Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 191)

Поки інші вибирали собі камені, щоб спробувати перевершити її кидок, вона почула дивний звук. Барабани? Так, справді бойові барабани. На місто напали.

Інші зібралися навколо неї, співаючи в Ритмі збентеження. Напад чужої сім’ї? Зараз?

Ешонай хотілося засміятися.

— Вони збожеволіли? — здивувався Т’юд.

— Вони не знають, що ми зробили, — мовила Ешонай, оглядаючись на плаский скелястий простір за межами міста, де вони зіткнулися з бурею.

Багато слухачів тільки тепер вибиралися із затишних щілин у землі.

Однак їхні найкращі воїни залишалися в місті, в маленьких міцних будівлях, побудованих там. Уже не одна родина претендувала на місто одразу після бурі. Це один із найкращих моментів для атаки, якщо мати змогу зібрати військо достатньо швидко.

— Це буде весело, — сказала Мелу в Ритмі хвилювання.

— Не знаю, чи так правильно про це думати, — сказала Ешонай, хоча відчувала таку саму жагу. Бажання рвонути туди. — Хоча... якщо ми зможемо прибути до того, як вони закінчать свої вихваляння...

Інші, всміхаючись, почали налаштовуватися на Ритми веселощів чи хвилювання. Ешонай крокувала попереду, не зважаючи на гукання тих, хто виходив з укриттів. Вона мала зайнятися більш терміновою справою.

Коли вони наблизилися до міста, Ешонай побачила ворожу сім’ю, що зібралася біля воріт, піднявши списи, кидаючи виклики та глузуючи. Звичайно ж, вони були одягнені в біле. Це означало, що відбувається напад, а не запит на торгівлю чи іншу взаємодію.

Поки тривало вихваляння, справжня битва ще не почалася. Вона брала участь у кількох битвах за різні міста протягом років, коли її сім’я намагалася заволодіти одним із них, і такі сутички завжди були небезпечними — у найгіршій з обох сторін загинула понад дюжина слухачів.

Що ж, сьогодні вони побачать, що...

Вона зупинилася, піднявши руку, щоб інші теж стали. Вони так і зробили, хоча в глибині душі Ешонай дивувалася, чому вирішила взяти на себе командування. Просто відчула, що це природно.

Вони наближалися до тріщини в мурі, що оточував місто. Колись цей мур, можливо, був монументальним, але залишилися лише натяки на його колишню велич. Більша частина його була побита, розколота аж до великих дір.

Тут у тіні ворухнулася постать. Вона мала зловісний і небезпечний вигляд, але на світло вийшла Венлі й помахала, щоб усі підійшли. Як вона так швидко дісталася до міста?

Ешонай наблизилася, і Венлі повільно й уважно оглянула її з ніг до голови. Десь далі били барабани, підштовхуючи Ешонай уперед. Але той погляд її сестри...

— Отже, все спрацювало, — сказала Венлі. — Хвала за це стародавнім бурям. Ти маєш чудовий вигляд, сестро. Зібрана та готова до бою.

— Насправді я не така, — заперечила Ешонай, показуючи на себе. — Але відчуваю певний... трепет від того, що прийняла цю подобу.

— Сходи до Шарефела, — сказала Венлі. — Він чекає на тебе.

— А барабани... — почала було Ешонай.

— Вороги ще деякий час продовжуватимуть вигукувати образи, — перервала її Венлі. — Відвідай Шарефела.

Шарефел. Сколкозбройний їхньої сім’ї. Після завоювання цього міста, за традицією, переможена сім’я віддала Сколки міста їхній родині для захисту і збереження.

— Венлі, — сказала Ешонай. — Ми не використовуємо Сколки проти інших слухачів. Вони лише для полювання.

— О сестро, — відповіла та в Ритмі веселощів, обходячи її, а потім оглядаючи Т’юда та інших, — якщо ми маємо надію коли-небудь протистояти людям — а вони неминуче обернуться проти нас, — то повинні бути готові носити зброю, якою нас благословили.

Ешонай хотіла налаштуватися на Ритм осуду за цю пропозицію, але згадала те, що сказав їй Далінар Холін. Якщо слухачі не об’єднаються, їх буде легко загарбати.

— Я хочу битися, — промовила Мелу в Ритмі хвилювання, і спрен очікування, схожий на довге знамено, з’єднане з круглою сферою внизу, застрибав позаду неї.

— Я вважаю, що варто спробувати нікого не вбивати, — сказав Т’юд у Ритмі задумливості. — З цією подобою... гадаю, що це було б нечесно.

— Візьми Сколки, — закликала Венлі. — Покажи їм, що наближатися до нас та вимагати бою — небезпечно.

Ешонай проштовхнулася повз сестру, а інші пішли за нею. Венлі також тягнулася позаду. Ешонай не мала наміру використовувати Сколки проти свого народу, але, можливо, в неї була мета відвідати Шарефела. Вона петляла через місто, повз наповнені кремом калюжі та лози, які витягнулися зі скелебруньок, щоб всотати вологу.

Хатина Сколкозбройного стояла біля переднього муру, біля барабанів. Це була одна з найміцніших споруд міста, яку завжди доглядали. Сьогодні двері були відчинені, немов запрошуючи. Ешонай ступила у двері.

— Ах... — промовив тихий голос у Ритмі згуби. — То це правда. У нас знову є воїни.

Ешонай пройшла вперед і побачила старого слухача, який сидів, і світло з дверей осявало візерунок його майже повністю чорної шкіри. Вважаючи недоречним, але навіть не розуміючи чому, вона стала перед ним на коліна.

— Я довго співав старі пісні, — сказав Шарефел, — мріючи про цей день. Завжди думав, що знайду цю подобу сам. Як? Який спрен потрібен?

— Спрен болю, — відповіла Ешонай.

— Вони тікають під час бур.

— Ми захопили їх, — сказала Ешонай, коли ще двоє слухачів увійшли до хатини, разючі, небезпечні силуети. — Використали людський метод.

— Ах-х, — промовив старий. — Я спробую це сам під час наступної бурі. Але це нова ера, і вона заслуговує на нового Сколкозбройного. Хто з вас візьме мої Сколки? Хто з вас може винести цей тягар і цю славу?

Усі завмерли. Не у всіх родинах були Сколкозбройні — серед усіх слухачів нараховувалося лише вісім комплектів Сколків. Ті, хто володів відповідними вісьмома містами, були благословенні ними, щоб використовувати лише під час полювання на великопанцирників. Це були рідкісні події, коли багато сімей об’єднувалися, щоб здобути яхонтосерце для вирощування врожаю, а потім влаштувати бенкет з м’ясом убитої тварини.

Здається... майбутнє їхніх Сколків більше не буде таким. «Якщо люди виявлять, що ми їх маємо, — подумала Ешонай, — настане війна».

— Віддай Сколки мені, — попросила Мелу в Ритмі хвилювання. Вона ступила вперед, але Т’юд поклав руку на її нагрудний панцир, немов хотів стримати. Вона заспівала в Ритмі зради, а він — у Ритмі хвилювання. Вони кинули виклик одне одному.

Усе могло погіршитися дуже швидко.

— Ні! — вигукнула Ешонай. — Ні, жоден з нас їх не візьме. Жоден з нас не готовий, — вона подивилася на старого Сколкозбройного. — Тримай їх у себе. Зі Сколкозбруєю ти такий же стійкий, як будь-який воїн, Шарефелю. Я просто прошу тебе сьогодні піти з нами.

Барабани замовкли.

— Я не підійматиму Сколкозбройця проти інших слухачів, — сказав Шарефел у Ритмі скептицизму.

— Тобі й не доведеться, — запевнила його Ешонай. — Нашою метою сьогодні буде не перемогти в битві, а пообіцяти новий початок.

Через деякий час вони вийшли з міста. Колись у цьому отворі, мабуть, стояли ворота, але дерев’яні предмети такого розміру слухачам виготовити не вдавалося. Поки що. Сутичка вже почалася, хоча до ближнього бою ще не дійшло. Воїни її родини робили крок уперед і кидали списи, а інша родина ухилялася. Потім нападники повертали собі списи. Якщо в когось влучали, одна зі сторін могла відступити й припинити бій. Якщо ні, зрештою одна сторона могла кинутися на іншу.

Спрени всіх різновидів, яких привабила ця подія, крутилися чи ширяли в повітрі навколо. Лучники родини Ешонай трималися позаду, і їхня кількість демонструвала силу, хоча вони не хотіли використовувати свою зброю зараз. Луки були надто смертоносними — і надто точними, — щоб стріляти з них в інших слухачів.

На жаль... траплялися випадки, коли в запалі битви порушувалися традиції. Звичайні бої перетворювалися на жахливу різанину. Ешонай ніколи не брала участі в такому, але в дитинстві бачила наслідки, після невдалого нападу на інше місто.

Та сьогодні обидві сторони зупинили битву, коли з’явилися воєнні подоби у супроводі повного Сколкозбройного в блискучих обладунках. Члени родини Ешонай розступилися, наспівуючи в Ритмах благоговіння чи хвилювання.

Ешонай несла спис, як і кілька інших. Вони зупинилися в центрі поля. Ворожа родина відступила, і їхні воїни розмахували списами. Їхні пози — і ті кілька звуків співу, які змогла розібрати Ешонай, — виказували жах.

— Ми віднайшли воєнну подобу, — крикнула Ешонай у Ритмі радості. То був привабливий ритм, не сердитий. — Приєднуйтеся до нас. Заходьте в наше місто, живіть з нами. Ми поділимося з вами своїми знаннями.

Інші відступили далі. Один зі слухачів крикнув у Ритмі осуду:

— Ви нас поглинете! Зробите рабами. Ми більше не будемо окремою родиною.

— Ми всі — одна родина! — заперечила Ешонай. — Ви боїтеся :тати рабами? Ви бачили бідолах у рабській подобі, якими володіють люди? Ви бачили обладунки людей, їхню зброю? Бачили вишуканість їхнього одягу, бачили, які вони роблять фургони? Ви не зможете боротися з усім цим. Я не зможу боротися. Але разом ми можемо битися з людьми. На Рівнинах десятки тисяч слухачів. Коли люди повернуться, покажімо їм об’єднаний народ, а не купку ворожих племен.

Вона вказала на побратимів у воєнних подобах, а потім затримала погляд на Шарефелі в його Сколкозбруї.

— Ми не будемо битися з вами сьогодні, — продовжила Ешонай, повертаючись до ворожої сім’ї. — Ніхто з цієї родини не буде битися з вами сьогодні. Але якщо хтось із вас наполягатиме, то особисто відчує справжню могутність цієї подоби. Далі ми збираємося звернутися до родини Живих Пісень. Ви можете зробити вибір і стати першими, хто приєднається до нашої нової нації, і отримати визнання за свою мудрість протягом багатьох поколінь. Чи можете залишатися осторонь до кінця, а потім благати, щоб вас прийняли, коли наше об’єднання майже завершиться.