Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 189)

Венлі вже вибрала місце для практики. Під час ранкових доповідей вона дізналася, що розвідники Переслідувача ретельно прочісують п’ятнадцятий поверх вежі. Більшість воїнів Рабоніель були зайняті спостереженнями за людьми і тому нечасто наважувалися підійматися на верхні поверхи. Отже, Венлі вибрала місце на восьмому поверсі. Це місце Переслідувач уже обшукав, але воно розташовувалося далеко від житлових приміщень.

Тут, нагорі, вежа була мовчазною. Дивним чином вона нагадувала прірви на Розколотих рівнинах. У ці кам’яні западини дуже рідко навідувалося сонце, але їхні стінки з красивого каменю виблискували.

Венлі провела пальцями по стіні, очікуючи відчути нерівності від яскравих ліній шарів. Але стіна була гладкою. Насправді як стіни у прірвах. Її мати померла в тих ущелинах. Імовірно, вона була налякана і нездатна зрозуміти, що відбувається, коли вода хлинула всередину і...

Венлі налаштувалася на Ритм згуби й поклала свій маленький мішечок зі сферами на підлогу. Спочатку дістала сферу із Буресвітлом, потім заглянула в Гадесмар. Вона більше не бачила спрена спустошення, якого раніше помітила біля камери Рлайна, хоча уважно спостерігала за ним упродовж останніх кількох днів. Врешті-решт вона звела Рлайна з лікарем та його дружиною і доставила їх усіх трьох у госпіталь, щоб ті допомогли доглядати за непритомними Променистими.

Вона не виявила в Гадесмарі спренів спустошення, що могли ховатися в крєм’ячках, тому нерішуче повернула свій зір у Царство матерії і вдихнула Буресвітло. Венлі тепер змогла це зробити, оскільки тренувалася разом із Тембр протягом декількох місяців.

Буресвітло працювало зовсім не так, як Пустосвітло. Замість того щоб проникнути в її яхонтосерце, воно оповило все тіло. Венлі відчула, як Буресвітло бушує всередині — таке дивне почуття, і не надто неприємне.

Вона притиснула руку до кам’яної стіни.

— Чи пам’ятаєш ти, як ми робили це минулого разу? — запитала вона в Тембр.

Маленька спренка невпевнено запульсувала. Це було багато місяців тому і привернуло увагу спренів таємниці, так що вони швидко припинили ці спроби. Однак, здавалося, все, що Венлі потрібно було зробити, — це притиснути руку до стіни, і її сили почали діяти.

Тембр запульсувала. Венлі не була впевнена, що в цьому місці це спрацює з Буресвітлом, коли діє система захисту вежі. Дійсно, коли Венлі намагалася зробити... ну, будь-що з Буресвітлом, вона відчула, ніби її відгороджувала якась невидима стіна.

Вона не могла запхати Буресвітло у своє яхонтосерце, щоб зберегти його там, бо заважав замкнений всередині спрен спустошення. Тому Венлі дозволила Буресвітлу згаснути самому по собі, видихаючи, щоб прискорити процес. Потім дістала сферу з Пустосвітлом. Вона могла отримати їх без особливих проблем, але не наважилася заспівати Пісню Молитви, щоб створити самостійно. Вона хвилювалася, що приверне увагу Одіозума — останніми днями він, здавалося, ігнорував її, і Венлі воліла б, щоб так і залишалося надалі.

Тембр підбадьорливо запульсувала.

— Ти впевнена? — запитала її Венлі. — Чомусь мені здається неправильним використовувати його силу для підживлення наших здібностей.

Імпульсивна реакція Тембр здавалася прагматичною. Дійсно, вони використовували Пустосвітло ледь не щодня. Трохи його зберігалося в їхньому яхонтосерці, щоб посилювати перекладацькі здібності Венлі. Вона не була впевнена, чи її здатність використовувати Пустосвітло для отримання сили Променистої пояснюється тим, що вона була Владною, чи будь-який Співун, якому вдалося утворити такі узи, зміг би зробити те саме.

Сьогодні вона втягнула в себе Пустосвітло, так само як і Буресвітло, і воно повністю наповнило її яхонтосерце. Пустосвітло не змушувало Венлі рухатися або діяти, як це робило Буресвітло. Натомість розпалювало її емоції, зробивши її зараз ще більш параноїчкою, і тому вона знову перевірила Гадесмар. Вона видихнула — все ще нема про що турбуватися.

Венлі знову притиснула руку до стіни й спробувала намацати камінь. Тільки не пальцями. А душею.

Камінь відгукнувся. Здавалося, він заворушився, як людина, що прокидається від глибокого сну.

«Привіт, — сказав він, хоча звуки були протяжними. Вона не стільки почула це слово, скільки відчула його. — Ти... знайома нам».

— Я Венлі, — тихо сказала вона. — Я зі слухачів.

Камені затремтіли. Вони говорили в один голос, але їй здавалося, що тут звучить так багато голосів, що ті накладаються один на одного. Не голос вежі, а голоси багатьох різних шматків каменів навколо неї. Стіни, стеля, підлога.

«Промениста, — промовили камені. — Ми... сумували за твоїми дотиками, Промениста. Але що це? Що це за звук, що за тон?»

— Пустосвітло, — зізналася Венлі.

«Цей звук нам знайомий, — сказали камені. — Ти — дитя Древніх! Люба подруго, ти повернулася, щоб знову заспівати нашу пісню?»

— Яку пісню? — запитала Венлі.

Камінь поруч з її рукою почав колихатися, як брижі на поверхні ставка. Якийсь звук пронизав її, потім він почав пульсувати в унісон з піснею в ритмі, якого вона ніколи не чула, але який чомусь завжди знала. Глибокий, звучний ритм, древній, як ядро Рошару. Уся стіна наслідувала її приклад — потім стеля і підлога, оточуючи її прекрасним ритмом, налаштованим на чистий тон. Тембр з радістю приєдналася до цього ритму... І так тіло Венлі підлаштувалося під цей ритм, і вона відчула, як він гуде в ній, вібруючи від панцира до кісток.

Вона ахнула, потім притиснула іншу руку до каменя, пристрасно відчуваючи пісню на своїй шкірі. У ній була якась правильність, досконалість.

«О бурі! — подумала вона. — О ритми, давні та нові. Моє місце тут».

Вона належала цьому місцю.

Поки що все, що вона робила тут із Тембр, було випадковим. У всьому цьому був якийсь імпульс. Вона робила вибір на своєму шляху, але ніколи не відчувала, що це те, на що сама заслуговувала. Швидше за все, це був шлях, на який вона спочатку ступила, а вже потім свідомо вибрала, тому що це було краще, ніж інші її варіанти.

Але тут... Вона належала цьому місцю.

«Згадай», — сказали їй камені.

Підлога перед нею перестала колихатися й набула обрисів. Маленькі кам’яні будиночки, поруч з якими стоять фігурки. Усе набуло форми. Вона почула, як вони наспівують.

Вона побачила їх. Стародавній народ, Співці зорі, ті, що обробляли камінь. Вони створювали міста та інструменти. Їм не потрібні були Душезаклиначі чи кузні. Вони встромляли в камінь шматки дерева й отримували сокири. Вони надавали форму чашам, просто помацавши камінь пальцями. Увесь цей час камінь співав їм.

«Відчуй мене, втілювачко. Твори щось із мене. Ми єдині. Камінь формує твоє життя, так само як ти формуєш камінь.

Ласкаво просимо додому, дитя Древніх».

— Як? — запитала Венлі. — Тоді ж Променистих ще не існувало. Спрени не зв’язувалися з нами... Чи це не так?

«Усе по-новому, — загуділи камені. — Але нові речі робляться зі старих речей, а старі народи народжують нові народи. Старі камені пам’ятають».

Вібрації стихли, із потужного гудіння змінившись крихітними брижами, а потім — тишею. Будинки та люди знову перетворилися на звичайну кам’яну підлогу, хоча шари на цьому місці змінилися, ніби вторячи минулим вібраціям.

Венлі опустилася на коліна. За кілька хвилин, судомно дихаючи, вона зрозуміла, що використала все Пустосвітло. Вона залізла в мішок і виявила всі сфери спустошеними, за винятком однієї марки. Венлі спустошила ці сфери зі страшливою швидкістю. Але цей момент, коли знову почула пісню, цей момент зв’язку, безумовно, був вартий зусиль.

Вона втягнула Світло з марки, потім нерішуче знову поклала руку на стіну. Відчувала камінь, який бажав її дотиків, став податливим, підбадьорював її й називав «втілювачкою». Вона видихнула Пустосвітло, яке наповнило її руку, змусивши світитися фіолетовим сяйвом на чорному тлі. Коли вона притиснула великий палець до каменю, він під її дотиком став пластичним, ніби перетворився на кремову глину.

Венлі притиснула всю долоню до каменю, залишаючи на ньому відбиток і відчуваючи в ньому тихий, але все ще чіткий ритм. Потім відірвала шматочок каменю і пом’яла його в пальцях. Скрутила шматок у кульку, і в’язкість, здавалося, відповідала тому, що їй було потрібно. Тож, коли вона простягнула руку вперед і уявила, як це відбувається, то кам’яна кулька розтанула, перетворившись на калюжу. Тоді вона впустила камінь, і той клацнув, вдарившись об землю, — твердий, але з відбитками її пальців.

Вона підняла шматок і притиснула назад до стіни, де він злився з каменем, наче його ніколи й не відривали.

Закінчивши це, Венлі задумалася.

— Я хочу цього, Тембр, — прошепотіла вона, витираючи очі. — Мені це потрібно.

Тембр збуджено забриніла.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «вони»? — запитала Венлі.

Вона підняла голову, помітивши світло в коридорі. Налаштувалася на Ритм тривоги, але тут вогні наблизилися. То були три маленьких спрени, схожі на Тембр — мали форму комет із кільцями світла, що пульсували навколо них.

— Це небезпечно! — прошипіла Венлі в Ритмі осуду. — Їх тут не повинно бути! Якщо їх тут побачать, то спрени спустошення знищать їх!

Тембр запульсувала, повідомляючи, що спрена не можна знищити. Навіть якщо спренів порізати Сколкозбройцем, вони відновляться. Венлі, однак, не була настільки впевненою у цьому. Звичайно, Сплавлені могли що-небудь зробити з тими спренами. Спіймати й засунути їх у банку? Замкнути?