Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 203)

Чирі-Чирі не вдалося сховатися. Ритм шепотів, що вона не може робити тільки те, що легко. Наставали темні часи, і порожні черепи попереджали про це. І вібрації того місця. Підбадьорливі. Вимогливі. «Стань кращою. Ти повинна стати кращою».

І ось Чирі-Чирі вилізла зі своєї коробки й поповзла на підлокітник крісла Рисн. Господарка підхопила її, гадаючи, що тваринка хоче, щоб її почухали біля тієї частини вздовж голови, де панцир стикався зі шкірою. І це було приємно. Так приємно, що Чирі-Чирі забула про порожні черепи та попереджувальні ритми.

— Чому мені здається, — сказав старий м’який, — що тобі не слід було розповідати мені про це? Що більше людей дізнаються, що ти накоїла, Рисн, то небезпечніше це буде ДЛЯ тебе.

— Я усвідомлюю це. Але... бабску... Мені треба було бодай комусь розказати. Зараз я потребую твоєї мудрості більше ніж будь-коли.

— Моя мудрість не поширюється на справи богів, Рисн, — відказав він. — Я просто старий дід, який вважав себе розумним... аж доки його самолюбство ледь не зруйнувало життя та кар’єру його найперспективнішої учениці. Рисн різко сіла, змусивши Чирі-Чирі стрепенутися й куснути її за пальці. Чому Риси перестала її чухати?

Ох. Ці емоції. Чирі-Чирі майже відчувала, як вони бринять у Риси, немов ритми. Вона сумна? Чому сумна? У них достатньо їжі. Їм тепло і безпечно.

Річ у порожнечі? В небезпеці?

— Бабску, — сказала Рисн. — Ти все ще звинувачуєш себе в моїй дурості? Мої дурниці — лише мої.

— Ах, але я знав про твою зухвалість. І моїм обов’язком було перевірити.

Він узяв її за руки, тож Чирі-Чирі злегка їх ущипнула, аж поки Рисн не зиркнула на неї. Ну добре, вони все одно несмачні.

Ці двоє м’яких чимось ділилися. Майже так, як могли б висловлювати емоції за допомогою вібрації чи дзижчання, замість того щоб ляпати губами та ворушити надто розм’яклими обличчями. Це справді було дивно. Чому вся їхня шкіра не відпадає, адже в них немає панцира, який її утримує? Чому вони не дряпаються об усе, на що наштовхуються?

Але так, вони ділилися думками. І нарешті старий кивнув, встаючи:

— Я допоможу тобі впоратися з цим, Рисн. Так, я не повинен скаржитися на власні недоліки. Ти прийшла до мене, виявивши цим велику честь.

— Але ти не повинен нікому казати, — попросила вона. — Навіть королеві. Вибач.

— Я розумію, — мовив він. — Подумаю над тим, що ти мені розказала, а потім побачу, яку пораду — якщо така взагалі є — можу дати щодо цієї унікальної ситуації.

Він узяв капелюха й уже хотів піти, але завагався й промовив лиш одне слово:

— Зоресколки.

Старий якимось чином наповнив це слово змістом. Недовірою та подивом.

Коли він пішов, кілька укусів змусили Рисн знову почухати Чирі-Чирі. Але вона відволікалася, і незабаром Чирі-Чирі більше не могла насолоджуватися чуханням. Не з тими порожніми очима, що говорили до неї. Попереджали її.

Щоб насолоджуватися легкими днями, іноді доводилося спочатку робити складні речі. Рисн активувала своє крісло, і те злетіло на кілька дюймів над землею, хоча в нього не було крил. Чирі-Чирі зіскочила на стіл.

— Мені потрібно щось поїсти, — сказала Рисн. І Чирі-Чирі зосередилася на звуках, а не на втомленому ритмі.

Їсти. Їжа.

— Їззззззти, — Чирі-Чирі намагалася змусити свої мандибули прокладати ці звуки, видихнувши через горло і силуючи свій панцир завібрувати.

Риси усміхнулася:

— Я занадто втомлена. Почулося, наче...

— Ррррризззнн, — промовила Чирі-Чирі. — Їззззти. Їжжжа.

Так, здається, правильно. Вийшли хороші ротові звуки. Принаймні Риси впустила свою чашку чаю й шоковано завібрувала.

Можливо, так буде краще. І не тільки через порожні черепи. Бо якби м’які істоти її розуміли, було б набагато легше попросити почухати себе, коли потрібно.

І-9

Меч

Тараванджіан прокинувся з болем. Останнім часом кожен ранок ставав запеклим змаганням. Що більш боляче — рухатися чи залишатися в ліжку? Рух означав більше болю. Залишатися в ліжку — більше страждань. Зрештою він вибрав біль.

Насилу одягнувшись, він змучено присів перепочити на край ліжка. Глянув на записи, видряпані на боці висунутої шухляди. Він повинен це приховувати? Повинен. Сьогодні слова здавалися йому переплутаними. Йому довелося довго дивитися на них, щоб зрозуміти.

Сьогодні він дурний. Наскільки? Занадто... занадто дурний. Він упізнав це відчуття — його думки рухалися, наче крізь густий сироп. Він встав. Це світло? Так, сонячне світло.

Він почовгав до головної кімнати своєї в’язниці. Сонячне світло, б’є через відчинене вікно. Дивно. Він не залишав вікно відчиненим.

«Усі вікна були забиті дошками, — подумав він. — Хтось виламав одне. Може, буря?»

Ні. Він повільно усвідомив, що це Далінар, мабуть, наказав відчинити вікно. Добрий Далінар. Цей чоловік подобався йому.

Тараванджіан попрямував до сонячного світла. Охоронці стоять надворі. Так, вони спостерігатимуть. Вони знають, що він убивця. Старий усе одно всміхнувся їм, а потім розгорнув маленький згорток на підвіконні. Блокнот, перо і трохи чорнил. Хіба він просив усе це? Він намагався пригадати.

Бурекляття. Він хотів спати. Але не міг проспати ще один день. Він робив це занадто часто.

Тараванджіан повернувся до своєї кімнати й сів, а потім зрозумів, що забув, що хотів зробити. Повернувся, знову подивився на ручку й папір і лише тоді згадав. Він знову пішов до своєї спальні. Витяг шухляду з інструкціями. Повільно прочитав їх. Потім ще раз прочитав.

Він старанно переписав їх у зошит. Це був список речей, які мав сказати, якщо зможе зустрітися з Сетом наодинці. Кілька разів було підкреслено слова «Не розмовляй з Далінаром». У своєму нинішньому стані Тараванджіан не був певний щодо цього. Чому б не поговорити з ним?

Розумніший він був переконаний, що їм слід зробити це самим. Далінару Холіну не можна довіряти плани Тараванджіана. Бо Далінар Холін зробить те, що правильно. Не те, що потрібно.

Тараванджіан змусив себе поїсти. В іншій кімнаті лежав хліб, який уже зачерствів. Він повинен був попросити кращої їжі. Лише пожувавши хліб, він подумав піти подивитися на стіл прямо за дверима, куди йому приносили їжу. Сьогодні день, коли принесли свіжу їжу. І ось вона. Свіжий хліб. В’ялене м’ясо. А варення нема.

Він почувався дурнем. Чому б не пошукати свіжої їжі, перш ніж змусити себе давитися старою? Важко так жити. Припускатися легких помилок. Забувати, що він робить і чому.

Принаймні він сам. До того як з’явилися хороші слуги, люди завжди дуже злилися на нього, коли він був дурним. А оскільки він ставав емоційним, коли був дурним, то часто плакав. Невже вони не розуміли? Він ускладнював їм життя. Але сам жив у труднощах. Він не навмисно створював їм проблеми.

Люди сприймали свій розум як щось належне. Вони вважали себе чудовими через те, якими народилися.

— Зраднику! — гукнули знадвору. — До тебе відвідувач! Тараванджіан відчув сплеск тривоги, його пальці затремтіли, він загорнув і стис блокнот. Відвідувач? Невже прийшов Сет? Посаджене насіння принесло плоди?

Він перевів дух, намагаючись упорядкувати думки. У голові панував безлад, і крик охоронця змусив його підскочити, а потім кинутися на звук. Бранець підготувався до того, що побачить Сета. Цей зацькований погляд. Мертві очі. Натомість біля вікна Тараванджіан побачив юнака з чорним волоссям, в якому вкраплялися білі пасма. Син Чорношипа, Ренарін.

Тараванджіан завагався, хоча охоронці махнули йому, щоб пішов поговорити з хлопцем.

Він не готувався до цього. Ренарін. Їхній тихий порятунок. Чому він прийшов? Тараванджіан не підготував у своєму блокноті відповіді для цієї зустрічі.

Бранець підійшов до вікна, і охоронці відступили, щоб лишити їх віч-на-віч. Тараванджіан чекав, сподіваючись, що Ренарін заговорить першим. Але юнак стояв і мовчав, тримаючись на відстані від вікна, немов гадав, що Тараванджіан простягне долоню та схопить його.

Руки Тараванджіана були холодні. Його живіт закрутило.

— Щось змінилося, — нарешті мовив Ренарін, дивлячись убік, коли говорив. Він уникав зустрічатися з людьми очима. Але чому? — Щось, пов’язане з тобою. Нещодавно. Чому?

— Не знаю, ясновельможний, — сказав Тараванджіан, хоча від цієї брехні його лоб укрився потом.

— Ти завдав болю моєму батькові, — продовжив Ренарін. — Думаю, ще донедавна він гадав, що зможе змінити тебе. Не знаю, чи бачив я його коли-небудь таким похмурим, як тоді, коли він говорив про тебе.

— Я б... — Тараванджіан спробував думати. Слова. Які слова? — Я б хотів, щоб він змінив мене, ясновельможний. Я б хотів, щоб мене змінили.

— Я вірю в це, — сказав Ренарін. — Я бачу твоє майбутнє, Тараванджіане. Воно темне. Не схоже ні на що, що я бачив раніше. Проте в темряві мерехтить цятка світла. Я хвилююся, що станеться, якщо воно згасне.

— Я б теж хвилювався.

— Я можу помилятися, — Ренарін завагався, а потім заплющив очі, ніби ретельно обдумуючи наступні слова. — Ти в темряві, Тараванджіане, і мій батько вважає, що ти заблукав. Я пережив його повернення і завдяки цьому зрозумів, що жодна людина не може заблукати так далеко, щоб не знайти шляху назад. Ти не самотній.

Юнак розплющив очі, зробив крок уперед, підняв руку й простягнув Тараванджіану. Цей жест здався незграбним. Наче Ренарін був не зовсім упевнений, що робить.

«Він хоче, щоб я взяв його за руку».