Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 202)

Йому не треба охороняти цю дитину, але він не міг змусити себе сказати це Далінару, бо боявся, що Чорношип відішле його геть. Сет знайшов мету в тому, щоб іти за Ідеалом. Довіряти Далінарові Холіну. Він не міг дозволити собі, щоб цей Ідеал похитнувся. Не міг.

Проте... Далінар іноді говорив невпевнено. Був занепокоєний тим, що чинить неправильно. Сет хотів не відчувати слабкості Далінара, його хвилювання. Чорношип мав бути скелею у моральному плані — непохитною, завжди впевненою.

Далінар був кращим за більшість людей. Він був упевнений. Майже завжди. Сет зустрічав лише одну людину, більш упевнену, ніж Далінар, у своїй моральності. Тараванджіан. Тиран. Руйнівник. Той, хто вирушив слідом за Сетом сюди, до цієї віддаленої частини світу. Сет був упевнений, що днями, коли він з Далінаром відвідував Тараванджіана, старий роздивився крізь його ілюзорне маскування.

І він не здавався. Сет відчував його... відчував його... задуми.

Коли Сет повернувся до свого дерева, повітря розкололося, і з’явилася темрява, поцяткована бляклими зірками. Сет одразу ж поклав свій меч біля стовбура дерева.

— Пильнуй, — наказав він мечу, — і закричи до мене, якщо прийде небезпека.

«О! добре! Я можу зробити це. Так, можу. Може, ти захочеш залишити мене без піхов. Ну, знаєш, щоб, якщо з’явиться хтось поганий, я справді міг його покарати».

Сет обійшов дерево ззаду, слідом за тріщиною в повітрі. Здавалося, немов хтось розірвав тканину реальності, розрізав шкіру, щоб побачити плоть під нею.

Він став навколішки перед вищим спреном.

— Ти добре вправляєшся, мій послідовнику, — промовив спрен офіційним тоном. — Ти пильний і відданий справі.

— Так і є, — сказав Сет.

— Нам потрібно обговорити твій священний похід. Минув рік від твоєї нинішньої присяги, я задоволений і вражений твоєю відданістю. Ти один з найпильніших і найгідніших людей. Я хотів би, щоб ти заробив свою Сколкозбрую. Ти все ще хочеш очистити свою батьківщину?

Сет кивнув. Позаду засміявся Далінар. Здавалося, він не помітив, як охоронець відійшов.

— Розкажи мені більше про цей запропонований священний похід, — попросив вищий спрен.

Він не розкрив Сетові свого імені, хоча Сет був Променистим, пов’язаним з ним узами.

— Давним-давно мій народ відкинув мої застереження, — сказав Сет. — Мені не повірили, коли я сказав, що ворог скоро повернеться. Вони вигнали мене, вважаючи Заблудлим.

— Я бачу невідповідності в історіях, які ти розповідаєш про ті дні, Сете, — зауважив вищий спрен. — Боюся, що твоя пам’ять, як і пам’ять багатьох смертних, неповна або спотворена плином часу. Я супроводжуватиму тебе у священному поході, щоб судити, де правда.

— Дякую, — тихо промовив Сет.

— Можливо, тобі доведеться битися і знищувати тих, хто порушив власні закони. Ти зможеш це зробити?

— Мені... треба буде запитати Далінара. Він мій Ідеал.

— Якщо ти вдосконалюватимешся як Неболам, то маєш сам стати законом. Щоб досягти свого повного потенціалу, ти повинен сам пізнати правду, а не покладатися на милицю, запропоновану Третім Ідеалом. Пам’ятай про це.

— Пам’ятатиму.

— Поки що продовжуй виконувати свої обов’язки. Але пам’ятай: незабаром прийде час, коли ти повинен будеш залишити їх заради чогось більшого.

Сет стояв на місці, а спрен знову став невидимим. Він завжди був поруч, спостерігав і оцінював його гідність. Сет вийшов на галявину й побачив, що Далінар тихо балакає з жінкою у формі посильної.

Сет відразу насторожився, схопив меч і підійшов, щоб стати позаду Далінара, готовий захистити його.

«Сподіваюся, все гаразд, бо я тебе не покликав! — сказав меч. — Я відчував її, хоча й не бачив, і вона, здається, не зла. Навіть якщо вона не підійшла, щоб підняти мене. Хіба це не грубо? Але грубі люди можуть бути незлими, правда?»

Сет уважно спостерігав за жінкою. Якби хтось хотів убити Далінара, він напевно послав би вбивцю, який здавався б невинним.

— Я не впевнена щодо деяких речей у цьому списку, — казала вона. — Перо і папір? Для чоловіка?

— Тараванджіан уже давно перестав удавати, що не вміє читати, — відповів Далінар.

— Тоді папір дозволить йому записувати змови проти нас.

— Можливо, — сказав Далінар. — Але проявимо милосердя, даючи йому можливість побути наодинці зі словами. Виконай це прохання. Що ще? — Він хоче, щоб йому частіше приносили свіжу їжу, — сказала посильна. — І більше світла.

— Я вже велів принести йому більше світла. Чому доручення не виконано?

Сет пильно спостерігав. Тараванджіан висував вимоги? Вони не повинні йому нічого давати. Він небезпечний. Він...

Сет завмер — маленький Ґавінор підійшов до нього. Він протягнув дерев’яний меч руків’ям до Сета. Хлопчик мав би його боятися, але натомість усміхнувся й помахав мечем.

Сет узяв його вагаючись.

— Камінь — це найдивніше прохання, — продовжила посильна. — Навіщо йому ідеально круглий гладкий камінь? І навіщо саме камінь з кварцовою жилкою?

Серце Сета ледь не зупинилося. Круглий камінь. З кварцовими включеннями?

— Справді дивне прохання, — задумливо сказав Далінар. — Запитай, навіщо йому це, перш ніж виконувати прохання.

Круглий камінь.

З кварцовими включеннями.

Присяжний камінь.

Сет роками дотримувався закону Присяжного каменя. Багатовікова традиція його народу диктувала, як ставитися до Заблудлих. Вони ставали предметами, а не людьми. Ними можна було володіти.

Тараванджіан хотів Присяжний камінь. Навіщо?

НАВІЩО?

Коли посильна поквапилася геть, Далінар запитав, чи не бажає Сет приєднатися до тренувань з мечем, але той ледве зміг пробурмотіти виправдання і повернувся на своє місце біля дерева, стискаючи в руці маленький дерев’яний меч.

Він повинен дізнатися, що замислив Тараванджіан.

Він повинен зупинити стариганя. Перш ніж той уб’є Далінара.

І-8

Чирі-Чирі

Чирі-Чирі спробувала сховатися у своїй траві. На жаль, вона вже занадто виросла. Вона не була схожа на звичайних крєм’ячків, тих, що снують довкола, крихітних і нікчемних. Вона щось більше. Вона могла думати. Могла рости. І могла літати.

Нічого з цього не допомогло, коли вона випала з горщика з травою на робочий стіл. Тваринка перевернулася й роздратовано клацнула, а потім подивилася на Рисн, яка сиділа, видаючи звуки разом з іншою м’якою істотою. Чирі-Чирі не завжди розуміла звуки з рота цих м’яких. Вони не клацали, і в їхніх звуках не було ритму. Тому іноді їхні звуки просто нагадували шуми.

А іноді й ні. У звуках була закономірність, яку вона дедалі краще розуміла. І в їхніх тонах часом був настрій, майже як ритм. Вона підповзла ближче до столу, намагаючись прислухатися.

Це було важко. Чирі-Чирі не любила слухати. Їй подобалося робити те, що вона вважала потрібним. Спати — правильно. Їсти — правильно. Показати, що вона щаслива, голодна або сумна — теж правильно.

Спілкування має стосуватися настроїв, бажань, потреб. А не оце все ляскання, плескання, неохайні вологі звуки.

Подібні до тих, які зараз видавала Рисн, розмовляючи зі старим м’яким, який був їй як батько. Чирі-Чирі перелізла через стіл у свою коробку. Вона пахла не так живо, як трава, але була гарною, наповненою м’якими речами й покритою лозою. Чирі-Чирі заклацала. Задоволення. Задоволення вона вважала правильним.

— Я не розумію й половини з того, що ти пояснюєш, Рисн, — сказав старий м’який, з яким вони сиділи на кріслах за столом.

Чирі-Чирі зрозуміла деякі слова. І його тихий, але напружений тон. Збентежений. Так, це збентеження. Як коли тебе кусає за хвіст той, кого ти вважаєш щасливим.

— Ти говориш таке... ці Несплячі... всюди навколо нас? Рухаються серед нас? Але вони не... люди?

— Я думаю, вони настільки далекі від людей, наскільки це можливо, — відповіла Риси, сьорбаючи чай.

Чирі-Чирі зрозуміла її краще. Риси не була збентежена. Більш вдумлива. Вона була такою аж із часів... тієї події на батьківщині.

— Я думав, що готував тебе до такого, — сказав м’який старигань, — я ж навчав тебе мистецтва переговорів.

— Ну, тобі ж завжди подобалося подорожувати шляхами, які інші вважали надто складними, — зауважила Рисн. — І ти насолоджувався торгівлею з людьми, яких ігнорували твої конкуренти. Ти бачив можливості в тому, що інші відкидали. Це практично те саме.

— Вибач, Рисн, люба моя доню, але це здається зовсім інакшим.

Обоє замовкли, але це була не та тиша задоволення, як коли хтось щойно поїв.

Чирі-Чирі повернулася, щоб знову загорнутися в ковдру, але відчула вібрацію, що підіймалася крізь землю. Такий собі заклик, своєрідне попередження. Один із ритмів Рошару.

Це нагадало їй панцирі мертвих, яких вона бачила на батьківщині, їхні порожні хітинові оболонки, їхня зяюча порожнеча, така тиха й безшумна. Тиша від тих, що з’їли все, а потім їх самих з’їли.