Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 187)

— Мені було цікаво, чи ти прийдеш, — сказав Тараванджіан. — Минуло майже два тижні після моєї зради.

— Я хотів упевнитися, що мною не маніпулюють, — Далінар говорив правду. Тож чекав, доки будуть виконані певні завдання, перш ніж прийти до тебе й ризикувати, щоб ти якось уплинув на мене.

Однак у глибині душі Далінар визнавав, що це переважно виправдання. Бачити цю людину було боляче. Можливо, він мав дозволити Ясні допитати Тараванджіана, як вона пропонувала. Але це здавалося підходом боягуза.

— А, значить, ті певні завдання вже виконано? — запитав старий. — Наразі ти, безсумнівно, оговтався від зради веденських військ. Ви зіткнулися із силами Одіозума в Емулі? Я попередив його, що нам слід було діяти раніше, але він виявився непохитним, розумієш. Він хотів, щоб усе сталося саме так.

Відвертість зрадника вдарила Далінара, немов копняк чоботом прямо в живіт. Він зібрався з силами.

— Цей табурет надто незручний для твоїх років. Тобі повинні дати стілець. Я думав, що вони залишили в будівлі меблі. У тебе є ліжко? І напевно, вони дали тобі більше ніж одну сферу для освітлення.

— Далінаре, Далінаре, — прошепотів Тараванджіан. — Якщо ти хочеш, щоб мені було зручно, не питай про крісло чи світло. Відповідай на мої запитання та поговори зі мною. Мені це потрібно більше ніж...

— Чому? — перервав Далінар.

Він витримав погляд Тараванджіана і був вражений тим, наскільки боляче ставити це питання. Він знав, що зрада неминуча. Він знав, що це за людина. Однак слова завдавали мук, коли зривалися з його вуст.

— Чому? Навіщо ти це зробив?

— Тому що ти все одно програєш, Далінаре. Мені шкода, друже. Але це неминуче.

— Ти не можеш цього знати.

— Але знаю, — бранець розслабився на табуретці, повернувшись до сяйнистої сфери в кутку. — Така погана імітація нашої зручної вітальні в Урітіру. Навіть там була погана імітація справжнього вогнища, яке потріскувало справжнім полум’ям, живе й гарне. Імітація імітації. Ось які ми, Далінаре. Копія, змальована з картини, яка зображає щось величне. Можливо, давні Променисті й могли виграти цю війну, коли ще Гонор був живий. Але не виграли. Вони ледь вижили. А тепер ми б’ємося з богом. Самі. На нас не чекає перемога.

Далінар відчув... холод. Не потрясіння. Не здивування. Він гадав, що зможе зрозуміти міркування Тараванджіана — вони часто говорили про те, що означає бути королем. Дискусії ставали більш інтенсивними, більш змістовними, коли Далінар зрозумів, що зробив Тараванджіан, щоб сісти на трон Я-Кеведу. Дізнавшись про це, Далінар зрозумів, що розмовляє не з добрим старим чоловіком із дивними ідеалами, а з іще одним убивцею. Таким же, як і сам Далінар.

Тепер він відчув розчарування. Бо врешті-решт Тараванджіан дозволив тій стороні керувати ним. Уже не на краю. Його друг — так, вони були друзями — ступив у прірву.

— Ми можемо перемогти його, Тараванджіане. Ти не такий уже й розумний, як думаєш.

— Згоден. Але колись я був таким, — він уточнив, можливо, помітивши збентеження Далінара: — Я звертався до Старої Магії, Далінаре. Я бачив її. Не тільки Охоронницю Ночі, як я підозрюю, але й іншу теж. Ту, кого ти теж бачив.

— Культивація. Та, хто може протистояти Одіозуму. Богів було троє.

— Вона не битиметься з ним, — сказав Тараванджіан. — Вона знає. Як ти думаєш, звідки я дізнався, що ми програємо?

— Вона сказала тобі це? — Далінар зробив крок уперед і сів навпочіпки біля Тараванджіана, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. — Вона сказала, що Одіозум виграє?

— Я попросив у неї здатність зупинити те, що насувається, — відповів Тараванджіан. — І вона зробила мене геніальним, Далінаре. Надзвичайно розумним, але лише на один раз. На добу. Я міняюся, знаєш. Іноді я розумний, але мої емоції здаються загальмованими — тоді не відчуваю нічого, крім роздратування. В інші дні дурний, але найменший натяк на сентиментальність змушує мене плакати. У більшість днів я такий, як сьогодні. Десь посередині. Лише один день геніальності. Один-єдиний день. Я часто хотів отримати ще один такий, але, мабуть, це було все, що Культивація хотіла мені дати. Вона хотіла, щоб я сам у всьому переконався. Не було ніякого способу врятувати Рошар.

— Ти не бачив можливого виходу? Скажи чесно. Невже жодної можливості виграти?

Тараванджіан мовчав.

— Ніхто не може досконало бачити майбутнє, — сказав Далінар. — Навіть Одіозум. Я не можу повірити, що ти, яким би розумним не був, міг бути абсолютно впевненим, що шляху до перемоги немає.

— Припустимо, ти опинився б на моєму місці. Побачив тінь майбутнього — найкращу з тих, яку будь-хто коли-небудь бачив. Насправді кращу, ніж міг би побачити будь-який смертний. І ти побачив шлях до порятунку Алеткару — і всіх, кого ти любиш, усіх, кого знаєш. Побачив дуже правдоподібну, дуже розумну можливість для досягнення цієї мети. Але також зрозумів, що для того щоб зробити більше — врятувати увесь світ, — тобі доведеться покладатися на такий шалений ризик, що він здається абсурдним. І якщо ти не виграєш з цими дуже маленькими шансами, то втратиш усе. Скажи мені чесно, Далінаре. Хіба ти б не подумав зробити те саме, що і я, прийнявши раціональний вибір, щоб урятувати небагатьох? — очі Тараванджіана заблищали. — Хіба не такий шлях солдата? Прийняти свої втрати та зробити все, що можливо?

— То ти продав нас? Допоміг прискорити наше знищення?

— За певну ціну, Далінаре, — відказав Тараванджіан, знову витріщаючись на рубін, який замінював у кімнаті вогнище. — Я зберіг Харбрант. Я намагався, запевняю тебе, захистити більше. Але все так, як кажуть Променисті. Важить життя, а не смерть. Я врятував життя стільком, скільком зміг...

— Не вживай цієї фрази, Тараванджіане, — перервав Далінар. — Не заплямовуй її своїми недолугими виправданнями.

— Усе ще стоїш на своїй високій вежі, Далінаре? — запитав Тараванджіан. — Пишаєшся тим, як далеко можеш бачити, а насправді не дивишся далі власних ніг? Так, ти дуже благородний. Такий чудовий, що борешся до кінця, тягнеш за собою всіх людей на смерть. Вони всі можуть померти, знаючи, що ти ніколи не погодишся на компроміс.

— Я заприсягся захищати народ Алеткару. Це була моя присяга як великого князя. Після цього ще більша присяга — присяга Променистого.

— І саме так ти захищав алеті багато років тому, Далінаре? Коли палив їх живцем у їхніх містах?

Далінар різко вдихнув, але не відповів на цю шпильку:

— Я вже не та людина. Я змінився. Я роблю наступний крок, Тараванджіане.

— Гадаю, це правда, і моя заява була марним глузуванням. Я б хотів, щоб ти був тим чоловіком, який спалив би одне місто, щоб зберегти королівство. Я міг би працювати з таким чоловіком, Далінаре. Змусив би його зрозуміти.

— Зрозуміти, що я повинен стати зрадником?

— Так. Те, як живеш зараз, захищаючи людей, не є твоїм справжнім ідеалом. Якби це було так, ти б здався. Ні, твій справжній ідеал — ніколи не здаватися. Незалежно від ціни. Ти усвідомлюєш гординю в цьому відчутті?

— Я відмовляюся визнати, що ми програли. Це проблема твого світогляду, Тараванджіане. Ти здався ще до початку бою. Гадаєш, що достатньо розумний, щоб знати майбутнє, але я повторю: ніхто не знає напевно, що станеться.

Як не дивно, старигань кивнув:

— Так, можливо, так і є. Я можу помилятися. Це було б чудово, чи не так, Далінаре? Я б помер щасливим, знаючи, що помилявся.

— Справді?

Тараванджіан задумався. Потім різко обернувся — цей рух змусив Сета підстрибнути та зробити крок уперед, тримаючи руку на мечі. Проте Тараванджіан просто повернувся, щоб показати Далінару на стілець поряд.

Тараванджіан на мить глянув на Сета і заціпенів. Далінару здалося, що він помітив, як бранець примружив очі. Геєна! Він усе зрозумів.

Це тривало лише секунду.

— Отой стілець, — Тараванджіан знову показав пальцем. — Я приніс його з другого поверху. На випадок, якщо ти відвідаєш мене. Приєднаєшся до мене, посидимо разом, як колись? Як у старі добрі часи?

Далінар спохмурнів. Він не хотів сідати з принципу, але це і була гординя. Він посидить з цим чоловіком востаннє. Тараванджіан був одним із небагатьох людей, які справді розуміли, як це — робити вибір, як Далінар. Далінар підсунув стілець і сів.

— Я б помер щасливим, — сказав Тараванджіан, — якби зрозумів, що помилявся. Якби ти виграв.

— Я не думаю. Ти б не зміг визнати, що не став нашим рятівником.

 — Як мало ти мене знаєш, попри все.

— Ти не приходив ні до мене, ні до когось із нас, — сказав Далінар. — Кажеш, що став надзвичайно розумним? Зрозумів, що буде? І якою була твоя відповідь? Ні, ти не створив коаліцію й не відновив Променистих. Натомість послав убивцю, а потім захопив трон Я-Кеведу.

— Для того щоб бути в змозі вести переговори з Одіозумом.

— Це не аргумент, а крєм, Тараванджіане. Тобі не потрібно було вбивати людей та ставати королем Я-Кеведу, щоб досягти того, що кажеш. Ти хотів бути імператором. І також вів гру з Алеткаром. Ти послав Сета вбити мене, замість того щоб поговорити зі мною.

— Вибач, Чорношипе, але згадай, будь ласка, якою людиною ти сам був, коли я починав це. Ти б мене не послухав.

— Ти такий розумний, що можеш передбачити, хто виграє війну, ще до її початку, але не бачив, що я змінююся? Не бачив, що я був би ціннішим як союзник, ніж як труп?

— Я думав, ти падеш, Далінаре. Передбачав, що ти приєднаєшся до Одіозума, якщо залишишся живий. Або так, або заважатимеш кожному моєму кроку. Одіозум думав так само.