Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 190)

Тембр наполягала, що в цьому випадку вони просто перейдуть у Гадесмар та звільняться. Ну, це було ризиковано, що б Тембр там не казала. Ці спрени здавалися... активнішими, ніж вона очікувала. Вони з цікавістю кружляли навколо неї.

— Хіба ти не казала, що спрени, подібні до тебе, потребують уз, щоб бути свідомими у Царстві матерії? Може, їм потрібен якийсь якір?

Їй стало трохи соромно через пояснення Тембр. Вони прагнули зв’язати себе узами з друзями Венлі, її зброєносцями. Це дало б цим спренам доступ до їхніх думок і стабільність у Царстві матерії. Венлі була цим якорем.

Вона кивнула:

— Скажи їм, щоб поки забиралися з вежі. Якщо мої друзі раптом почнуть проявляти свої Променисті сили, то камінь почне співати в тому місці, де зможуть побачити інші... Тоді у нас можуть виникнути серйозні неприємності.

Тембр запульсувала з викликом: «Як довго?».

— Доки я не знайду вихід із цієї халепи, — відповіла Венлі. Вона притиснула руку до стіни, прислухаючись до м’якого, задоволеного гудіння каменів. — Я почуваюся, наче дитина, яка робить перші кроки. Але, можливо, це і є та відповідь, яка нам потрібна. Якщо я виліплю для нас вихід через зруйновані тунелі внизу, тоді зможу непомітно вивести нас звідси. Можливо, нам навіть удасться створити враження, що ми загинули при черговому обвалі, і це приховає нашу втечу.

Тембр підбадьорливо запульсувала.

— Ти маєш рацію, — сказала Венлі. — Ми можемо це зробити. Але потрібно діяти повільно, обережно. Я поспішила знайти нові подоби, і це призвело до катастрофи. Але цього разу ми все зробимо правильно.

68

Одна родина

ВІСІМ РОКІВ ТОМУ

Ешонай супроводжувала матір у бурю.

Разом вони вирушили в електричну темряву, і Ешонай несла великий дерев’яний щит, щоб захистити матір від вітру, а та притискала до грудей яскраво-помаранчевий сяйнистий самоцвіт. Потужні пориви намагалися вирвати щит з руки Ешонай, і повз них, регочучи, пролітали спрени вітру.

Ешонай з матір’ю пройшли повз інших, які несли схожі самоцвіти. Маленькі спалахи світла серед бурі. Подібні до душ померлих, які, як кажуть, блукають під час бур, шукаючи яхонтосерця, щоб оселитися в них.

Ешонай налаштувалася на Ритм жаху: різкий ритм, кожна пульсація якого пронизувала її розум. Вона не боялася за себе, але її мати останнім часом була такою слабкою.

Хоча багато інших стали на відкритому місці, Ешонай повела матір до западини, яку вибрала раніше. Навіть тут злива ніби намагалася пронизати її шкіру. Здавалося, що спрени дощу вздовж вершини хребта танцюють, коливаючись у такт шаленому буревію.

Ешонай зіщулилася біля матері, не чуючи ритму, у якому та наспівувала. Однак сяйво самоцвіту висвітило усмішку на обличчі Джакслім.

Усмішку?

— Це все нагадує мені, як ми з твоїм батьком вийшли разом! — крикнула Джакслім до Ешонай через шум буряного вітру. — Ми вирішили не залишати це напризволяще, коли один із нас міг набути подоби, а інший — ні! Я досі пам’ятаю дивні відчуття пристрасті, коли вперше змінилася. Ти боїшся цього, Ешонай! Ти ж розумієш, що я хочу онуків.

— Ми повинні говорити про це зараз? — спитала Ешонай. — Тримай цей камінь. Прийми нову подобу! Подумай про неї, а не про шлюбну подобу.

 Чи не стало б це конфузом?

— Спренів життя не цікавлять слухачі мого віку, — сказала мати. — Просто приємно опинитися тут знову! Я вже почала думати, що змарнію!

Разом вони притиснулися до скелі, і Ешонай використовувала свій щит як імпровізований дах, щоб затулитися від дощу. Вона не знала, скільки часу знадобиться для початку трансформації. Сама Ешонай прийняла нову подобу лише один раз, у дитинстві, коли батько допоміг їй прийняти робочу подобу, оскільки для неї настав час змін.

Дітям не потрібна подоба, бо сповнені життя без неї, але якщо вони не приймали подобу після статевого дозрівання на сьомому чи восьмому році життя, то лишалися в тупій подобі — по суті, нижчій версії шлюбної.

Сьогодні буря затягнулася, і рука Ешонай почала боліти від того, що вона тримала щит.

— Є щось? — спитала вона матір.

— Ще ні! Я не знаю правильного мислення.

— Налаштуйся на сміливий ритм! — порадила Ешонай. Так сказала їм Венлі. — На Впевненість чи Збудження!

— Я намагаюся! Я...

Усе, що казала мати далі, заглушило гуркотіння грому, що пронизував їх, і самі камені здригалися, змушуючи Ешонай цокотіти зубами. Або, можливо, це через холод. Зазвичай прохолодна погода її не бентежила — робоча подоба була добре пристосована до таких умов, — але крижана дощова вода просочувалася крізь її промащений плащ і стікала вздовж хребта.

Вона налаштувалася на Ритм рішучості, утримуючи щит на місці. Вона захистить свою матір. Джакслім часто скаржилася, що Ешонай ненадійна, схильна до фантазій, але це було неправдою. Її дослідження були важкою роботою. Цінною роботою. Вона не була ненадійною чи ледачою.

Нехай її мати побачить це. Ешонай тримала свій щит усупереч дощу всупереч самому Об’їзнику бур. Притискала до себе матір, зігрівала її. Вона не слабка. Вона міцна. Надійна. Рішуча.

Самоцвіт у руках матері почав світитися яскравіше. «Нарешті», — подумала Ешонай, пересуваючись, щоб дати матері більше простору для трансформації, перетворення її душі, основного зв’язку між слухачем і самим Рошаром.

Ешонай не мала дивуватися, коли світло вирвалося із самоцвіту і його поглинуло її власне яхонтосерце — немов воду, що струмує, щоб заповнити порожню посудину. Але вона здивувалася. Ешонай ахнула, ритми зривалися й зникали — усі, крім одного приголомшливого звуку, якого вона ніколи раніше не чула. Величного, стійкого тону. Не ритму. Чистої ноти.

Він був гордий, гучніший за грім. Звук став для неї всім, коли її попередній спрен — крихітний спрен гравітації — викинувся з її яхонтосерця.

Чистий тон Гонора пульсував у вухах, вона впустила щит, і той полетів у темне небо. Її не мали забирати, але в цю мить їй було байдуже. Ця трансформація була чудовою. До неї повернулася життєво важлива частина слухачів.

Їм було потрібно більше, ніж вони мали. Це було їм потрібно.

Це... це було правильно. Вона прийняла зміни.

Поки це відбувалося, їй здалося, що весь Рошар завмер, щоб заспівати давно втрачену ноту Гонора.

Ешонай прийшла до тями, лежачи в калюжі дощової води, каламутної від крему. Поруч із нею колихався один-єдиний спрен дощу, він тріпотів, його око дивилося прямо вгору, на хмари, а маленькі ніжки згиналися й розгиналися.

Вона сіла й оглянула свій пошарпаний одяг. Мати покинула Ешонай у якийсь момент під час бурі, кричачи, що їй потрібно в укриття. Ешонай була надто захоплена тим тоном і новою трансформацією, щоб піти з нею.

Вона підняла руку й побачила, що пальці стали товстими, м’ясистими, з міцним, мов людський обладунок, панциром, що тягнувся вздовж тильного боку долоні та вгору по руці. Він покривав усе її тіло, від ніг до голови. І жодного волосся. Просто суцільний панцир.

Зміна пошматувала її сорочку й плащ, залишивши лише спідницю — і та репнула на талії, тож ледь висіла на тілі. Ешонай встала, і навіть цей простий рух здався їй не таким, як раніше. Несподівана сила підштовхнула її на ноги. Вона спіткнулася, потім ахнула, налаштовуючись на Ритм благоговіння.

— Ешонай! — гукнув незнайомий голос.

Вона нахмурилася, побачивши жахливого незнайомця в червонувато-помаранчевому панцирі, що переступив через уламки, залишені бурею. Він незграбно зчепив свою пов’язку на стегнах, явно теж постраждавши від подібного «роздягання». Вона налаштувалася на Ритм веселощів, хоча це не було безглуздо. Здавалося неможливим, щоб така динамічна м’язиста фігура взагалі мала безглуздий вигляд. Вона хотіла, щоб існував ритм, більш величний, ніж Благоговіння. Вона теж мала такий вигляд?

— Ешонай, — сказав незнайомець низьким голосом. — Ти можеш у це повірити? Я почуваюся так, немов можу підскочити й торкнутися хмар!

Вона не впізнала голосу... але візерунок мармурової шкіри був знайомий. І риси обличчя, хоч тепер і закриті панцирною «шапкою», нагадували...

— Т’юд? — запитала вона, а потім знову ахнула: — Мій голос!

— Я знаю, — сказав він. — Якщо тобі коли-небудь хотілося співати низькими тонами, Ешонай, здається, ми знайшли для цього ідеальну подобу!

Вона озирнулася й побачила кількох інших слухачів у міцній броні, які стояли й співали в Ритмі благоговіння. Їх була з дюжина. Хоча Венлі принесла близько двох десятків самоцвітів, напевно, не всі добровольці прийняли нову подобу. Не дивно. Їм знадобиться час і практика, щоб визначити правильний спосіб мислення.

— Ти теж приголомшена? — сказала Діаніл, підходячи. Її голос був таким самим глибоким, як зараз в Ешонай, але завиток чорного мармурового візерунка вздовж чола допоміг її впізнати. — Я відчула непереборну потребу стояти серед бурі, немов купаючись у цьому звуці.

— Є пісні тих, хто вперше прийняв робочу подобу, — сказала Ешонай. — Я гадаю, що вони згадують подібний досвід: вилив сили, дивовижний тон, який належить виключно Культивації.

— Звуки Рошару, — озвався Т’юд, — вітають нас удома.

Їх зібралося дванадцятеро, і хоча вона знала одних краще за інших, здавалося, що на мить виник... зв’язок між ними. Товариство. Вони по черзі стрибали, перевіряючи, в кого вийде вище, співали в Ритмі радості, так само дурнувато, як купка дітей із новою іграшкою. Ешонай підняла камінь і жбурнула його, а потім спостерігала, як він полетів на неймовірну відстань. Вона навіть привабила спрена слави зі струмистими хвостами та довгими крилами.