Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 199)

Тож Далінар почав шукати варіанти. Основний план полягав у тому, щоб він очолив експедицію в Гадесмар, вони доплили до вежі, а потім Далінар відкрив перпендикулярність, щоб впустити шпигунів. На жаль, вони не знали, чи це спрацює. Чи зможе він узагалі активувати перпендикуляр у тому місці?

Йому треба було бодай щось спробувати. Останні листи від Навані, хоч і містили її коди доступу, не були схожі на її стиль. Забагато затримок, забагато запевнень, що з нею все гаразд. Він наказав групі робітників почати розчищати завали, які заважали його розвідникам пройти через підвал. Повідомлялося, що це займе тижні, а Сколкозбройці не можна було викликати там, оскільки вони пригнічувалися, як і фабріали та сили Променистих.

Далінар притиснув долоню до столу, зціпивши зуби. Він проігнорував стос донесень з передової. Ясна та інші керували війною, і він бачив, що наближається їхня перемога. Вона не була однозначною, але її ймовірність дуже висока.

Слід зосередитися на вдосконаленні майстерності Виковувача уз. Але як? Він хотів знайти Сколкозбрую, позичити Сколкозброєць, піти маршем на фронт та знайти там когось, щоб атакувати. Ідея здавалася такою спокусливою, що йому довелося визнати, наскільки сильно він став залежати від емоційної підтримки Запалу в бою. Бурекляття, іноді він так сильно сумував за тим, яким живим почувався, коли вбивав. Ці емоції були надзвичайно схожі на ті, коли він кинув пити. Тиха тривожна туга, яка вражала в несподівані моменти, штовхала до пошуку задоволення, винагороди.

Він не міг звинувачувати Запал у всьому, що колись зробив. Це була провина самого Далінара, який тримав зброю та пишався руйнуванням. Це він сам жадав убивати. Якби дозволив собі вийти й знову битися, то знав: він зрозуміє, що підсвідомо все ще любить це.

І тому Далінарові довелося залишитися тут. Знайти інші шляхи розв’язання своїх проблем. Він вийшов зі свого житла — ще однієї маленької кам’яної хатини в Лаккі, їхньому таборі для командувачів.

Далінар глибоко вдихнув, сподіваючись, що свіже повітря прояснить його розум. Тепер містечко було повністю укріплене як проти бур, так і проти нападів. Високо в небі літали розвідувальні пости, з яких спостерігали за землею навколо, а Вітробігуни ширяли туди-сюди, доставляючи доповіді.

«Я повинен вдосконалити свої сили, — подумав Далінар. — Якби мав доступ до мани, яку створював разом Із Шаллан, ми могли б точно побачити, що відбувається в Урітіру».

«Це не допоможе, — промовив Прародитель бур у його голові, немов прогуркотів далекий грім. — Я не бачу вежі. Усе, що послаблює Вітробігунів, коли вони наближаються туди, послаблює і мене, тому мала не покаже цього місця. Проте я міг би показати тобі вежу. Можливо, ти бачиш краще за мене».

— Показати мені? — запитав уголос Далінар, змусивши Сета — свою всюдисущу тінь — поглянути на володаря. — Як?

«Ти можеш осідлати бурю зі мною. Іноді я надавав іншим такий привілей».

— Осідлати бурю з тобою? — перепитав Далінар.

«Це схоже на видіння, які Гонор доручив показувати тобі, але це відбудеться зараз. Нумо. Поглянь».

— Мартро, — Далінар обернувся й покликав писарку, яку йому сьогодні призначили. — Я можу поводитися дивно протягом короткого часу. Нічого страшного, але якщо я не буду в здоровому глузді, коли почнеться наступна зустріч, змусь усіх почекати.

— Гм... так, ясновельможний, — сказала вона, притискаючи до грудей реєстраційну книгу та широко розплющивши очі. — Може, мені, гм, принести вам стілець?

— Це непогана ідея.

Далінару не хотілося замикатися в будівлі. Йому подобався запах повітря, хоча тут було надто душно, і вигляд відкритого неба.

Мартра повернулася зі стільцем, і Далінар сів обличчям на схід. До Першопочатку, до бур — хоча краєвид заступав великий кам’яний буреріз.

— Прародителю бур, я...

Далінар став бурею.

Він ширяв уздовж передньої частини буряної стіни, наче якийсь уламок. Ні... наче порив вітру, що дме з появою грози. Він міг бачити — і розуміти — набагато більше, ніж тоді, коли літав разом із Вітробігунами.

Усвідомити все це було складно. Він мчав через пагорби, а долини між ними були вкриті рослинами. З висоти вони мали вигляд купки коричневих островів, оточених зеленню — кожна низовина до краю була заповнена переплетінням чагарників. Далінар ніколи не бачив нічого подібного, рослини були не знайомі йому, хоча їхня густота ледь нагадувала Долину, де він зустрів Культивацію.

Він не мав тіла, але обернувся й побачив, що за ним тягнеться довга тінь. Сама буря.

«Коли Вітробігун летів на моїх вітрах, він ширяв туди-сюди, — сказав Прародитель бур, і Далінар немов відчув гуркіт навколо. — Ти просто думаєш. Ти скаржишся на зібрання, але добре справляєшся з ними».

— Я росту, — відповів Далінар. — Змінююся. Прародителю, це ознака людської натури — змінюватися. Основний принцип нашої релігії. Коли я був у віці Каладіна, то підозрюю, що поводився б, як він.

«Ми наближаємось до гір, — сказав Прародитель бур. — Скоро буде видно Урітіру. Приготуйся спостерігати».

Праворуч від Далінара почав рости гірський хребет, і він зрозумів, де вони мають летіти: вітер дув через Тріакс або Ту-Фаллію — країни, про які він знав небагато. Це були не ті гори, де розташовувалася вежа Урітіру. Тому він експериментував з рухом, ширяючи ближче до зарослих долин.

Так... цей краєвид був для нього чужий, підлісок переплітався гіллям, надто зелений. Повний трави, широкого листя та інших стебел, і все переплетене разом з лозами, довкола стрибають спрени життя. Лози нагадували сітку, що все зв’язувала, надійно захищаючи від бур.

Далінар побачив чудернацьких тварин з довгими мацаками замість рук і жорсткою шкірою замість хітину. Податливі, вони легко протискувалися крізь щілини в кущах і знаходили тісні закутки, в яких можна було сховатися, коли налетить буряна стіна. Дивно, що все було таким інакшим не так і далеко від Алеткару — лише на відстані короткої подорожі через Таратове море.

Він спробував відлетіти, щоб оглянути одну з тварин.

«Ні, — сказав Прародитель бур. — Уперед. Завжди вперед».

Далінар дозволив собі підбадьоритися і мчав через пагорби, доки не досяг місця, де підлісок був вирубаний для спорудження будинків. Ці долини не були настільки вузькими чи глибокими, щоб затоплення становило небезпеку для них, але будівлі все одно стояли на палях заввишки кілька футів. Вони були оброслі такою самою сіттю з лоз, і їхні краї зливалися з чагарниками, немов позичаючи силу.

Колись це село, напевно, розташовувалося в принадному місці, захищене навколишніми рослинами. На жаль, пролітаючи повз, Далінар помітив кілька згорілих будівель, а решта села лежала в руїнах.

Вічновій. Народ Далінара вже пристосувався до них: великі міста мали мури з усіх боків, а маленькі села могли покладатися на державні запаси, що допомагали їм пережити цю зміну клімату. Але невеликі ізольовані села, як це, взяли на себе основний тягар нової бурі, і ніхто не міг їм допомогти. Скільки таких поселень на Рошарі існували на межі вимирання?

Далінар проминув це місце за кілька ударів серця, але пам’ять затрималася. Протягом останніх двох років ті міста та селища, які не були зруйновані раптовим відходом паршменів, зазнали невблаганних руйнувань від бур чи битв. Якщо вони виграють війну — коли виграють, — їм доведеться докласти багато зусиль, щоб відбудувати світ.

Продовжуючи політ, Далінар побачив ще дещо, що його збентежило: двох мисливців-збирачів, які потрапили в пастку, повертаючись додому. Обірвані чоловіки притискалися один до одного в надто мілкому яру. Вони носили одяг із товстих ниток, схожий на килими, які виготовляли в Мараті, а їхні списи навіть не були металевими.

— Помилуй їх, — попрохав Далінар. — Стримай свою лють, Прародителю бур.

«Це не лють. Це моя сутність».

— Тоді захисти їх, — сказав Далінар, коли вдарила буряна стіна, поглинаючи бідолах у темряву.

«Чи повинен я захищати всіх, хто наважується вийти, коли я пролітаю?»

— Так.

«І тоді я перестану бути бурею, перестану бути собою?»

— Ти можеш стати милосердною бурею.

«Це суперечить визначенню та суті бурі, — відповів спрен. — Я повинен дути. Я створюю цю землю. Переношу насіння, народжую рослини, укріплюю ландшафт кремом. Я даю Світло. Без мене Рошар в’яне».

— Я прошу тебе не покинути Рошар, а лише захистити цих людей. Саме тут. Просто зараз.

«Я... — прогуркотів Прародитель бур. — Занадто пізно. Вони не пережили буряну стіну. Незабаром після того як ми почали говорити, їх розчавила велика брила».

Далінар вилаявся, і від цього в повітрі поблизу пролунав тріск блискавки.

— Як істота, настільки близька до божественності, може бути повністю позбавленою честі?

«Я буря. Я не можу...»

— Ти не просто буря! — заревів Далінар, і його голос перетворився на гуркотіння грому. — Ти здатен робити вибір! Ти ховаєшся від цього і, роблячи так, стаєш боягузом!

Прародитель бур не відповів. Далінар відчув його, пригніченого — немов примхливу дитину, яку лають за дурість. Ну добре. І Далінар, і Прародитель бур відрізнялися від тих, якими були колись. Вони мали стати кращими. Світ вимагав, щоб вони стали кращими.

Далінар піднявся вище, більше не бажаючи бачити такі деталі, — на випадок, якщо стане свідком ще більшої бездумної жорстокості Прародителя бур. Зрештою вони досягли запорошених снігом гір, і Далінар злетів на самісіньку вершину бурі. Останнім часом бурі підіймалися все вище й вище в небо — люди зазвичай не бачили змін, але це було дуже помітно в Урітіру.