому разі, кого хвилює, що робили твої предки? — сказав Улім. — Нам потрібно підготувати твій народ до подоб сили, а потім змусити їх викликати бурю Одіозума. Після цього все владнається само собою».

— Це може бути важче, ніж ти думаєш, спрене, — сказала Венлі в Ритмі глузування.

Вона стишила голос, бо повз проходила інша група слухачів. У ці дні місто було настільки переповненим, що ледве можна було знайти спокійне місце, щоб порозмірковувати.

«Подоби сили, Венлі. Здатність змінювати світ. Сила, яка перевершує все, що ти коли-небудь мріяла отримати».

Венлі запхала руки в кишені мантії, коли дісталася центру міста. Вона не усвідомлювала, що йде сюди, до дому своєї родини. Венлі ступила всередину й побачила, що мати розпускає килим, який сама ж і ткала. Джакслім глянула на Венлі й аж підскочила.

— Це ж я, — сказала Венлі в Ритмі миру.

— Я знову помилилася, — сказала Джакслім, схилившись над килимом. — Кожного разу помиляюся...

Венлі спробувала налаштуватися на Ритм байдужості, один із нових, але не змогла його знайти. Не тут, не з мамою. Натомість вона вмостилася на підлозі, схрестивши ноги, як сиділа в дитинстві, коли заучувала пісні.

— Мамо, — промовила Венлі в Ритмі похвали. — Усі роблять помилки.

— Чому я більше нічого не можу робити правильно?

— Мамо, можеш розказати мені першу пісню? — прошепотіла Венлі.

Джакслім продовжувала висмикувати нитки з килима.

— Ну, ти ж її знаєш, — підбадьорила Венлі. — Ми оспівуєм дні. Дні, що знали колись. Ті дні...

— Ті дні болю, — сказала Джакслім у Ритмі спогадів. — Дні втрати. Дні слави.

Венлі кивнула, а Джакслім продовжила. Ця пісня була радше наспівом, переказом про їхній народ, який залишав поле бою. Відкинув своїх богів. Став відокремленим.

«Це боляче чути, — зауважив Улім. — Ваш народ уявлення не мав, що робить».

Венлі не звернула на нього уваги, а слухала, відчуваючи Ритм спогадів. Вона почувалася... собою. Це все було для того, щоб знайти спосіб допомогти матері, чи не так? Так було спочатку?

«Ні, — визнала вона. — Ти сама собі так сказала. Але ти хочеш більшого. Ти завжди хотіла більшого».

Вона знала, що подоби змінюють спосіб мислення. Але чи була вона тепер у новій подобі? Улім викручувався й не пояснював цього. Очевидно, у її яхонтосерці сидів звичайний спрен, що надавав їй робочу подобу, але Улім теж був там, якось проштовхнувся. І міг поговорити з нею, навіть чути, про що вона думає.

«Ти самотужки дала воєнну подобу своєму народові, — прошепотів Улім. — Як тільки відкриєш їм додаткові подоби, вони будуть тебе шанувати. Поклонятися тобі».

Вона хотіла цієї поваги. Так сильно хотіла. Але змусила себе дослухатися до того, що робили її предки — чотири сотні з них відокремилися й набули тупої подоби.

«Отже, дурість вроджена, — сказав Улім. — Не дивно...»

— Той народ створив нас, — прошепотіла Венлі. Мати продовжувала співати й, здавалося, не почула, що її перервали. — Вони не були дурнями. Вони були героями. Їхнє головне вчення зберігається в усьому, що ми робимо, і полягає в тому, щоб більше ніколи не дозволяти нашим богам правити нами. Ніколи не приймати подоби сили. Ніколи не служити Одіозуму.

«То не служи йому, — сказав спрен. — Уклади з ним угоду. У вас є те, що йому потрібно, тож ви можете підійти до нього з позиції сили. Ваші предки були примітивними і тому хотіли піти. Якби вони піднеслися, як піднесеться твій народ, то ніколи б не захотіли цього».

Венлі кивнула. Але її більше переконували інші аргументи. Наближалася війна з людьми. Вона відчувала це з того, як їхні солдати дивилися на зброю її народу. Вони поневолили тих паршменів. І зробили б те саме з народом Венлі.

Стародавні пісні стали неактуальними в ту мить, коли Ешонай привела людей на Розколоті рівнини. Слухачі більше не могли ховатися. Конфлікт наздожене їх. Це вже не вибір між їхніми богами та свободою. Це вибір між їхніми богами та рабськими таврами від людей.

«То як нам діяти?» — запитав Улім.

Венлі заплющила очі, слухаючи слова матері. Її предки були в розпачі.

— Нам доведеться теж відчути такий самий розпач, — прошепотіла Венлі. — Мій народ повинен зрозуміти те, що і я: ми більше не можемо залишатися такими, як раніше.

«Люди їх знищать».

— Так. Допоможи мені це довести.

«У цьому я твій слуга, — сказав спрен у Ритмі прислужництва. — Що пропонуєш?»

Венлі прислухалася. Голос Джакслім обірвався, і мати замовкла. Вона знову забула пісню. Стара слухачка відвернулася й тихенько заплакала.

Це розбило серце Венлі.

— У вас є агенти серед людей, Уліме? — прошепотіла вона.

«Так».

— Чи можеш ти з ними спілкуватися?

«Є способи».

— Нехай ваші агенти вплинуть на тих людей, що у палаці. Хай зроблять так, щоб алеті запросили нас у гості. Їхній король говорив про це перед тим, як поїхати, він уже обдумує це. Ми повинні привести туди наш народ, а потім показати їм, наскільки люди могутні. Ми повинні приголомшити мій народ власною нікчемністю.

Вона встала й пішла втішати матір.

«Ми повинні налякати їх, Уліме, — подумала Венлі. — Змусити їх співати у Ритмі жахів аж до ночі. Тільки тоді вони прислухаються до наших обіцянок».