Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 175)
— Я намагалася тобі сказати, — прошепотіла Венлі, озирнувшись на двері. — Я маю
— Венлі, — сказав Рлайн у Ритмі довіри, — подивись на мене. Вона зустрілася з ним поглядом. Чи він завжди був таким наполегливим? Ешонай знала його краще.
— Тобі потрібно це зробити, — повторив Рлайн. — Ти повинна використати будь-який свій вплив і
— Я не знаю, чи...
— Припини бути такою нестерпною егоїсткою! Зроби бодай щось
Венлі заспівала в Ритмі зради. Вона цього не заслужила. Вона щойно розповіла йому, як намагається відновити слухачів. Але він заспівав голосніше у Ритмі впевненості, тож вона налаштувалася на його ритм.
— Я спробую, — сказала вона.
Хоча Рабоніель часто проводила час біля кристалічної колони або з людьми-вченими в кімнатах неподалік, Повелителька Бажань повідомила, що сьогодні виконуватиме інші обов’язки. Розпитавши інших, Венлі з’ясувала, що та чомусь пішла до колишніх кімнат Чорношипа.
Венлі увійшла туди й побачила надзвичайно багато Сплавлених, які методично переглядали речі воєначальника, каталогізували їх, робили про них нотатки та запаковували. Венлі пройшла далі й побачила, що в одному ящику лежали шкарпетки, і кожна пара була облікована та ретельно складена.
Вони складали всі його речі на зберігання, але чому Сплавлені взялися за таку повсякденну роботу? На додаток, це були важливі Сплавлені, і жодного неврівноваженого чи божевільного. Сама Лешві теж працювала тут, і все це разом натякало на щось значуще: хтось дуже впливовий в ієрархії співунів цікавився цією людиною. Аж до бажання розібрати та зрозуміти кожну його особисту річ, якою б звичайною вона не була.
Венлі ходила по периметру кімнати, задля обережності тримаючись якомога далі від широких дверей чи вікон, що вели на балкон. Вони були завішені — протягом світлового дня діяли суворі правила. Співуни не повинні були виглядати назовні, щоб випадково не розкрити правду розвідкикам-Вітробігунам.
Венлі побачила двох людей, яких не впізнала, біля дверей спальні — вони спостерігали за тим, що відбувалося всередині. Там Рабоніель розмовляла з третьою людиною. Високий чоловік був одягнений у плащ та штани, які здалися Венлі елегантними, хоча вона мало знала про їхню моду. Ще більш дивовижною була незвичайна істота на його плечі, не схожа на жодну, яких Венлі коли-небудь бачила. Вона стояла на двох лапах, як людина, проте її морда закінчувалася дзьобом, а ще істота мала яскраво забарвлену луску, яка здавалася
Повелителька Бажань сиділа в кріслі біля ліжка, її обличчя було байдужим, а поруч лежали стоси паперів і книжок.
Хто цей чоловік і чому Рабоніель призупинила своє дослідження, щоб дати йому аудієнцію? Повелителька зазвичай ігнорувала прохання людей, і доходило до того, що кількох «важливих» відшмагали, коли ті вимагали зустрічі з нею. Що ще цікаво: коли Венлі обходила кімнату, вона побачила, що обличчя чоловіка було вкрите шрамами в кількох місцях і здавалося грубим, контрастуючи з витонченим одягом.
— Єдине, що я вважаю визначним, — сказала Рабоніель у Ритмі глузування, — це те, наскільки ти зухвалий, людино. Хіба не розумієш, як легко я могла б наказати побити чи вбити тебе?
— Це означало б утратити корисну нагоду, — відповів чоловік голосно й зухвало, у своєрідній людській версії Ритму рішучості. — А ви не з тих, хто викидає щось корисне, правда, Стародавня?
— Користь відносна. Я відкину можливість, якою ніколи не встигну скористатися, якщо вона заважатиме мені зробити щось краще.
— Що краще за дармове багатство?
— У мене є Урітіру, — відказала вона. — Навіщо мені сфери?
— Не таке багатство, — сказав чоловік з усмішкою.
Він ступив уперед і шанобливо простягнув їй великий мішечок. Рабоніель узяла його, і всередині щось тихенько брякнуло. Рабоніель розв’язала мішечок і зазирнула всередину. Вона застигла на місці, а коли знову заговорила, її голос був позбавлений ритму:
— Як? Звідки ти це взяв?
Чоловік натомість сказав:
— Я приніс подарунок. Щоб заохотити тебе зустрітися з моєю
— Це... гарний подарунок, — нарешті сказала Рабоніель.
— Це не подарунок, — зауважив він. — А лише аванс за майбутні платежі. А ось це — подарунок.
Він махнув рукою вбік, і дивна істота на його плечі засвистіла. Двоє чоловіків, яких Венлі бачила зовні, увійшли, несучи щось з обох боків — великий ящик, закритий тканиною. Він ледве проліз у двері та був важким, судячи з
Чоловік зірвав тканину — в ящику з гратами по боках сиділа дрібненька дівчинка-підліток. Брудна істота загарчала, зіщулившись у центрі, в тіні. Чоловік зробив театральний жест, потім уклонився й пішов геть.
— Людино! — гукнула Рабоніель. — Я тебе не відпускала. Що це? Мені не потрібні раби.
— Це не рабиня, — сказав чоловік. — Але якщо ваш повелитель таки коли-небудь знайде Культивацію, запропонуйте йому запитати її,
Венлі чекала, розраховуючи, що Рабоніель накаже його стратити або принаймні відшмагати. Натомість вона почала наспівувати в Ритмі пихи й навіть усміхнулася.
— Я збентежена, Стародавня, — сказала Венлі, дивлячись услід чоловікові.
— Не треба, бо це не має до тебе жодного стосунку. Він справді хороший актор, як мене й попереджали. Сподіваюся, він думає, що його маленький трюк приголомшив мене. Невже він справді приніс мені Променисту, яка не знепритомніла, попри захист вежі? — вона подивилася на дитину в клітці, а та зухвало глянула у відповідь і загарчала. — Навряд чи вона покірна.
Рабоніель сплеснула, і ввійшло кілька слуг.
— Заберіть цю в безпечне місце і не випускайте її. Обережно. Вона може бути небезпечною.
Коли клітку забрали, вона повернулася до Венлі та заговорила в Ритмі жаги:
— Отже, це справді хтось із твого народу, як сказано у звітах?
— Так, відповіла Венлі. — Я знаю його. Його звати Рлайн. Він слухач.
— Дитя зрадників, — зауважила Рабоніель.
— Як і я, — сказала Венлі, а потім замовкла. Вона глибоко вдихнула й змінила свій ритм на Пиху: — Я хочу попросити відпустити його під свою опіку. У мене немає інших родичів, щоб з ними поговорити. Він дорогий для мене.
— Одіозум навмисно знищив твій народ. Ти остання. Це відмінність, яку ти повинна цінувати, оскільки вона робить тебе унікальною.
— Я не бажаю унікальності. Я хочу зберегти життя цього вичоловіченого й насолоджуватися його компанією. Я добре відслужила на кількох посадах, багатьом Сплавленим. І вимагаю компенсації.
Рабоніель замугикала в Ритмі глузування. Венлі запанікувала й ледь не втратила силу волі, але Тембр, що постійно спостерігала за нею, запульсувала в Ритмі
— Ну добре, — сказала Рабоніель, беручи свої папери, щоб знову почати читати. — Твоя Пристрасть робить тобі честь. Він твій. Переконайтеся, що він не створить проблем, бо це буде твоя відповідальність.
Венлі заспівала в Ритмі нагороди, а потім швидко відступила. Тембр пульсувала в ній в одному зі звичайних ритмів. Здавалося, вона відчувала біль, наче їй було важко використовувати один із неправильних ритмів. Але вони впоралися. Як і тоді, коли вона звільнила сім’ю Вітробігуна.
Тембр усе пульсувала. Свобода. Це мала бути її наступна присяга, як зрозуміла Венлі. Звільнити тих, кого ув’язнили несправедливо. Вона ледь не вимовила нову присягу вголос, але Тембр попереджувально запульсувала.
Тож Венлі повернулася до своїх кімнат, перш ніж піти до Рлайна. Вона зачинила двері, а потім прошепотіла слова.
— Я прагнутиму свободи для тих, хто в неволі, — сказала вона, а потім почекала.
Нічого не сталося. Чи спрацювала присяга?
Її вразило далеке відчуття, вижіночений голос, дуже далекий, але бринів у чистому ритмі Рошару.
«Ці слова, — промовив голос, — не приймаються».
Не приймаються? Венлі опустилася в крісло. Тембр запульсувала в Ритмі збентеження. Але в глибині свого яхонтосерця Венлі зрозуміла, що знає причину. Вона щойно спостерігала, як слуги Рабоніель понесли кудись дитину, замкнену в клітці. Тепер, коли вона це зрозуміла, причина здавалася очевидною.
Вона не могла щиро промовити ці слова. Не тоді, коли переймалася звільненням Рлайна насамперед тому, що хотіла здобути довіру іншого слухача. Не тоді, коли була готова ігнорувати потреби замкненої в клітці дитини.
Якщо вона хоче чесно зростати як Промениста, їй потрібно зробити так, як сказав Рлайн, — почати думати про когось іншого, крім себе. І вже давно настав час, щоб ставитися до своїх сил з повагою, на яку вони заслуговують.