Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 188)

— І ви обидва помилялися, — зауважив Далінар. — Тож твій грандіозний план, твоє майстерне «бачення» майбутнього було просто неправильним.

— Я... я... — Тараванджіан потер лоба. — Зараз мені не вистачає розуму, щоб пояснити це тобі. Одіозум влаштує все так, що який би вибір ти не зробив, він усе одно переможе. Знаючи це, я прийняв складне рішення врятувати хоча б одне місто.

— Мені здається, ти побачив шанс стати імператором і скористався ним. Ти хотів влади, Тараванджіане, щоб потім від неї відмовитися. Ти хотів стати славетним королем, який пожертвував собою, щоб захистити всіх інших. Ти завжди вважав себе людиною, яка повинна нести тягар правління.

— Тому що це правда.

— Тому що тобі це подобається.

— Якщо й так, то чому я здався? Чому я тут, ув’язнений?

— Бо ти хочеш, щоб тебе знали як того, хто врятував нас.

— Ні. Це тому, що я знав: мої друзі та родина можуть утекти, якщо я дозволю тобі ув’язнити мене. Я знав, що твій гнів упаде на мене, а не на Харбрант. І, як я впевнений, ти зрозумів, що ті, хто знав, що я роблю, більше не беруть участі в управлінні містом. Якби ти напав на Харбрант, то напав би на невинних.

— Я б ніколи цього не зробив.

— Тому що в тебе є я. Визнай це.

Буря його візьми, він казав правду — і це настільки розлютило Далінара, що біля його ніг закипів спрен гніву. Він не був зацікавлений у помсті жителям Харбранта. Усі вони, як і веденці — як і сам Далінар, — були пішаками в планах Тараванджіана.

— Я знаю, що це важко прийняти, — сказав старий король. — Але моєю метою ніколи не була влада. Вона завжди полягала лише в тому, щоб урятувати тих, кого я міг урятувати.

— Не можу сперечатися з цим, оскільки не знаю, що у твоєму серці, Тараванджіане. Тож натомість скажу тобі те, що знаю напевно. Все могло піти інакше. Ти дійсно міг би приєднатися до нас. Ох, буревій... Я можу уявити світ, де ти вимовив присяги. Я уявляю тебе кращим лідером, ніж коли-небудь міг стати. Відчуваю, що ти був так близько.

— Ні, друже, — заперечив Тараванджіан. — Монарх не може давати такі присяги та сподіватися, що дотримається їх. Він повинен усвідомити, що в будь-яку мить може виникнути важливіша потреба.

— Якщо так, то король не може бути моральною людиною.

— Ти можеш бути моральним і все одно порушувати присяги.

— Ні, — не погодився Далінар. — Ні, присяги є частиною того, що визначає моральність, Тараванджіане. Хороша людина повинна прагнути досягти того, що зобов’язалася зробити.

— Говориш як справжній син Танаваста, — Тараванджіан склав руки. — І я тобі вірю, Далінаре. Я вірю, що ти думаєш саме так, як говориш. Ти — справді людина Гонора, вихована у житті відповідно до релігії, яку ти, можливо, і перевертаєш догори дригом, але вона продовжує керувати твоїм розумом. Я б хотів це похвалити. Можливо, з цього був інший вихід. Можливо, було інше рішення. Але у твоїх присягах його не було, друже. І воно не передбачало коаліцію благородних лідерів. Воно пов’язане з тими справами, які були тобі близькі колись.

— Ні. Є справедливий шлях до перемоги. Засоби повинні відповідати ідеалу, якого слід досягти.

Тараванджіан кивнув, наче це була неминуча відповідь. Далінар відкинувся на спинку стільця, і вони деякий час сиділи разом мовчки, дивлячись на крихітний рубін. Далінар ненавидів те, як усе сталося, як суперечка змусила його прийняти найбільш догматичну версію своїх переконань. Він знав, що в кожній позиції є нюанси, але...

Поєднання його методів і цілей було суттю того, чого він навчився, яким намагався стати. Він мав вірити, що є спосіб правити, залишаючись моральним.

Він пильно дивився на рубін, на мерехтіння червоного світла, що нагадувало блискавки Вічновію. Далінар прийшов сюди, очікуючи суперечки, але з подивом усвідомив, що відчуває більше смуток, ніж гнів. Він відчував біль Тараванджіана, його жаль про те, що сталося. Те, що вони обидва втратили.

Далінар нарешті підвівся:

— Ти завжди казав, що бути королем — означає прийняти біль.

— Прийняти, що ти повинен робити те, що інші не можуть, — погодився Тараванджіан. — Мучитися від своїх вимушених рішень, щоб інші могли жити з чистою совістю. Ти повинен знати, що я попрощався з усіма і навмисно зробив себе нікчемним для Одіозума та своїх колишніх земляків. Ти не зможеш використати моє життя, щоб торгуватися будь з ким.

— Навіщо ти мені це говориш? Від того тримати тебе в полоні стане марним. Ти хочеш, щоб тебе стратили?

— Просто хочу бути чесним із тобою. У мене більше немає причин намагатися маніпулювати тобою, Далінаре. Я досяг того, чого хотів. Можеш убити мене.

— Ні, Тараванджіане. Ти жив за своїми переконаннями, якими б помилковими вони не були. Тепер я житиму за своїми. І зрештою, коли зустрінуся з Одіозумом і виграю, ти будеш поруч. Це подарунок тобі від мене.

— Біль від усвідомлення того, що я помилявся?

— Ти сам мені сказав, що хотів би помилятися. Якщо ти щирий — і ніколи не хотів мати рацію чи отримати владу — тоді в той день ми зможемо обійнятися, знаючи, що все закінчилося. Ти знову станеш моїм старим другом.

Тараванджіан подивився на Далінара, і в його очах забриніли сльози.

— Прощавай. До того дня, — прошепотів він. — І до тих обіймів.

Далінар кивнув і пішов, забираючи Сета, що стояв біля дверей. Зупинився ненадовго, щоб наказати охоронцям принести Тараванджіану більше світла та зручне крісло.

Коли вони відійшли, Сет заговорив позаду:

— Не довіряйте його брехні. Він вдає, що закінчив планувати змови, але в цьому є щось більше. Завжди є щось більше.

Далінар глянув на стоїчного тілоохоронця. Сет так рідко висловлював свої думки.

— Я йому не довіряю, — сказав Далінар. — Я не можу відійти від будь-якої розмови з цією людиною, якою б невинною вона не була, не обдумуючи знову й знову того, що він сказав. Частково саме тому я так вагався, чи йти туди.

— Ви мудрі, — сказав Сет і, здавалося, вважав розмову закінченою.

67

Пісні каменів

Не оплакуй того, що сталося. Цей записник був нашою спільною мрією, яка сама по собі прекрасна. Це доказ істинності моїх намірів, навіть якщо весь проект був загалом приречений.

Венлі пробиралася коридорами Урітіру. Вона протиснулася повз групу людей, які були занадто повільними, щоб зійти з дороги, потім зупинилася, захекавшись, і визирнула на балкон.

Ця пісня... Саме ця пісня нагадала їй голос матері.

Але це, звичайно ж, була не вона. Якась вижіночена сиділа на балконі, ткала килимок і співала в Ритмі миру, але це не була Джакслім. Малюнок на її червоній шкірі був не таким, а пасма волосся — занадто короткими. Венлі притулилася до кам’яного дверного отвору. Коли інші, хто перебував на балконі, помітили її, голос обірвався. Вона глянула в бік Венлі та почала щось наспівувати в Ритмі тривоги.

Венлі обернулася і пішла геть, налаштувавшись на Ритм розчарування. Їй хотілося сподіватися, що вона не налякала людей. Владний, який здавався таким же несамовитим, як вона, мабуть, міг би налякати їх.

Тембр пульсувала всередині.

— Я все ще чую її пісні, — сказала Венлі. — У голосах людей, повз яких проходжу. Постійно згадую ті дні, коли співала з нею. Я сумую за тими днями, Тембр. Тоді життя було таким простим.

Тембр запульсувала в Ритмі згуби.

— У неї залишилося небагато здорового глузду, коли сталася моя зрада, — пояснила Венлі на запитання Тембр. — Десь у глибині душі я вважаю, що це милосердно, оскільки вона так цього й не розуміла. А щодо мене... Хай там що, врешті-решт її вбили бурі. Вона була з тою групою, якій вдалося врятуватися, але вони зникли в прірвах. А потім... Ми зробили те, що зробили. Повінь, що затопила в той день Рівнини... Тембр, вона потонула там, на дні. Вона померла від моєї руки, і це те саме, якби я вдарила її ножем.

Маленька спренка знову запульсувала, втішаючи її. Вона відчувала, що Венлі не можна повністю звинувачувати за те, що вона зробила, оскільки та подоба вплинула на її свідомість. Але це Венлі вибрала саме ту подобу.

Вона часто згадувала ті перші дні, після звільнення спрена Уліма. Так, її емоції відтоді змінилися. Вона все більше і більше реалізувала власні амбіції. Але водночас відреагувала інакше, ніж Ешонай, яка наче стала зовсім іншою, прийнявши подобу сили. Венлі чомусь здавалася більш стійкою. Більше схожою на себе, незалежно від подоби, якої набувала.

Це повинно було змусити її налаштуватися на Ритм радості, оскільки Венлі могла тільки здогадуватися, що саме це допомогло їй вирватися з лещат Одіозума. Але це також зробило її відповідальною за все, що вона зробила. Тож не могла звинувачувати в цьому спренів чи подоби. Вона була там, віддаючи ці накази.

Тембр запульсувала всередині: «Я допомогла». І... Так, саме так і було. Коли вона вперше з’явилася, Венлі стала сильнішою, більш здатною чинити опір.

— Дякую, — сказала Венлі. — За це і за все те, що ти робиш. Я не гідна твоєї віри. Але спасибі тобі.

Тембр запульсувала. Сьогодні був той самий день. Рабоніель проводила весь свій час з Навані. І, здавалося, сповна насолоджувалася всіма труднощами, які виникали в її спробах маніпулювати колишньою королевою. Це залишало Венлі багато вільного часу. Вона роздобула невеликий мішечок із самоцвітами. Деякі з них були наповнені Пустосвітлом а деякі — Буресвітлом.

Сьогодні вона збиралася збагнути, що насправді означає опинитися на цьому шляху Променистих.