Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 194)
Навані глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
— Добре. Тобі взагалі вдалося підслухати Рабоніель?
«Небагато. Я чую лише те, що відбувається біля кількох людей. Я бачу Вітробігуна. Думаю, що Вістрехідка оточена ралкалестом, тому й невидима. Крім того, я бачу одну Владну».
— Є якісь ідеї, чому так?
«Ні. Владні нечасто були у вежі в минулому, а цей різновид — узагалі ніколи. Вона може говорити всіма мовами, і, можливо, саме тому я бачу, що відбувається біля неї. Хоча іноді вона зникає, тож я не можу простежити все, що вона робить. Також бачу все біля кристалічної колони, але через поле чую лише відлуння того, що відбувається зовні».
— Розкажи мені, що саме ти чуло.
«Нічого важливого. Рабоніель проводить власні експерименти зі Світлом — і вона просунулась не так далеко, як ти. Здається, це її засмучує».
Цікаво. Це трохи підвищило самооцінку Навані.
— Вона дійсно хоче отримати це гібридне Світло. Цікаво... можливо, фабріали, зроблені за допомогою гібриду Буресвітла з Пустосвітлом, працюватимуть у вежі, навіть якщо захист знову повернуть проти неї. Можливо, тому вона цього хоче. «Ти дурна, якщо вважаєш, що знаєш, чого хоче одна зі Сплавлених, їй тисячі років. Ти не зможеш перехитрити її».
— Тобі краще сподіватися, що зможу, — Навані перегорнула кілька сторінок у своєму блокноті. — Я думала про інші виходи з цієї пастки. Що, якби ми знайшли для тебе когось, щоб зв’язатися узами, зробити його Променистим? Ми могли б...
«Ні. Ніколи знову».
— Вислухай мене. Ти сказало, що більше ніколи не зв’яжешся узами з людьми через те, що ми робимо зі спренами. Але як щодо співуна? Чи зможеш ти теоретично зв’язатися з одним з них?
«Ми говоримо про опір співунам, а тепер ти пропонуєш мені зв’язатися з одним із них? Це здається божевільним».
— Можливо, і ні, — заперечила Навані. — Серед мостовиків Четвертого мосту є один паршендієць. Я з ним зустрічалася, і Каладін поручився за нього. Він стверджує, що його народ давно не визнає Сплавлених. Як щодо нього? Не людина. Він ніколи не створював фабріалів, а також знає ритми Рошару.
Родич мовчав, і Навані стало цікаво, чи розмова вже закінчилася.
— Родичу? — покликала вона.
«Я не розглядало такого. Співун, який не служить Одіозуму? Мушу подумати. Це точно здивувало б Рабоніель, яка вважає, що я мертве або сплю. Однак я не можу утворити узи зараз, коли активовано захист. Для цього потрібно, щоб він торкнувся моєї колони».
— А що, якби він був тут, зі мною? — спитала Навані. — Готовий спробувати, коли щит упаде? І з деякими відвертальними чинниками, щоб дати тобі час поговорити з ним.
«Я не можу створити узи будь із ким, — промовив Родич. — Раніше я витрачало роки на оцінку Виковувачів-зброєносців, щоб вибрати того, хто мені точно підходить. Навіть вони зрештою зрадили мене, хоча й не так серйозно, як інші люди».
— Чи справді ми можемо дозволити собі таку прискіпливість зараз?
«Це не прискіпливість. Це природа спрена та уз. Людина має бути готова давати правильні присяги, об’єднати, а не роз’єднати. Вона повинна мати намір — і присяги будуть прийняті. Річ не просто в тому, щоб спровадити мені першу людину, яку ти зустрінеш. Крім того, оскільки я не можу створювати Вежесвітло, то ця людина також не зможе. Узи будуть марними, якщо ми не повернемо мої сили. Було б краще, якби ти зосередилася на цій проблемі».
— Добре, — сказала Навані, відчувши можливість. — Але мені потрібен час, щоб усе це дослідити. Важко працювати, відчуваючи приставлений до шиї ніж. Якби я знала, що вузли захищені, це б зняло з мене тиск. Скажи, де хоч один з них. У мене є список планів щодо захисту вузла. Я можу їх тобі прочитати.
Родич мовчав, тож Навані продовжила:
— Ми можемо змусити Каладіна почати пошук — і відкрито наробити галасу — на іншому рівні, заманюючи ворогів у погоню в неправильному напрямку. Поки вони відволічуться, ми зможемо підкрастися до вузла й посилити його захист. У нас є крем, який ще не затвердів і зберігається вологим у складах вежі. Ми могли б повністю запечатати розташування вузла. Можливо, посилити крем тренувальними піхвами для Сколкозбройців, щоб його було максимально важко різати. Це надасть нам кілька годин, щоб залучити війська для його захисту, якщо його таки виявлять. Або, якби я знала, де один із вузлів, то веліла б Каладінові почати вливати в нього більше Буресвітла. Це може протидіяти Пустосвітлу, яке застосувала до тебе Рабоніель. Якщо вона може зіпсувати тебе через вузол, чи зможемо ми, можливо, очистити тебе теж через вузол? Думаю, що варто спробувати, позаяк мої зусилля зі створення Вежесвітла поки що невдалі.
Вона чекала, міцно стискаючи блокнот. Інші її ідеї були менш продуманими за ці. Вона б не використовувала їх, якби озвучені аргументи не спрацювали.
«Так добре на словах. Люди схожі на спренів переконання. Я не можу поговорити ні з ким із вас, не змінившись». Навані й далі мовчала. Зараз це було найкраще.
«Добре, — зрештою сказав Родич. — Один із двох вузлів, що залишилися, розташований у колодязі в центрі місця, яке ви називаєте ринком Розрив. Він поруч з іншими фабріалами. Прихований серед багатьох».
— На першому поверсі? — спитала Навані. — Це такий густонаселений район!
«Усі вузли внизу. Були розмови про встановлення інших трохи далі, але мій Виковувач уз не мав ресурсів — моя сварка з людьми нівелювала їх. Проект не завершили. Лише чотири вузли на нижніх поверхах були готові».
Навані насупилася, хоча сховати фабріал у колодязі було розумно. Багато з принципів роботи вежі залишалися загадковими для сучасних учених, тому скупчення самоцвітів, які працювали як насоси, справді могли замаскувати інший фабріал. Насправді Навані сама вивчала креслення тих насосів. Невже цей механізм залишався непоміченим увесь час?
«Це підхожий вузол для твого агента, — сказав Родич, — бо до нього можна дістатися з чорного ходу. Нехай твій Вітробігун наблизиться до нього через водоносні шари, і побачимо, чи зможе він, наповнивши вузол Буресвітлом, протидіяти спотворенню. Це не обов’язково спрацює, оскільки я не просто належу Гонору чи Культивації. Але... це може допомогти».
— А останній вузол? — спитала Навані.
«Поки мій секрет, — відповів Родич. — Продемонструй, що твоя робота з цим вузлом допоможе, людино, і тоді зможемо говорити далі».
— Справедливий компроміс, — сказала Навані. — Я
Вона відійшла від стіни й узяла кілька книжок, щоб почитати та приховати, що насправді робить. Зрештою, їй таки потрібно більше вчитися. Вона хотіла б мати більше книг з теорії музики, але в цьому архіві не було нічого конкретно з цієї теми. Є, правда, нотатки Каламі про виявлені ними самоцвіти, у яких використовувалися певні дзижчання вібрації як замінники букв. Можливо, вони допоможуть.
Навані переглядала ці нотатки, безцільно походжаючи між стосами книг, аж тут побачила, що блимає вогник Родича. Вона поспішила до нього, нервуючи через яскраве світло. Глянула на охоронця, сподіваючись, що той не помітив, і поклала руку на стіну.
— Тобі потрібно...
«Вони знайшли вузол у колодязі. Ми запізнилися».
— Що? Вже?
«Я немов мертве».
— Зв’яжися з Каладіном.
«Вузол уже в них, а він надто далеко. Ми...»
— Зв’яжися з Каладіном, — повторила Навані. —
70
Колодязь
Каладін прокинувся від того, що на нього напало щось темне.
Він закричав, відбиваючись від тіней, що причепилися. Останні нападали на нього цілу вічність, обвиваючись навколо, стискаючи його в обіймах. Голоси, які звучали грубо і ніколи не лагіднішали, і пальці тіней, що свердлили його мозок.
Він був у якомусь темному місці, сповненому червоного світла, і тіні сміялися з нього й танцювали навколо. Вони мучили його, здирали шкіру, кололи ножами знову і знову, але не давали померти. Він відбивався від чіпких рук, потім поповз по підлозі, притискаючись до стіни й уривчасто дихаючи. Шум власної крові у вухах заглушив сміх.
Одна тінь продовжувала спостерігати за ним. Одна жахлива тінь. Вона витріщалася на нього, потім повернулася і взяла щось зі стіни, перш ніж зникнути. І зникла... за дверима.
Каладін кліпнув — і тіні розтанули в його свідомості. Жахливий сміх, фантомний біль, перешіптування. Його розум завжди трактував усі ці звуки як голос Моаша.
Нічний кошмар. Ще один кошмар.
— Каладіне? — гукнула Сил.
Вона сиділа на підлозі перед ним. Каладін кліпнув, різко глянув в один бік, потім в інший. Усі речі в кімнаті, здавалося, стали на свої місця. Тефт спав на кам’яній лаві. Кілька скалок лежали, випромінюючи світло. Спрени страху, схожі на грудочки слизу, колихалися по кутах.
— Мені... — Каладін ковтнув, бо в горлі пересохло. — Мені наснився кошмар.
— Я знаю.
Він обережно розслабився й змінив позу, збентежений тим, який вигляд, напевно, має, притиснувшись до стіни. Немов дитина, яка боїться темряви. Каладін не міг дозволити собі бути дитиною. Занадто багато залежало від нього. Він підвівся. Одяг був просякнутий потом і прилипав до тіла.
— Котра зараз година?
— Полудень, — відповіла Сил.