Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 168)

Вона хотіла повернутися до укриття, але була надто налякана, щоб рухатися. Щось велике розтрощило землю поблизу, змусивши її підскочити, але мить темряви під час завивання бурі завадила їй побачити, наскільки близьким був удар. Немов блискавка, вітер і дощ змовилися проти неї.

Вона полізла в кишеню й дістала самоцвіт. Те, що раніше було таким яскравим, тепер здавалося крихким. Червоне світло ледве освітлювало її долоню.

Розбити його. Вона повинна його розбити. Пальцями, які вже заніміли від холоду, помацала довкола, зрештою знайшовши великий камінь. Земля тут розтріскалася у формі кола завбільшки зі слухача. Вона відступила до валуна, який давав бодай якийсь захист, тремтячи, тримаючи в одній руці самоцвіт, а в іншій — камінь.

Потім стало тихо.

Так раптово, так несподівано, що Венлі ахнула. Ритми в її розумі перетворилися на єдиний і рівномірний. Вона подивилася вгору, в чисту темряву. Земля навколо раптом стала сухою. Вона повільно обернулася, потім знову зіщулилася. У небі щось з’явилося — схоже на обличчя, створене з хмар і природного світла. Враження чогось величезного і непізнаного.

— ТИ БАЖАЄШ ЗРОБИТИ ЦЕЙ КРОК? — промовив не-голос вібруючи в ній, наче ритм.

— Я...

Це був він, спрен великобур — Об’їзник бур. У піснях його називали зрадником.

— ВИ ТАК ДОВГО НЕ БУЛИ ДІТЬМИ ЖОДНОГО БОГА, — сказав ЇЙ ритм. — ТИ ЗРОБИШ ЦЕЙ ВИБІР ЗАРАДИ ВСІХ СВОЇХ ОДНОПЛЕМІННИКІВ?

Від цих слів Венлі відчула одночасно трепет і жах. Отже, в самоцвіті щось справді було?

— Моїм... моїм одноплемінникам потрібні подоби! — крикнула вона до величезної сутності.

— ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ПОДОБИ. ЦЯ СИЛА ЗМІНЮЄ СМЕРТНИХ.

«Сила?»

— Ти служив нашим ворогам! — закричала вона до неба. — Як я можу довіряти тому, що ти кажеш?

— І ВСЕ Ж ТИ ДОВІРЯЄШ ДАРУНКУ ОДНОГО З ЦИХ ВОРОГІВ? ХАЙ ТАМ ЯК, Я НІКОМУ НЕ СЛУЖУ. НІ ЛЮДЯМ, НІ СПІВУНАМ. Я ПРОСТО ІСНУЮ. ПРОЩАВАЙ, ДИТЯ РІВНИН.

ДИТЯ ОДІОЗУМА.

Видіння закінчилося так само раптово, як і почалося, і Венлі знову опинилася серед бурі. Від шоку вона ледь не зронила самоцвіт, але потім, зіщулившись від швидкого вітру, поклала осяяний скарб на землю. Стиснула в руці камінь, слизький від дощу. Вона вагалася.

Чи варто їй бути обережнішою?

Але хіба бодай чогось величного досягали завдяки обережності? Ешонай не була обережна — і відкрила новий світ. Венлі замахнулася каменем і розтрощила самоцвіт. Світло вирвалося з нього хмаркою, і вона здригнулася під нестримним дощем, готуючись до дивовижного перетворення.

— Нарешті! — пролунав чийсь голосу Ритмі невдоволення. — Було неприємно.

Червоне світло перетворилося на крихітного чоловічка-людину, що стояв, спершись руками в стегна, і ледве світився серед бурі.

Венлі міцно обхопила себе руками, тремтячи, й закліпала, струшуючи дощову воду з очей.

— Спрене, — прошипіла вона. — Я викликала тебе, щоб ти подарував мені одну зі стародавніх подоб.

— Ти? Скільки тобі років? Чи є тут ще хтось, з ким я міг би поговорити?

— Спочатку відкрий мені цей секрет, — веліла вона. — Тоді ми передамо твою подобу іншим. Вона може їх зцілити, правда? Так мені сказали.

Він не відповів.

— Ти мені не відмовиш! — вигукнула Венлі, але її слова заглушив раптовий гуркіт грому. — Я довго страждала, щоб досягти цієї мети.

 — Ну, ти, безперечно, добре граєш, — сказав маленький спрен і тупнув ніжкою. — Мабуть, доведеться нам скористатися інструментами, які знайдемо в сараї, навіть якщо вони трохи заіржавіли. Угода буде така. Я збираюся оселитися в тобі, і ми разом робитимемо неймовірні речі.

— Ми принесемо моєму народу корисні подоби? — запитала Венлі, цокаючи зубами.

— Ну, і так, і ні. Деякий час нам потрібно, щоб ти мала такий вигляд, ніби все ще носиш робочу подобу. Мені потрібно розвідати, як зараз справи на старому Рошарі. Багато часу минуло. Як гадаєш, зможеш потрапити в Гадесмар, якщо це нам знадобиться?

— Г-Гадесмар? — перепитала вона.

— Так, нам потрібно дістатися до бурі в тому світі. Новішої, на півдні. Там, де я опинився в цьому самоцвіті... Ти, звісно, й гадки не маєш, про що я говорю. Чудово. Ну добре, тоді готуйся, у нас дуже багато роботи...

Ешонай налаштувалася на Ритм тривоги, стоячи біля входу в укриття й виглядаючи сестру. Під час бурі вона мало що могла розгледіти. Спалахи блискавок, хоч і яскраві, були надто короткими, щоб як слід роздивитися навколо.

— Вона справді це зробила, так? — спитав Т’юд у Ритмі веселощів, підійшовши до неї й жуючи якийсь фрукт. — Після всіх тих нарікань вона пішла, щоб пошлюбуватися.

— Сумніваюся, — сказала Ешонай. — Вона вже кілька місяців намагається знайти воєнну подобу. Вона не прагне шлюбуватися. Принаймні вона занадто молода.

Люди дивувалися тому, наскільки молоді Ешонай та Венлі — мабуть, люди старіють повільніше? Але до офіційного повноліття Венлі залишалося кілька місяців.

— Навіть молодші приймали таке рішення, — зауважив Т’юд, потираючи бороду. — Я думав про це, знаєш? Між колишніми шлюбувальниками лишається певний зв’язок.

— Ти просто думаєш, що це звучить смішно, — сказала Ешонай у Ритмі осуду.

Він засміявся:

— Ага, так.

Грім струснув сховище, змусивши їх на деякий час замовкнути, і обоє з поваги налаштувалися на Ритм вітрів, слухаючи їх. Було щось дивовижне — хоча й небезпечне — у відчутті самої вібрації бурі.

— Тепер не час відволікатися на щось дурне, як-от шлюбні подоби, — сказала Ешонай. — Люди знову підуть, коли закінчиться ця буря. Ми повинні поговорити про те, щоб відправити когось із ними.

— Іноді ти надто відповідальна, ціною власного блага, Ешонай, — відповів Т’юд, спершись рукою на верхню частину укриття і нахилившись уперед, дозволяючи дощу бити по обличчю.

— Я? Відповідальна? Мама могла б сказати тобі дещо на цю тему.

 — І кожне її слово нагадало б мені, наскільки ви між собою схожі, — сказав Т’юд, налаштувавшись на Ритм радості й усміхаючись бурі, як дурень. — Я збираюся зробити це днями, Ешонай. Подивлюся, чи піде Біла зі мною. Життя — це щось більше, ніж робота в полі чи рубання дров.

З цим Ешонай могла погодитися. І вона вважала, що може зрозуміти когось, хто хоче зробити щось інше у своєму житті. Ніхто з них не народився б, якби їхні батьки не вирішили пошлюбуватися.

Ця ідея все ж викликала в неї бажання налаштуватися на Ритм тривоги. Їй не подобалося, наскільки ця подоба змінювала мислення слухачів. Вона хотіла бути собою, з власними бажаннями та прагненнями, не дозволяти якійсь подобі переважати над нею. Звичайно, причина в тому, що на неї навіть зараз впливала робоча подоба...

Вона налаштувалася на Ритм рішучості й викинула це з голови. Венлі. Де вона? Ешонай знала, що їй не варто боятися за сестру. Слухачі постійно виходили в бурю, і, хоча це ніколи не було повністю безпечно, їй не слід співати в Ритмі тривоги, немов люди, коли говорили про бурі. Бурі були природною частиною життя, дарунком слухачам від Рошару.

Хоча десь у підсвідомості... вона ненавиділа визнавати цю підсвідомість... Ешонай зауважила, наскільки легше було б жити без Венлі, яка весь час скаржилася, ревнувала. Усе, що робила Ешонай, — кожна розмова, план чи похід — ставало складнішим, коли Венлі вирішувала втрутитися. Ускладнення виникали немов зі спокійного повітря.

Такі думки були слабкістю Ешонай. Вона повинна любити сестру. І вона насправді не хотіла, щоб Венлі постраждала, але важко не згадувати, як спокійно досліджувати все самотужки, без будь-якого драматизування з боку Венлі...

З бурі з’явилася постать, блискуча від дощу, освітлена блискавками. Ешонай знову відчула себе винною та силою налаштувалася на Ритм радості, побачивши, що це Венлі. Вона вийшла в бурю і допомогла сестрі подолати решту шляху.

Венлі залишилася в робочій подобі. Мокра, тремтяча вижіночена в робочій подобі.

— Не спрацювало, ага? — запитав її Т’юд.

Венлі подивилася на нього, німа, як людина, трохи розтуливши рота. Потім збентежено всміхнулася. Несамовитою, не характерною для неї усмішкою.

— Ні, Т’юде, — сказала Венлі. — Не спрацювало. Мені доведеться ще багато-багато разів пробувати знайти воєнну подобу.

Він наспівував у Ритмі примирення, дивлячись на Ешонай. Вона мала рацію: усе-таки річ не в шлюбній подобі.

— Я хотіла б посидіти біля вогню і погрітися, — сказала Венлі.

— Венлі? — гукнула до неї Ешонай. — Твої слова... де їхні ритми? Венлі замовкла. А потім, немов із зусиллям, почала наспівувати в Ритмі веселощів, проте не з першої спроби.

— Не будь такою дурною, — мовила Венлі. — Ти просто не слухала.

Вона попрямувала до вогню, здаючись іще пихатішою і впевненішою, ніж зазвичай. Піднесеною ходою слухачки, яка думала, що бурі починаються і закінчуються з її примхи.

58

Телестилі

Цей досвід здається мені таким дивним. Я працюю з ученою з таких давніх днів, коли сучасна наукова теорія ще не була розроблена. І весь час забуваю, що вона повністю пропустила тисячі років традицій.

Каладін з глухим гупом приземлився на балкон. Сил сяйнистою стрічкою світла полетіла далі у вежу. Він не бачив розвідників, які зібрали речі й пішли з телестилями, але вірив, що Сил спостерігає за ними.

Він рушив за нею в темряву, помістивши своє Буресвітло у сферу, щоб не світитися. Йому не вдалося простежити за Присяжною брамою, але якби він якимось чином зміг викрасти один із тих телестилів, що працювали на Пустосвітлі, то все одно допоміг би Навані.