Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 198)

Каладін опинився в пастці. Він ударився об дерев’яну кришку, намагаючись використати силу пристрою Навані, щоб підняти її, але почув глухий стукіт — на кришку поклали щось важке, напевно, кілька каменів. Їх ставало все більше і більше.

Переслідувач був готовий до цього. Він знав, що навіть якщо гравітаційні Викиди Каладіна спрацюють, то достатня вага утримає кришку на місці. Насправді здавалося, що ці гирі були живими. Люди, десятки людей залазили на кришку, що закривала колодязь. Ну звичайно. Навіщо використовувати камені, коли люди були досить важкими і їх набагато легше пересувати?

Каладін постукав по дереву, відчуваючи, що Сил панікує, бо не в змозі дотягнутися до нього. Його Буресвітло згасало, і здавалося, що стіни й кришка замикаються над ним. Він помре тут, і досить швидко. Все, що потрібно було зробити Переслідувачу, — це почекати, доки Каладін задихнеться. Вони могли запечатати колодязь зверху, позбавивши його свіжого повітря...

У цей момент чистого жаху Каладін знов опинився в одному зі своїх кошмарів.

Чорнота.

Оточений ненависними тінями.

Захоплений ними в пастку.

Тривога наростала всередині, і Каладін почав борсатися у воді, кричачи від жаху і випускаючи залишки Буресвітла. У цей момент паніки йому було вже все одно. Але коли він захрип від крику, як це не дивно, почув голос Ґава, старого сержанта, ще з часів його служби рекрутом:

«Паніка на полі бою вбиває більше людей, ніж ворожі списи. Ніколи не тікай. Завжди відступай».

Ця вода звідкись взялася в колодязі. Тут є інший вихід.

Каладін глибоко вдихнув і пірнув у чорну воду, відчуваючи, як вона оточує його тіло. Паніка повернулася. Він не знав, де тут верх, а де низ. «Як ти міг забути, з якого боку небо?» — подумав він. Але навколо була лише непроглядна темрява. Він порився у своїй сумці, нарешті зумівши повернути ясність мислення. Дістав сяйнистий самоцвіт, але той вислизнув із пальців.

І затонув.

«Туди».

Каладін тицьнув кулаком у бік світла, яке опускалося, і ввімкнув пристрій Навані. Він був не в тому стані, щоб проявляти обережність, тому стиснув пристрій так міцно, як тільки міг, і похитнувся, а сила фабріала смикнула його за руку і потягнула далі в темряву. Каладін пірнув повз фабріали та Сплавлену — та пливла вгору і, здавалося, не звертала на нього уваги.

Що глибше він занурювався, то сильніше наростав дивний біль у вухах. Каладін почав вдихати більше Буресвітла, але зупинив себе. Перебуваючи під водою, він ризикував набрати повні легені рідини. Проте... і гадки не мав, як добувати Світло під водою. Як вони раніше про це не подумали?

Добре, що пристрій продовжував тягнути його за собою, тому що в нього, можливо, не вистачило б духу рухатися в цьому напрямку самостійно. Каладін лише переконався в цьому, коли дістався до граната, який впустив, і виявив, що той лежав на дні труби. Тут також сяяв яскравий сапфір, той самий, який він вибив зі стіни. Каладін схопив його і вимкнув фабріал-нарукавник, але знадобилися дорогоцінні секунди, щоб подумати й озирнутися навколо.

Тут тунель ставав рівнішим. Каладін рушив по трубі, увімкнувши пристрій і дозволивши йому тягнути себе.

Легені почали горіти. Він усе ще залишався при тямі завдяки тому вдиху, який зробив нагорі, і не знав, як втягнути більше Буресвітла. Позаду тягнувся кривавий слід.

Чи є там попереду світло, чи зір настільки погіршився, що в очах замерехтіли іскри?

Каладін вважав за краще повірити, що це світло. Коли він дістався до ще кількох фабріальних насосів, то вимкнув фабріал, вказав рукою вгору і знову ввімкнув пристрій. Його переслідували кошмари, що були проявами тривоги, і здавалося, що світ тисне на нього. Все знову занурилося в темряву.

Єдине, що він відчував, — це відсутність Сил — такої далекої зараз і дуже переляканої. Він думав, що це буде його останнє відчуття.

А тоді вирвався з товщі води до повітря. Вдихнув, грубо і жадібно, піддавшись первинному інстинкту. Швидше фізіологічна реакція, ніж свідомий вибір. Насправді він, можливо, дійсно на мить утратив свідомість, бо коли кліпнув і всі почуття повернулися до нього, то виявив, що завис на хворій руці під стелею резервуара під самою вежею.

Каладін потрусив головою і подивився на свою руку. Він десь випустив сапфір, і коли спробував вдихнути Буресвітло, то не зумів. У його сумці більше не лишилося заряджених самоцвітів. Мабуть, він втягнув залишки Світла, то приходячи до тями, то знову впадаючи в безтяму. Виникла спокуса знову заснути...

«Ні! Вони прийдуть по тебе!»

Він змусив себе розплющити очі. Якщо вороги достатньо уважно досліджували вежу, то дізналися про цей резервуар, тож вони прийдуть сюди, щоб переконатися, що він мертвий.

Каладін вимкнув фабріал і зістрибнув у воду. Холод привів його до тями, тож він зміг за допомогою фабріала підтягнутися до краю резервуара. Звідти виповз на сухий камінь. Кумедно, але в ньому прокинувся лікар, і Каладін почав турбуватися про те, що забруднив питну воду. Серед усіх речей, про які варто було б подумати зараз...

Каладін хотів спати, але бачив, що з грудей і руки капає кров, бо рани ще не повністю зажили. Тому він, спотикаючись, підійшов до стіни й висмоктав Буресвітло з двох ламп, що освітлювали резервуар. Так, ворог знав про це місце. Якби Каладін не був таким розгубленим, то ще раніше зрозумів би, що це світло означає, що хтось уже міняв самоцвіти.

Промоклий і змучений, він, спотикаючись, побрів коридором. Десь там мав бути вихід. Він неясно пам’ятав про те, що розвідники Навані знайшли це водосховище. Вони дізналися про резервуар лише після того, як тайленські пірнальники оглянули фабріали в колодязі.

«Продовжуй думати. Іди далі. Не відключайся».

Де Сил? Як далеко він зараз від неї? Каладін подолав чималий шлях у темряві води.

Він дістався до сходів, але не зміг змусити себе піднятися по них. Просто стояв, заціпенівши, і дивився на сходи. Тому скористався фабріалом. Він почав повільно підійматися за допомогою приладу, який тягнув його вгору то під одним кутом, то під іншим. Його хитало туди-сюди. Знову і знову.

Каладін зрозумів, що вже близько, коли почув гуркіт. Великобуря. Вітер усе ще дув, тож він не перебував у цій темряві цілу вічність. Каладін дозволив цьому вітру покликати себе, продовжуючи наполовину летіти, наполовину тягнутися вгору.

Нарешті, похитуючись, вийшов з кімнати на першому поверсі вежі. Він опинився прямо в центрі групи співунів, які кричали на людей, щоб ті розходилися по своїх домівках.

Неподалік гуркотіла буря. Кілька співунів помітили його. Каладін на мить впав у глибоку розгубленість, ніби не міг повірити, що все ще живий. Немов думав, що цей підйом по сходах насправді був сходженням до Ідилічних покоїв.

Зрештою один з охоронців оговтався і направив на нього спис, проте тіло Каладіна знало, що робити. Змучений, поранений, з нервами, що кипіли, немов у Геєні, Каладін схопив цей спис і вирвав його з рук вартового, потім ударив по ногах солдату, що стояв поряд.

Кілька Владних неподалік закричали, і Каладін побачив, як хтось із Небесних — не Лешві — піднявся в повітря і направив на нього спис. Вони ще не закінчили з ним.

Каладін обернувся і побіг, тримаючи вкрадений спис і черпаючи Буресвітло з навколишніх ліхтарів. Проте відчув, що те зовсім не допомагає йому зцілитися. Мабуть, навіть колишнє повільне загоєння перестало діяти. Або він якимось чином ще більше підірвав свої сили, знищивши фабріал, або, що більш імовірно, процес спотворення Родича вже зайшов занадто далеко.

Каладін побіг назустріч бурі, переслідуваний десятками солдатів. Хоча зовні все ще було небезпечно, принаймні ворогу буде важко знайти чого у вирі стихії. Наразі він не міг боротися з ними. Єдиним способом врятуватися лишалося зробити щось по-справжньому відчайдушне. Каладін дістався до центрального входу в Урітіру, куди вітри проникали лише через одвірок, який, можливо, колись закривався дерев’яною брамою. У них ніколи не вистачало часу поставити нову. А для чого? Бурі рідко досягали такої висоти.

Але того дня буря дістала туди.

Того дня Каладін досяг вітрів.

І, як і всі інші сьогодні, ці вітри тепер з усіх сил намагалися його вбити.

71

Об’їзник бур

Голоси Світла. Голоси від імені Світла. Якщо я говорю від імені різних видів Світла, то маю висловити їхні бажання. Якщо Світло — це Інвеститура, а вся Інвеститура — божество, а в божества є Намір, тоді у Світла теж має бути Намір.

Далінар більше не боявся великобур.

Минув деякий час, відколи він хвилювався, що збожеволів. І все ж таки — наче кінь, з яким погано поводилися, звик здригатися лише від звуку батога — щось так і залишалося всередині Далінара. Завчена реакція, що буря означає втрату контролю.

Тож сьогодні Далінар з глибоким і приємним відчуттям полегшення усвідомив, що не боїться бурі. І справді, коли Елтебар назвав час сьогоднішньої бурі, Далінар відчув легке хвилювання. Він зрозумів, що почувається бадьорішим у дні великобур. Здатним на більше.

«Це через тебе?» — запитав він у Прародителя бур.

«Через нас, — відповів той. — Мене й тебе. Я люблю пролітати над континентом, оскільки можу багато чого побачити, але це також втомлює мене, оскільки заряджає вас енергією».

Далінар відійшов від столу й відпустив своїх слуг і писарок, які закінчили доповідати йому останні дані розвідки щодо Урітіру. Він ледве міг контролювати зростання свого занепокоєння щодо Навані та вежі. Щось не так. Він відчував це нутром.