Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 204)

Тараванджіан цього не зробив. Побачивши це, він захотів розплакатися, але стримався.

Ренарін забрав руку й кивнув:

— Я дам тобі знати, якщо побачу щось, що може допомогти тобі прийняти рішення.

З цими словами хлопець пішов у супроводі одного з охоронців — того, який раніше кричав на Тараванджіана.

Залишився ще один охоронець, невисокий, непоказний алетієць, і він підійшов до вікна, щоб поглянути на Тараванджіана. Бранець спостерігав, як Ренарін відходить від в’язниці, шкодуючи, що не має сміливості покликати хлопця.

 Дурні емоції. Тараванджіан не заблукав у темряві. Він сам обрав цей шлях і чітко знав, куди йде. Хіба ні?

— Він помиляється, — сказав охоронець. — Не всі ми можемо повернутися з темряви. Є деякі минулі вчинки, які завжди псуватимуть людину.

Тараванджіан насупився. В охоронця був дивний акцент. Мабуть, він жив у Шиноварі.

— Чому ти попросив Присяжний камінь? — наполегливо запитав охоронець. — Яка твоя мета? Ти хочеш мене спокусити чи обдурити?

— Я навіть не знаю тебе.

Чоловік незмигно дивився на нього. Ці очі, немов у мерця... і Тараванджіан нарешті зрозумів те, що в будь-який інший день помітив би відразу. Сьогодні охоронець накинув іншу ілюзію.

— Сет, — прошепотів Тараванджіан.

— Чому? Чому ти шукаєш Присяжний камінь? Я більше не виконуватиму твоїх наказів. Я стаю вільною людиною.

— У тебе є меч? — запитав Тараванджіан.

Він простяг руку, хоч це було безглуздо, і спробував схопити Сета. Той легким рухом відступив, і Тараванджіан хапнув повітря.

— Меч. Ти приніс його?

— Я не служитиму тобі, — сказав Сет.

— Послухай мене. Ти мусиш... меч... Зачекай хвилинку.

Він почав люто гортати блокнот у пошуках слів, які переписав із шухляди столу.

— «Меч, — прочитав він, — це те, чого ми не очікували. На Діаграмі його ніде не було. Але Одіозум боїться цього. Ти розумієш? Він боїться його. Я думаю, що меч може зашкодити йому. Ми атакуємо його цим мечем».

— Я не служитиму тобі, — повторив Сет. — Ти більше не зможеш мною маніпулювати. Мій камінь... завжди був просто каменем... Батько сказав...

— Твій батько помер, Сете, — перебив його Тараванджіан. — Послухай мене. Послухай, — він знову зачитав із зошита: — «На щастя, я вважаю, що його здатність бачити нас тут обмежена. Тому ми можемо говорити вільно. Сумніваюся, що ти зможеш нашкодити Одіозуму безпосередньо, якщо не потрапиш в одне з його видінь. Ти повинен потрапити в одне з цих видінь. Зможеш це зробити?»

У блокноті були ще записи про те, як маніпулювати Сетом. Тараванджіан прочитав їх, і ці слова завдали йому болю. Хіба цей чоловік і так недостатньо всього пережив?

Він відкинув ці маніпуляції й подивився на Сета.

— Будь ласка, — прошепотів Тараванджіан. — Будь ласка, допоможи мені.

Здається, Сет не почув. Він повернувся, щоб піти.

«Ні!»

— Послухай, — гукнув Тараванджіан, відходячи від сценарію та ігноруючи накази розумнішого себе. — Віддай меч Далінару. Іноді Далінар потрапляє у видіння Одіозума. Меч потрапить туди разом з ним. Ти розумієш? Одіозум думає, що меч в Урітіру. Він не знає, що ти тут. Він не бачить цього через сили Ренаріна.

Розумніший Тараванджіан стверджував, що не хоче співпрацювати з Далінаром, тому що це надто небезпечно або тому, що Далінар не повірить йому. Ця брехня змусила дурного Тараванджіана захотіти від сорому вдарити себе кулаками в обличчя. Але правда виявилася ганебнішою.

Сетові було байдуже, з яким Тараванджіаном він говорить.

— Я не розумію твоїх маніпуляцій, — сказав він, відходячи. — Мені слід було збагнути, що я не розумітиму, як працює твій розум. Усе, що я можу зробити, — це відмовитися.

Він пішов, відправивши іншого охоронця назад стежити за Тараванджіаном, а той стояв, стискав свій маленький блокнот і плакав.

Частина четверта

Знання

АДОЛІН ♦ ШАЛЛАН ♦ НАВАНІ ♦ ВЕНЛІ ♦ ЕШОНАЙ ♦ ЧЕТВЕРТИЙ МІСТ

73

За яким володарем піти

ВІСІМ РОКІВ ТОМУ

Венлі могла чути нові ритми. Вона намагалася приховати цей факт, налаштовуючи старі, нудні ритми при інших. Це виявилося так важко. Нові ритми були її величчю, доказом того, що вона особлива. Їй хотілося кричати про них, хизуватися ними.

«Тихо, — сказав Улім з її яхонтосерця. — Поки що мовчи, Венлі. Пізніше матимеш достатньо часу, щоб насолодитися Ритмом похвали».

Вона налаштувалася на Ритм торжества, але не наспівувала його, проходячи через кімнату, де працювали її вчені. Улім дав їй натяки щодо пошуку ще однієї подоби, спритної. Він ще не хотів розкривати точний процес перетворення, тож вона зібрала вчених і взялася до роботи.

З часом Венлі мала намір використати їх як привід для оприлюднення багатьох важливих відкриттів. Включно з тими, які їй обіцяв Улім. Величніші подоби, ніж ці. Силу.

«Ти особлива, — прошепотів Улім, поки вона затрималася біля пари вчених, що намагалися зловити в пастку спрена вітру, який прилетів подражнити їх. — Я відчував тебе здалеку, Венлі. Тебе вибрав наш бог, істинний бог усіх співунів. Він послав мене пояснити, яка ти чудова».

Ці слова її втішили. Так. Це правильно. Вона носитиме подобу сили. От тільки... хіба вона колись не хотіла цього... для матері? Хіба не в цьому була суть?

«Ти станеш видатною, — промовив Улім з яхонтосерця. — Кожен визнає твою велич».

— Ну, тоді я хочу отримати спритну подобу якомога скоріше, — прошепотіла вона Уліму, виходячи з кімнати. — Минуло занадто багато часу, відколи ми відкрили воєнну подобу. Моя сестра та її підлабузники напоказ походжають містами, як герої.

«І нехай. Це твої рядові солдати, яких буде відправлено на смерть у війні з людьми, коли наш план втілюватиметься. Ти повинна витратити час на „пошуки“ спритної подоби. Буде надто підозріло, якщо її відкриють дуже швидко».

Вона склала руки на грудях, слухаючи, як новий ритм вихваляє її. Місто вирувало, через нього проходили тисячі слухачів з десятка сімей. Ешонай та інші зробили великий крок до справжньої єдності, і старійшини різних родин вели перемовини між собою.

Кому дістанеться слава за це? Венлі організувала це грандіозне зближення, але всі її проігнорували.

Можливо, їй варто було прийняти воєнну подобу. Улім умовляв Венлі стати однією з перших, але та вагалася. Вона не злякалася, ні, але припустила, що зможе краще маніпулювати іншими, не приймаючи цієї подоби.

Це була помилка, але й винагорода, адже вся слава дісталася Ешонай. Наступного разу Венлі зробить усе сама.

— Уліме, — прошепотіла вона, — коли будуть готові інші спрени спустошення?

«Не можу сказати напевно, — відповів він. — Цей дурний Вісник усе ще міцно стоїть на ногах стільки років. Ми повинні якось обійти його».

— Нова буря, — прошепотіла Венлі.

«Так. Вона дозрівала в Гадесмарі протягом століть. Нам потрібно підвести наших агентів досить близько до неї в цьому світі — тут це місце, зауваж, розташоване в океані, — щоб вони могли за допомогою самоцвітів перетягнути моїх братів і сестер сюди. Потім ці камені треба фізично перенести в це царство. Ти навіть не уявляєш, скільки буде мороки».

Я вже добре знайома з цим, — відповіла вона в Ритмі глузування.— Ти ніколи не затикаєш рота, весь час про це говориш.

«Гей, ти ж єдина, з ким я можу поговорити. А я люблю поговорити. Тож...»

— Спритна подоба. Коли?

«У нас є важливіші проблеми. Твій народ не готовий прийняти подоби сили. Зовсім. Вони занадто боязкі. І те, як вони воюють...»

— А що не так із тим, як ми б’ємося? — спитала Венлі в Ритмі пихи. — Наші воїни могутні та жахають ворогів.

«Ой, будь ласка, не треба. Люди всі ці століття пам’ятали, як виготовляти якісну сталь, і навіть відкрили деякі речі, яких ми так і не навчилися. Тимчасом як представники твого народу кидаються одне в одного списами, як дикуни. Вони більше кричать і танцюють, ніж б’ються. Це соромно».

— Можливо, тоді тобі варто було піти до людей.

«Не поводься, наче дитина. Ти маєш знати, з чим стикаєшся. Уяви собі сотню тисяч людей у блискучих обладунках, які рухаються скоординованими блоками, піднімаючи стіну зі зчеплених щитів — з-за них стирчать лише списи, які хочуть поранити вашу плоть. Уяви тисячі й тисячі лучників, які випускають стріли хвилями, і ті ллються смертоносним дощем. Уяви людей на конях, які мчать, немов грім без блискавки, і затоптують усіх на своєму шляху. Думаєш, що ви зможете протистояти цьому за допомогою кількох нерозбірливих вигуків, які вас вихваляють?»

Упевненість Венлі похитнулася. Вона подивилася на Розколоті рівнини, де на сусідньому плато тренувалися їхні солдати у воєнних подобах. Венлі підштовхнула їх до цього, дотримуючись порад Уліма. Він знав багато про маніпулювання, і з його допомогою вона могла змусити інших зробити майже будь-що.

Венлі почасти вважала, що повинна турбуватися через це. Але коли спробувала подумати в цьому ключі, її розум затуманився. І врешті-решт вона повернулася до того, про що міркувала раніше.

— Ешонай припускає, що люди брешуть про те, скільки в них міст, — сказала Венлі. — Але якщо міст справді десятки, як вони нам сказали, то чисельність наших народів буде приблизно рівною. Це якщо ми зможемо змусити всі сім’ї послухати нас.

«Приблизно рівною? — Улім зареготав. Обурливий, галасливий звук. Її яхонтосерце аж завібрувало. — Ви та вони? Вас порівну? Ох, ти, благословенна маленька ідіотка».