Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 200)
«Це природно, — промовив Прародитель бур. — Цикл. Я підійматимуся все вище і вище, доки не опинюся вище за вежу, а потім наступні кілька бур опустяться. Великобурі робили так ще до того, як з’явилася вежа».
Здавалося, у цих словах була якась боязнь, не характерна для спрена. Можливо, Далінар збентежив його.
Незабаром Далінар побачив, що летить до вежі.
«Ти можеш її роздивитися? — спитав Прародитель бур. — Детально?»
— Так, — відповів Далінар.
«Дивися швидко. Ми пролетимо хутко».
Далінар керував собою, як поривом вітру, і попрямував до Урітіру. Здавалося, що у вежі немає нічого неправильного. На Хмарному шляху нікого не було, але враховуючи те, що бурі діставали все вище, це все одно виявилося б недоцільним.
— Ми можемо залетіти всередину? — запитав Далінар, коли вони наблизилися.
«Ти можеш. Я не можу потрапити всередину, так само як не можу зарядити сфери у будівлі. Коли частинка мене відколюється, це вже не я. Тобі потрібно буде швидко повернутися й приєднатися до мене знову, інакше видіння закінчиться».
Далінар вибрав найнижчий доступний балкон у східних виступах вежі, на четвертому ярусі, і поступово опустився, доки не потрапив точно в ціль. Коли буря минула, він влетів через відчинений балкон у тихий коридор.
Усе закінчилося надто швидко. Далінар кинувся темним коридором, поки не знайшов південний діагональний коридор, де спробував дістатися до першого поверху, але його раптово витягнуло на інший балкон, де не було жодних ознак життя. Буряна стіна пройшла повз вежу, піднялася на гребінь гір і продовжила рух до Азіру та тіла Далінара.
— Ні, — сказав Далінар. — Нам потрібно поглянути ще раз.
«Ти повинен продовжувати рухатися вперед. Інерція, Далінаре».
— Інерція змушувала мене робити жахливі речі, Прародителю. Сама по собі вона не є чеснотою.
«Ми не можемо зробити те, що ти просиш».
— Припини виправдовуватися і
Далінар протистояв поштовху рухатися вперед, і — хоча це змусило Прародителя бур застогнати гуркотінням грому — рушив у внутрішні частини бурі, чорний хаос за буряною стіною.
Він став вітром, що дув проти вітру, людиною, що пливла проти течії, але він прорвався назад до Урітіру. Прародитель бур ремствував, але Далінар не відчував болю спрена. Лише... здивування. Наче Прародителю бур стало щиро цікаво, чого досягне Далінар.
Важко було залишатися на місці, але він ширяв за межами першого ярусу, шукаючи щось тривожне. Лютий вітер смикав його. Прародитель загуркотів, спалахнула блискавка.
Он там. Далінар щось відчув. Якийсь... слабкий Зв’язок, як тоді, коли він вивчав чиюсь мову. Його здібності Приборкувача Сплесків, його сили тягнули крізь вітер навколо зовнішньої основи вежі, аж поки він не знайшов щось дивовижне. Єдину фігуру, майже непомітну в темряві, яка висіла ззовні вежі на восьмому рівні.
Каладін Буреблагословенний.
Далінар не міг зрозуміти, що змусило Вітробігуна вийти просто в бурю, але він був там. Міцно тримався за виступ. Його одяг був пошматований, а сам Каладін — поранений, і кров текла з численних порізів.
— Кров моїх праотців, — прошепотів Далінар. — Прародителю, ти його бачиш?
«Я... відчуваю його. Через тебе. Він, здається, чекає центру бурі, щоб перезарядити сфери та поповнити власне Буресвітло».
Далінар наблизився до юнака, який уткнувся головою в плече, щоб захиститися. Він був наскрізь промоклий, і шматки його сорочки знову і знову льопали об камінь.
— Каладіне! — крикнув Далінар. — Каладіне, що сталося?
Той не рухався. Далінар заспокоївся, протистоячи лютим вітрам, і витягнув силу з душі бурі.
— Каладіне, — промовив він.
Каладін поворухнувся, повернув голову. Його шкіра стала блідою, волосся сплуталося, злиплося в просочені дощем прядки. Бурекляття... він мав вигляд мертвяка.
— Що сталося? — запитав Далінар-буря.
— Вторгнення співунів, — прошепотів Каладін до вітру. — Навані у полоні. Вежа ізольована. Усі інші Променисті непритомні.
— Я знайду, як допомогти.— Сили Променистих не працюють. Окрім моїх. Можливо, сили Виковувача теж працюватимуть. Я борюся. Я... намагаюся.
— Важить життя, а не смерть.
— Важить... — прошепотів Каладін. — Важить... життя...
Його очі заплющилися. Він обм’якнув і впав зі стіни, втративши свідомість.
— НІ.
Далінар зібрав вітри та з припливом сили використав їх, щоб підкинути Каладіна вгору та через карниз балкона на восьмий поверх вежі.
Це напружило його сили, і зрештою приплив підхопив Далінара й
Далінар струснувся підводячись. Мартра, що стояла поруч, піднесла йому свій блокнот.
— Я записала все, що ви говорили й робили! Як колись її світлість Навані. Чи правильно я зробила?
— Дякую, — мовив Далінар, переглядаючи те, що вона записала.
Виявилося, він говорив уголос, як і в одному зі старих видінь. Тільки Мартра не чула тих реплік, де він говорив як буря.
Один з охоронців закашлявся, і Далінар помітив, як інший витріщився на нього. Юнак одразу відвернувся почервонівши.
«А, я ж читав», — усвідомив Далінар, віддаючи Мартрі блокнот. Подивився на небо, очікуючи побачити грозові хмари, — хоча в цьому регіоні все ще лишалося кілька годин до великобурі.
«Прародителю бур, — подумав він. — Вежу захопили. Наші найгірші побоювання підтвердилися. Ворог контролює Урітіру». Бурекляття, як боляче було це визнавати. Спочатку Алеткар, потім вежа? І Навані в полоні?
Тепер він зрозумів, чому ворог покинув Тараванджіана. Можливо, навіть цілу армію тут, в Емулі. Ними пожертвували, щоб відвернути увагу Далінара.
— Іди до Тешав, — наказав Далінар Мартрі. — Нехай вона збере монархів і моїх ясновельможних. Потрібно скликати екстрену нараду. Скасуй усе, що я мав зробити сьогодні.
Молода жінка зойкнула, мабуть, від важливості цього завдання. Вона негайно побігла виконувати наказ. Солдати розступилися на прохання Далінара, і він знову подивився на небо.
«Прародителю, ти мене чуєш?»
«Ти завдав мені болю, Далінаре. Уже вдруге. Ти протидієш нашому зв’язку, змушуєш мене робити те, що є неправильним».
«Я змушую тебе напружитися, — відповів Далінар. — Це завжди боляче. Ти чув, що сказав Буреблагословенний?»
«Так. Але він помиляється. Твої сили не працюватимуть в Урітіру. Здається... вони повернули захист вежі проти нас. Якщо це правда, тобі потрібно стати набагато сильнішим і досвідченішим, ніж тепер, щоб відкрити там перпендикулярність. Ти повинен бути достатньо сильним, щоб перемогти Родича».
«Мені потрібно промовити ще присяги, — сказав Далінар. — Слід краще зрозуміти, що можу зробити. Моє навчання відбувається занадто повільно. Треба знайти спосіб прискорити його».
«Я не можу тобі допомогти. Гонор мертвий. Він був єдиним, хто точно знав, що ти можеш робити. Він був єдиним, хто міг тебе навчити».
Далінар розчаровано гарикнув. Він закрокував по необробленому каменю перед своїм будинком у військовому таборі.
«Каладін, Шаллан, Ясна, Цуп... усі вони отримали свої сили природним шляхом, — сказав Далінар. — Але ось я тут, через багато місяців після утворення наших уз, і ледве просунувся».
«Ти чимось відрізняється від них, — відповів Прародитель бур. — Ти — дещо більше, небезпечніше. Але і складніше. Такого, як ти, ще ніколи не було».
Грім удалині. Він наближається.
«Окрім...» — промовив Прародитель.
Далінар підвів очі — йому спала на думку якась ідея. Напевно, та сама, що і спренові.
Існував ще один Виковувач уз.
Через деякий час захеканий Далінар прибув до невеликої будівлі в крайній північній частині табору. Люди метушилися довкола, готуючись до неминучої бурі, але він не звертав на них уваги. Натомість увірвався в маленьку будівлю, чим здивував жінку, яка доглядала за кремезним чоловіком, що сидів на підлозі, нахилившись уперед, і щось бурмотів собі під ніс.
Жінка скочила на ноги, потягнувшись до меча, який носила збоку на поясі. Вона належала до раси, яку важко було визначити, — можливо, з азішів, бо мала темний відтінок шкіри, але її очі були невідповідні — світлі, як у шинійки. Ці двоє були істотами в пастці поза часом. Майже такими ж древніми, як і сам Рошар. Вісники Шалаш і Таленелат.
Далінар не звернув уваги на загрозливу позу жінки й ступив крок уперед, схопивши її за плечі:
— Вас було десятеро. Десятеро Вісників. Усі вони були членами певного ордену Променистих лицарів.