Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 184)

— Чесних боїв не буває, Ясно, — зауважив Дотепник. — І ніколи не було. Цей термін — брехня, яка використовується для нав’язування уявного порядку чомусь хаотичному. Двоє людей однакового зросту та віку, з однаковою зброєю не битимуться один з одним чесно, бо один з них завжди матиме перевагу в тренуванні, таланті чи простому везінні.

Вона буркнула. Далінар не оцінив би цього твердження.

— Я знаю, ти відчуваєш, що повинна показати солдатам, що вмієш битися, — тихо продовжив Дотепник. — Довести їм, а можливо, і собі, що ти настільки ж вправна на полі бою, як Далінар за книгою. Це добре, це руйнує бар’єри — і знайдуться люди, які інакше не пішли б за тобою, бо колись їх ввели в оману. Але бережись, Ясно. Талановита чи ні, ти не можеш просто силою волі начаклувати собі досвід кривавих боїв довжиною у все життя. Немає сорому в тому, щоб використовувати здібності, які ти розвинула. Це не несправедливо — точніше, не більше несправедливо, ніж коли найвправніший мечник на полі бою гине від випадкової стріли. Використовуй те, що маєш.

Він мав рацію. Ясна зітхнула, потім узяла шматок фрукта, обережно стиснувши його двома пальцями в рукавиці, та відкусила. Прохолодна солодкість вразила її. Це відчуття немов належало до іншого світу. Воно змило смак попелу, наповнило рот і пробудило голод. Вона настільки втратила відчуття лише після двох годин битви? Під час кампаній її дядько воював годинами поспіль — день за днем.

І досі відчував ці шрами, як вона припускала.

— Як проходить бій? — запитала вона Дотепника.

— Не знаю точно. Але генерали мали рацію: вороги рішуче стоять тут. Вони, напевно, думають, що можуть перемогти, тому дозволяють нам затягувати цю запеклу битву, замість того щоб змушувати вступати в короткі люті сутички.

— То чому ж ти глузуєш?

— Я не глузую. Просто так проявляється моя природна харизма.

Дотепник кивнув убік, туди, де віддалений пагорб — невеликий, але крутосхилий — спалахував світлом. Попри ясне небо, у повітрі гуркотів грім. Солдати намагалися прорватися на позицію й гинули десятками.

— Думаю, ми підходимо до кінця традиційних формувань на полі бою, — зауважив Дотепник.

— Сьогодні вони нам добре послужили.

— І, можливо, ще деякий час послужать. Але це триватиме не завжди. Давним-давно військова тактика могла залежати від того, як наполегливо розбивали ворожі позиції. Від достатньої кількості життів. Але що робити, коли жоден натиск, жодна кількість хоробрих атак не допоможе захопити потрібну позицію?

— Не знаю, — відповіла Ясна. — Але загони піхоти були стабільною частиною військової тактики протягом тисячоліть, Дотепнику. Піхота адаптувалася до кожного прориву технологій. Я не думаю, що така тактика застаріє найближчим часом.

— Побачимо. Ти вважаєш, що твоя сила несправедлива, тому що ти вбиваєш десятки, а вони не можуть протистояти? А що трапиться, коли хтось один зможе вбити за мить десятки тисяч — якщо припустити, що ворог люб’язно згуртується в акуратний маленький загін з піками. Усе швидко зміниться, коли такі сили стануть звичайними.

— Вони навряд чи звичайні.

— Я не казав, що це так. Поки що.

Вона попила й нарешті здогадалася наказати своїй почесній варті відпочити. Хай їхній капітан надішле нових людей.

Дотепник запропонував Ясні помасажувати руку з мечем, але вона похитала головою. Натомість з’їла ще один шматочок фрукта, а потім кілька сухих пайків у вигляді паличок, які він дав їй, щоб збалансувати меню. Вона також узяла кілька мішечків зі сферами. Але щойно прибула її нова почесна варта, королева вирушила на пошуки польового командира, який знатиме, де їй найкраще зайняти позицію.

Через сім годин Ясна шкандибала тихим полем бою, шукаючи Дотепника. Він кілька разів відвідував її під час бою, але минуло вже кілька годин після їхньої останньої зустрічі.

Вона йшла крізь руйнування, що залишив по собі бій, відчуваючи дивну самотність. Коли темрява оповила землю, вона майже могла уявити собі, що розкидані грудки були скелебруньками, а не трупами. Але запахи, на жаль, не зникли разом зі світлом. І вони залишалися сигналом, зухвалим, як будь-яке знамено, що вказував, що тут сталося. Кров. Сморід спалених тіл.

Зрештою, і програш, і перемога смерділи однаково.

Проте звучали по-різному. Вітер доносив вигуки. Людські голоси, якісь загострені. Не вигуки радості, а радше вигуки полегшення.

Вона попрямувала до особливого світного маяка — намету із підсвіченими прапорами коаліції, що майоріли на одній висоті, по одному на кожне королівство. Там її мають зустріти як героїню. Однак коли Ясна підійшла ближче, їй не хотілося входити всередину. Тож вона вмостилася на камені поблизу в полі зору охоронців, яким вистачало мудрості не бігти по когось. Сиділа деякий час і дивилася на поле бою, гадаючи, що Дотепник зрештою її знайде.

— Моторошно, чи не так? — запитав голос із темряви.

Вона примружилася й озирнулася довкола, поки не знайшла джерело звуку: невисокий чоловік сидів неподалік і в темряві випускав іскри зі свого гердазійського іскровикрешувача. Кожен спалах висвітлював пальці й обличчя Норки.

— Так, — погодилася Ясна. — «Моторошно» — точне слово. Точніше, ніж я очікувала.

— Ви зробили мудрий вибір, вирушивши туди. Незалежно від того, що казали інші. Надто легко забути про ціну. Не тільки тим хлопцям, які вмирають, а й тим, хто виживає. Кожному командиру це треба періодично нагадувати.

— Які результати?

— Ми зламали ядро їхньої сили, — відповів Норка. — Це саме те, чого ми прагнули, хоча це і не був розгром. Знадобиться ще одна чи дві битви майже такого ж масштабу, перш ніж я зможу сказати вам, чи справді ми перемогли, чи ні. Але сьогодні ми зробили крок уперед. Робіть це досить часто — і ви неминуче перетнете фінішну лінію.

— Втрати?

— Ніколи не читайте звіти про втрати в ніч бою, ваша світлосте. Дайте собі трохи часу, щоб насолодитися їжею, перш ніж подивитися на цифри.

— Ти сам, здається, незадоволений.

— Ах, чому ж, вдоволений. Я дивлюся на відкрите небо і не закутий у ланцюги, — він підвівся, ставши тінню проти темряви. — Я скажу іншим, що бачив вас і що з вами все гаразд, якщо волієте піти до свого намету. Ваш Дотепник тут, і якщо я правильно зрозумів, його щось занепокоїло.

Ясна подякувала Норці та встала. Дотепник занепокоєний? Вона переймалася причинами, поки йшла через прифронтовий табір до свого намету. Там сидів Дотепник за дорожнім столиком і щось шалено строчив. Дотепер королева вже ловила його за писанням, як їй здалося, п’ятьма різними іноземними алфавітами, хоча він нечасто відповідав на запитання про те, що це за мови.

Сьогодні ж він загорнув блокнот і начепив на лице штучну усмішку. Зазвичай вона довіряла йому. І він їй теж. Інші аспекти їхніх стосунків були складнішими.

— Що це, Дотепнику? — спитала Ясна.

— Моя люба, тобі слід відпочити, перш ніж...

— Дотепнику.

Він зітхнув, потім відкинувся на спинку стільця. Він мав бездоганний вигляд, як і завжди: ідеально укладене волосся, строгий чорний костюм. Попри всі свої легковажні розмови, він точно знав, як себе представити. Це було те, що їх пов’язувало.

— Я тебе підвів, — сказав він. — Думав, що вжив усіх необхідних заходів безпеки, але знайшов у своїй шухляді перо, яке не писало.

— Ну... і що? Дотепнику, це жарт?

— Боюся, що цього разу пожартували зі мною. Перо виявилося не пером, а істотою, створеною у вигляді пера. Ти б назвала її крем’ячком, якого спеціально виростили та надали форму чогось невинного.

Вона похолола й ступила вперед, побризкуючи Сколкозбруєю:

— Один із Несплячих?

Він кивнув.

— Як ти думаєш, він багато почув?

— Я не впевнений. Не знаю, коли істота підмінила справжнє перо, і збився з пантелику, як обійшли мої засоби захисту, що повинні попереджати про подібних сутностей.

— Тоді ми повинні припустити, що вони знають усе. Всі наші секрети.

— На жаль, — Дотепник зітхнув, а потім підсунув до неї свій блокнот. — Пишу попередження тим, з ким спілкувався. Тут є і позитивний бік: я не думаю, що хтось із Несплячих співпрацює з Одіозумом.

Ясна лише нещодавно дізналася, що Несплячі — не міф. Щоб повірити в їхнє існування, знадобилося зустрітися з одною з таких істот, дружньою. Королева побачила на власні очі, що сутність може якимось чином складатися з тисяч крєм’ячків, які діють узгоджено.

— Якщо це не робота на ворога, тоді на кого? — запитала вона.

— Ну, я написав своїм знайомим серед них, щоб запитати, чи хтось із них випадково не прихильний до дружніх союзників. Але... Ясно, я знаю, що принаймні один із них пов’язав свою долю з Примарокровними.

— От Геєна!

— Я вважаю, що настав час розказати тобі про Тайдакара.

— Я знаю про нього.

— О, ти лише думаєш, що знаєш, — зауважив Дотепник. — А я зустрічався з ним кілька разів. На інших планетах, Ясно. Примарокровні — не рошарська організація, і я не думаю, що ти усвідомлюєш небезпеку, яку вони становлять...

65

Гіпотеза

Що глибше ми занурюємося в цей проект, то більше я сумніваюся в самій природі Бога. Як може Бог існувати в усіх речах, але при цьому бути створеним з матерії, яку можна знищити?

Світло виявилося набагато цікавішим, ніж гадала Навані.

Воно постійно оточувало їх, проникаючи крізь вікна чи сяючи в самоцвітах. Немов іще один океан, білий і чистий, такий усюдисущий, що його вже не помічають.