Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 151)

Зрештою Сил повернулася.

— Твоя сім’я, як і всі інші, зачинена в помешканні, — тихо сказала вона. — Але біля їхніх дверей стоять справжні охоронці. Я не наважилася поговорити з твоїм батьком чи матір’ю, але побачила їх разом через вікно. Вони здаються здоровими, хоча й наляканими.

Каладін кивнув. Він гадав, що це найкраще, на що можна сподіватися. Хотілося б, щоб батько зміг поговорити з ворогами та уникнути біди, як він і сказав. Разом Каладін і Сил прокралися до коридору, де встановлювали ліхтарі. Робітники покинули тут купу освітлювальних приладів разом з інструментами для свердління кам’яних стін, щоб їх кріпити.

Вони не залишили серед куп інструментів самоцвітів, а ліхтарі в цьому коридорі виявилися порожні. Але в наступному коридорі вже були заповнені аметистами — самоцвітами для освітлення, середнього розміру, трохи більшими за броами. Це означало багато Буресвітла, якщо він зможе його витягнути.

— Ну, що ти думаєш? — спитав Каладін Сил. — Візьмемо лом, швидко заберемо їх, а потім утечемо?

— Здається, це буде надто голосно, — відповіла вона, опустившись на один із ліхтарів.

— Я міг би просто вкрасти Буресвітло і зарядити сфери, які приніс із собою. Хоча шкода, що не зможу дістати бодай частину самоцвітів. Мені потрібен більший запас.

— Можемо спробувати знайти ліхтарницю й забрати її ключі, — запропонувала Сил.

— Я пригадав, що за цей поверх відповідає світлоока, яка сама живе десь на третьому. Лопен якось намагався вмовити її піти з нами повечеряти.

— Звичайно, це ж Лопен. Але... думаю, знайти її буде складно та небезпечно.

— Згоден.

Вона стала на верхівку сяйнистого ліхтаря, потім відлетіла до його боку, перетворившись на стрічку світла, і проскочила крізь маленьку замкову щілину на ліхтарі. Хоча не могла проходити крізь тверді предмети, проте зазвичай без проблем протискувалася крізь тріщини чи отвори. Сил стрічкою закрутилася всередині ліхтаря. Це були міцні залізні пристрої зроблені так, щоб їх не зламали. Вони мали скляні боковини, проте посилені металевою решіткою. Ключ відмикав одну з граней, дозволяючи відчинити її та отримати доступ усередину. Інші грані ліхтаря могли відмикатися та відчинятися зсередини.

Спренка підлетіла до однієї з цих засувок і знову набула людської подоби. Теоретично без ключа можна було розбити скло і за допомогою шматка дроту вручну повернути внутрішні засувки, щоб відчинити одну з граней. Але пристрій виготовили так, щоб ускладнити такі дії завдяки товстому склу і залізній сітці за ним.

Сил спробувала натиснути на засувку, але та виявилася для неї надто важкою. Вона вперла ручки в боки, сердито дивлячись на засувку.

— Спробуй Викиди, — гукнула Сил, і її голос відлунював від скла, голосніше, ніж могла б кричати така крихітна істота.

— Викиди не діють, — тихо промовив Каладін, стежачи за коридором — якщо з’явиться патруль охоронців.

— Гравітаційні не діють. Але є ще й інші, правда?

Вітробігуни мали три види Викидів. Найчастіше Каладін використовував гравітаційний, коли заряджав предмет або людину та змінював напрямок, у якому на них діяла сила тяжіння. Але було ще два інших. Він випробував Повний Викид, коли ніс Тефта до клініки під час вторгнення. Цей Викид дозволяв зарядити предмет Буресвітлом і наказати йому прилипати до всього, що його торкалося. Він використовував його в перші дні своєї роботи мостонавідником, щоб приклеїти камені до стіни прірви.

Останній Викид був найдивнішим і найзагадковішим з усіх трьох. Зворотний Викид змушував один предмет притягувати інші. Він нагадував поєднання двох попередніх. Спочатку поверхню заряджали, а потім наказували їй притягувати певні предмети. Їх тягнуло до цього предмета. Немов... немов заряджений предмет ставав джерелом гравітації. Коли Каладін ще був мостонавідником, то неусвідомлено використовував ці Викиди, щоб відтягувати стріли до свого мосту, змушував їх відхилятися і не влучати в його друзів.

Те, що ти називаєш «Викидами», — пояснила йому Сил, — насправді два Сплески, які діють разом. Гравітація та Адгезія, поєднані між собою різними способами. Ти кажеш, що Гравітаційні Викиди не працюють, натомість Адгезійні працюють. То як щодо Зворотного Викиду?

— Не пробував, — зізнався Каладін. Він відійшов убік і витягнув Буресвітло з іншого ліхтаря. Відчув енергію, силу у своїх венах — те, чого так прагнув. Юнак усміхнувся й відступив, осяяний силою.

— Спробуй змусити скло притягнути засувку, — пояснила Сил, показуючи все жестами. — Якщо зможеш змусити засувку зміститися у твій бік, вона вискочить, і грань ліхтаря відчиниться.

Каладін торкнувся корпусу ліхтаря збоку. Протягом усього минулого року він тренувався застосовувати Викиди. Сиґзіл спостерігав за ним, змушуючи, як і завжди, проводити експерименти. Вони з’ясували, що для зворотного Викиду потрібна команда, або принаймні візуалізація того, що слід досягти. Заряджаючи скло, він намагався уявити, як Буресвітло притягує предмети.

Ні, не будь-які предмети. Лише засувку.

Буресвітло чинило опір. Як і у випадку з основним гравітаційним Викидом, Каладін відчував силу, але щось блокувало її. Проте тут опір здавався слабшим. Каладін зосередився, штовхнув сильніше, і, немов вода з відкритого шлюзу, Буресвітло раптом вирвалося з нього. Зворотний Викид не світився так яскраво, як мав би, враховуючи витрачене Буресвітло. У певному сенсі він насправді був якимось зворотним. Але після цих дій Каладіна почулося тихе клацання.

Викид притягнув засувку, і та під дією невидимої сили вискочила з корпусу. Каладін нетерпляче відчинив передню грань ліхтаря, витягнув самоцвіт і запхав його до кишені.

Сил вилетіла назовні:

— Нам потрібно більше практики, Каладіне. Ти не використовуєш цей Викид так інстинктивно, як два інших.

Він задумливо кивнув і повернув Буресвітло, яке влив у корпус ліхтаря. Потім вони вдвох крадькома рушили коридором, поступово занурюючи його в темряву з кожним украденим самоцвітом.

— Зворотні Викиди потребують зусиль, — тихо сказав Каладін до Сил. — Однак через це я замислююся, чи можна якимось чином змусити діяти основні гравітаційні Викиди.

У бою він почав покладатися на них — на здатність злетіти в повітря чи підняти суперника. Навіть на просту здатність зробити себе легшим, щоб швидше рухатися під час бою.

Каладін спустошив останній ліхтар і тепер був задоволений повною кишенею Буресвітла. Цілий статок як для Гартстоуна, хоча він уже почав звикати мати стільки сфер під рукою. Заховавши самоцвіти в темний мішечок, щоб кишеня не світилася, він разом із Сил перейшов до наступного завдання — знайти припаси.

Цього разу вони трималися біля внутрішньої частини поверху, звідки можна було побачити світло ліхтарів патруля, що наближався. Каладін повів Сил униз сходами, оскільки добре знав, де взяти їжу та воду.

Як він і сподівався, монастир посеред четвертого поверху не надто цікавив охорону. Дорогою він зустрів лише двох співунів у формі, які зайняли один сторожовий пост, але зміг прослизнути через бічний коридор і знайти двері, які зовсім не охоронялися.

Каладін і Сил увійшли через них, а потім прокралися коридором, уздовж якого тягнулися камери. Він усе ще вважав їх камерами, хоча тутешні подвижники наполягали, що це не в’язниця. Звісно, кімнати, в яких проживали самі подвижники, були належним чином освітлені, умебльовані та по-домашньому затишні. Каладін знайшов одну з них за світлом, що лилося з-під дверей, перевірив намальований на дереві гліф і прослизнув усередину.

Він налякав подвижника, що сидів усередині, — того самого, якого зустрів, коли був тут попереднього разу. Каладін дізнався, що його звуть Куно. Подвижник читав, але спробував — і не зміг — натягнути окуляри на очі, коли Каладін поспішно перетнув кімнату й зробив жест, щоб той замовк.

— Чи є тут інші охоронці? — пошепки запитав Каладін. — Я побачив двох біля головного входу.

— Н-ні, ясновельможний, — відповів Куно, а окуляри так і звисали з його пальців. — Я... Як? Як ви сюди потрапили?

— З божої ласки чи завдяки удачі. Я ще не вирішив, завдяки чому. Мені потрібні запаси. Пайки, фляги з водою. Медичні засоби, якщо вони тут є.

Подвижник щось пробелькотів, потім нахилився ближче, не звертаючи уваги на окуляри в руці, і, примружившись, подивився на Каладіна:

— Клянуся Всемогутнім. Це справді ви. Буреблагословенний...

— У тебе є речі, які мені потрібні?

— Так, так, — відповів Куно, встаючи і проводячи рукою по голеній голові, а потім вийшов з кімнати.

— Ти мав рацію, — сказала Сил з плеча Каладіна, коли той пішов слідом. Вони, напевно, взяли під контроль усі пости охорони, клініки й казарми. Але проігнорували притулок для душевнохворих на задвірках.

Куно відвів їх до маленької комори. Там Каладін зміг знайти майже все, що було потрібно. Лікарський халат і судно для Тефта. Різний одяг. Губку й таз для умивання, навіть великий шприц для годування непритомних.

Каладін склав усе в мішок разом із бинтами, корою шестифутовика для знеболення та антисептиком. Трохи сушених пайків, переважно Душезаклятих, але хоч такі. Він прив’язав чотири дерев’яні фляги з водою до мотузки, яку міг накинути на шию, а потім помітив відро з якимись засобами для чищення. Узяв чотири щітки з густою щетиною та міцними дерев’яними держаками, якими мили підлогу.