Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 179)

Венлі замуркотіла в Ритмі веселощів:

— Невже ти думаєш, що вони так просто приєднаються до нас? Тому що побачать мапи? Ешонай, ти просто диво.

— Ми розглянемо твою пропозицію, — сказала Ганґна, потім промуркотіла в Ритмі вдячності, дозволяючи їй піти.

Ешонай вийшла на сонячне світло, а старійшини тим часом ставили Венлі додаткові запитання щодо створення самоцвітів із захопленими спренами. Ешонай налаштувалася на Ритм роздратування. Потім із зусиллям змінила його на Ритм миру. Вона завше відчувала занепокоєння після тривалих подорожей. Ешонай була незадоволена не через свою сестру, а просто через загальну ситуацію.

Вона попрямувала до потрісканого муру, що оточував місто. Їй подобалося це місце — воно було старим, а старі речі здавалися їй... продуманими. Ешонай ішла вздовж основи колишнього муру, повз слухачів, які доглядали за чалами, носили зерно з полів, тягали воду. Багато з них підіймали руку або гукали в ритмі, коли бачили її. На жаль, тепер вона стала знаменитістю. Їй довелося зупинитися і поспілкуватися з кількома слухачами, які хотіли розпитати про її експедицію.

Вона терпляче витримала цю увагу. Ешонай витратила роки, намагаючись викликати такий інтерес до зовнішнього світу. Зараз вона не відмовиться від цієї прихильності.

Коли їй вдалося звільнитися, вона видерлася на спостережний пост біля муру. Звідти могла бачити слухачів з інших сімей, що пересувалися по Розколотих рівнинах або переганяли своїх свиней за межі міста.

«Їх тут більше, ніж зазвичай», — подумала Ешонай. Можливо, одна із сімей готує напад на місто. Чи були вони такими сміливими раніше? Так скоро після того, як люди прийшли сюди й змінили світ?

Так, можливо. Зрештою, власна сім’я Ешонай була такою ж сміливою. Інші могли припускати, що плем’я Ешонай отримує від людей якісь секрети або виторговує спеціальні товари. Натомість вони самі хотіли бути в такому ж становищі й отримувати дари від людей.

Ешонай мала піти до них і все пояснити. Навіщо боротися, коли є ще стільки всього, що можна випробувати? Навіщо сваритися через ці старі зруйновані міста? Вони могли б побудувати нові, як це робили люди. Вона налаштувалася на Ритм рішучості.

Потім знову перейшла на Ритм тривоги, побачивши фігуру, що розсіяно йшла вздовж основи муру. Мати Ешонай була одягнена у вільну коричневу мантію, яка здавалася тьмяною на тлі чудових червоно-чорних візерунків на її шкірі.

Ешонай спустилася і підбігла до неї:

— Мамо?

— Ах, — сказала та в Ритмі тривоги. — Я знаю тебе. Може, ти мені допоможеш? Здається, я опинилася в дивній ситуації.

Ешонай узяла матір за руку:

— Мамо.

— Так. Так, я твоя мати. А ти — Ешонай, — вона озирнулася на всі боки, потім нахилилася до дочки. — Чи можеш ти розповісти мені, як я сюди потрапила, Ешонай? Я, здається, цього не пам’ятаю.

— Ти збиралася дочекатися, поки я повернуся додому, — сказала Ешонай. — З їжею.

— Я збиралася? Тоді чому не дочекалася?

— Ти, мабуть, утратила відчуття часу, — сказала Ешонай у Ритмі втіхи. — Я відведу тебе додому.

Джакслім почала наспівувати в Ритмі рішучості й відмовилася зрушити з місця. Здавалося, з кожною секундою вона ставала все більш свідомою і все більше приходила до тями.

— Ешонай, — сказала вона. — Ми повинні протистояти цьому. Це не просто тому, що я відчуваю втому. Це дещо гірше.

— Може, й ні, мамо, — відповіла Ешонай. — Можливо, це...

Мати почала наспівувати в Ритмі згуби. Ешонай замовкла.

— Я повинна переконатися, що твоя сестра знає пісні, — сказала Джакслім. — Можливо, у моєму житті скоро настане позбувайло, як у кінці бурі, Ешонай.

— Будь ласка, іди й відпочинь, — попросила її Ешонай у Ритмі миру.

— Відпочинок — лише для тих, у кого є вільний час, моя люба, — сказала мати, але дозволила відвести себе в бік їхнього будинку. Вона ще щільніше загорнулася в мантію. — Я можу з цим змиритися. Наші предки проявили слабкість, щоб дати життя нашому народу. Вони зіткнулися з крихкістю тіла і розуму. А я можу зустріти це з гідністю. Мушу зустріти.

Ешонай всадовила її вдома, приготувала поїсти. Потім подумала про те, щоб дістати свої нові мапи й показати їх матері, але не наважилася. Джакслім ніколи не любила слухати історії про подорожі Ешонай. Краще не засмучувати її.

Чому це мало статися саме так? Ешонай нарешті отримала від життя те, чого хотіла. Але прогрес і всі ці зміни не могли відбутися без проходження через численні бурі й роки. Кожен наступний день означав для її матері ще один день регресії.

Час. Він безжальний володар. Час робить дітей дорослими, а потім радісно й безжально відбирає все, що їм було дано.

Коли Венлі повернулася, вони все ще були зайняті їжею. У ці дні на губах Венлі завжди була прихована усмішка, ніби вона таємно налаштувалася на Ритм веселощів. Вона поклала свій самоцвіт — той, що зі спреном усередині, — на стіл.

— Вони збираються спробувати це зробити, — повідомила Венлі. — Зараз набирають добровольців. Я повинна надати їм жменю цих самоцвітів.

— Як ти навчилася огранювати їх так само, як люди? — запитала Ешонай.

— Це було неважко, — відповіла Венлі. — Просто знадобилося трохи практики.

Їхня мати витріщалася на самоцвіт. Вона витерла руки шматинкою, потім підняла камінь:

— Венлі, я хочу, щоб ти повернулася до навчання. Не знаю, як довго ще я можу бути нашою охоронницею пісень.— Тому, що твій розум здає, — сказала Венлі. — Мамо, чому, на твою думку, я так наполегливо працюю з тим, щоб знайти ці нові подоби? Вони можуть допомогти.

Ешонай налаштувалася на Ритм несподіванки, поглянувши на матір.

— Допомогти? — перепитала Джакслім.

— Кожна подоба має різний спосіб мислення, — відповіла Венлі. — Усе це збереглося в піснях. Але деякі подоби були сильнішими, стійкішими до хвороб — як тілесних, так і психічних. Отже, якби ти перевтілилася в цю нову подобу...

Її мати налаштувалася на Ритм задумливості.

— Я... не усвідомлювала цього, — мовила Ешонай. — Мамо, ти повинна зголоситися стати доброволицею! Це може бути нашим виходом!

— Я намагалася донести це до старійшин, — сказала Венлі. — Вони хочуть, щоб молоді слухачі першими спробували на собі цю зміну подоби.

— Вони послухають мене, — заявила Джакслім у Ритмі рішучості. — Зрештою, це моя робота — говорити так, щоб мене почули. Я спробую на собі цю подобу, Венлі. І якщо ти дійсно досягла своєї мети... Ну, колись я думала, що ти зможеш бути нашою новою Охоронницею пісень. Це було б твоїм найвищим званням. Я і не припускала, що ти можеш винайти звання зі ще більшою почесністю. Охоронниця подоб.

Ешонай відкинулася на спинку стільця, слухаючи, як її сестра наспівує в Ритмі радості. Тільки... Ритм її пісні якимось чином збився. Став швидшим. Жорсткішим?

«Тобі це все ввижається, — сказала вона собі. — Не дозволяй ревнощам поглинути тебе, Ешонай! Це може легко зруйнувати нашу сім’ю».

63

Тренування

Мені сказали, що річ не в самому піску, а в тому, що росте на ньому, і це демонструє дивні властивості. Маючи підхожі матеріали та сім'я оригіналу, можна створити більше.

Каладін бився, обливаючись потом і тремтячи, його розум був наповнений видіннями про смерть друзів. Він бачив Скелю, який замерз у піках, бачив Лопена, убитого на далекому полі бою, бачив Тефта, який помирає на самоті, висохлий до кісток, із засклілими очима від зловживання вогнемохом.

— Ні, — заволав Каладін. — Ні!

— Каладіне! — гукнула Сил, яка літала навколо його голови, від чого в очах мерехтіли смужки блакитно-білого світла. — Ти прокинувся. Ти в порядку, Каладіне?

Він глибоко вдихав і видихав, набираючи повні легені повітря. Кошмари здавалися такими реальними, такими нескінченними. Як запах крові на одязі після бою.

Він змусив себе підвестися і з подивом виявив на кам’яному виступі кімнати маленький мішечок із сяйнистими самоцвітами.

— Від Даббіда, — пояснила Сил. — Він залишив їх трохи раніше, разом із бульйоном, а потім схопив глечик, щоб піти набрати води.

— Звідки він...

Може, він отримав самоцвіти від подвижників у монастирі? А може, потайки звідкись узяв. Даббід пересувався по вежі так, як не міг Каладін, — люди завжди дивилися на Каладіна, пам’ятали його. Він здогадувався, що все через його зріст. А може, через поставу. Він так і не навчився правильно тримати голову опущеною, навіть коли був рабом.

Каладін похитав головою, а потім перейшов до ранкового моціону: зробив розтяжки, різні вправи, а потім умився, як міг, ганчіркою та водою. Після цього потурбувався про Тефта: вимив його та змінив положення, щоб уникнути пролежнів. Завершивши все це, Каладін став навколішки біля постелі Тефта зі шприцом і бульйоном, намагаючись знайти розраду для свого розуму через заспокійливе заняття — годування друга.

Сил сіла на кам’яній лаві поруч із Тефтом, поки Каладін був зайнятий. Вона одягнула свою дівочу сукню і сиділа, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Ніхто з них не говорив, поки Каладін був зайнятий.

— Я б хотіла, щоб він прокинувся, — нарешті прошепотіла Сил. — Є щось веселе в тому, як Тефт сердиться.

Каладін кивнув.

— Я літала до Далінара перед тим, як він поїхав. Питала його, чи може він змусити мене відчувати те, що і люди. Інколи сумувати.

— Що? — здивувався Каладін. — Чому, заради десятого імені Всемогутнього, ти зробила це?