Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 148)
— Мабуть, проколи, як від шпильок.
— Проколи в небі, — уточнила Ешонай. — І хвости, довгі, дуже довгі.
— Цікаво, — сказала жінка. Вона носила багато перснів на правій руці, хоча Ешонай не могла зрозуміти навіщо. Здавалося, ті за все чіплятимуться. —
— По-іншому? Ми бачимо щось інше?
— Так. Здається, ви бачите справжню подобу спрена або щось близьке до неї. Розкажи мені дещо. Серед нас, людей, ходять перекази про спренів вітру, що поводяться як люди. Набувають різних подоб, обдурюють інших. Ти коли-небудь бачила таких?
Ешонай подумки перебирала ці слова.
— Спрени як люди? Поводяться як люди?
— Так.
— Я їх бачила.
— Чудово. А спренів вітру, що говорять? Називають тебе на ім’я? Ти зустрічала таких?
— Що? — Ешонай налаштувалася на Ритм веселощів. — Спрени, які говорять? Ні, здається... це не насправді? Неправда, але історія?
— «Вигадка» — це, мабуть, саме те слово, яке тобі потрібно.
— Вигадка, — повторила Ешонай, подумки досліджуючи звуки.
Так, існує більше ніж один спосіб дослідження.
Нарешті на плато вийшли король і його брат. Слово «король» не було для неї новим, адже згадувалося в піснях. Серед слухачів точилися суперечки, чи варто їм мати монарха. Ешонай здавалося, що доки їм не вдасться припинити сварки та стати єдиним, об’єднаним народом, ця дискусія буде безглуздою.
Брат короля був грубим чоловіком, немов належав до іншої породи, не такої, як усі інші. Він був першим, кого вона зустріла разом із групою людей-розвідників у лісі. Цей чоловік був не просто кремезнішим за інших — він навіть ходив не такими кроками. Його обличчя було грубішим. Якби про людину можна сказати, що вона має подобу, то ця людина мала б воєнну подобу.
Хоча сам король... доводив те, що люди не мають подоб. Він був таким мінливим. Іноді галасливим і злим, іноді тихим і зневажливим. У слухачів, звичайно, теж були різні емоції. Просто в цього чоловіка, здавалося, вони не піддавалися поясненню. Можливо, той факт, що люди розмовляли без ритму, ще більше дивував її, коли вони діяли з такою пристрастю. Він також був єдиним чоловіком у групі, який носив бороду. Чому?
— Провіднице, — звернувся до неї король, підходячи. — Тут полюють?
— Іноді, — відповіла вона. — По-різному. Зараз сезон, тому, можливо, вони прийдуть. Можливо, ні.
Король розсіяно кивнув. Він майже не цікавився ні нею, ні будь-ким зі слухачів. Однак його розвідники та вчені, здавалося, були настільки ж зачаровані Ешонай, як і вона ними. Тож вона переважно проводила час з останніми.
— Які великопанцирники можуть тут жити? — запитав брат короля. — Здається, для них немає місця в усіх цих тріщинах у землі. Вони схожі на білошипників? Стрибають з місця на місце?
— Білошипник? — перепитала вона, не знаючи цього слова.
Жінка з перснями дістала книгу й показала їй малюнок.
Ешонай похитала головою:
— Ні, не такі. Вони... — Як пояснити, який вигляд мають монстри з прірв? — Вони чудові. І великі. І сильні. Вони... ці землі належать їм.
— А ваш народ їм поклоняється? — запитав один з учених. — Поклоняється?
— Вшановує. Поважає.
— Так.
А хто б не поважав таку могутню тварину?
— Це їхні боги, ясновельможний, — сказала писарка королю. — Як я і підозрювала, вони поклоняються цим звірам. Ми повинні бути обережними з майбутнім полюванням.
Ешонай заспівала в Ритмі тривоги, щоб показати, що збентежена, але вони цього не зрозуміли. Їм доводилося говорити все словами.
— Туди, — король показав пальцем. — Це плато здається доволі непоганим місцем, щоб перепочити.
Люди-слуги почали розпаковувати речі — намети з чудової цупкої тканини та різноманітні наїдки. Люди насолоджувалися обідами. Їхня розкіш у походах була настільки пишною, що Ешонай загадалася, який же вигляд мають їхні
Коли люди підуть, вона має намір це перевірити. Якщо вони дісталися сюди без належної міцної подоби, такої як робоча, то, напевно, не йшли надто далеко. Вона налаштувалася на Ритм веселощів. Після всіх цих років без жодних контактів вона, напевно, сама знайшла б дорогу до їхнього дому, якби мала ще кілька місяців.
Ешонай узялася допомагати розкладати намети. Вона хотіла розібратися в деталях. Була майже впевнена, що зможе вирізьбити стовпи, подібні до тих, якими підтримують верх. Але тканина була легшою і гладкішою, ніж та, яку ткали слухачі. В одного з робітників виявилися проблеми з вузлом, тож Ешонай дістала ніж, щоб розрізати його.
— Що це? — почувся голос позаду. — Ти не проти показати мені цей ніж?
Жінка з перснями. Ешонай подумала, що колись вона парувалася з королем, враховуючи те, як часто вони розмовляли. Але зараз, мабуть, стосунків між ними не було.
Ешонай глянула вниз, усвідомивши, що дістала свій майстерно виготовлений мисливський ніж. Він трапився серед зброї, яку її предки знайшли серед руїн у центрі Рівнин: чудовий метал зі смугами всередині та руків’я з разюче деталізованою різьбою.
Вона знизала плечима і показала ніж дивній жінці. Та, своєю чергою, наполегливо помахала королю. Він ступив із тіні, узяв ніж і розглянув його примружившись.
— Звідки ти це взяла? — запитав він Ешонай.
— Він старий, — відповіла співунка, не бажаючи говорити зайвого. — Передавався. З покоління в покоління.
— Можливо, ще з часів Фальшивої Руйнації? — запитала жінка в короля. — Невже вони справді мають зброю, якій уже дві тисячі років? Сколкозбройці слухачів були набагато дивовижнішими, але Ешонай промовчала про них. Її родина все одно не мала таких.
— Я хотів би знати, звідки ви... — почав було король.
Його перервав якийсь трубний звук, що пролунав недалеко. Ешонай обернулася, налаштувавшись на Ритм напруги.
— Монстр з прірви, — сказала вона. — Збирайте солдатів! Я не думала, що він наблизиться.
— Ми можемо впоратися з... — почав король, але замовк, і його очі розширилися.
Біля нього виник спрен благоговіння — плавуча синя куля, що швидко збільшувалася.
Ешонай обернулася й побачила тінь, що виринала з далекої прірви. Витончена, проте могутня, сильна, проте граційна. Звір ходив на численних лапах і навіть не глянув на людей. Вони були проти нього — як він сам проти сонця; і справді, звір перевернувся вгору черевом, щоб погрітися в теплих променях. Прекрасний і могутній, немов Ритм благоговіння, що ожив.
— Кров моїх праотців... — промовив брат короля, підходячи ближче. — Наскільки ж
— Більша за будь-яких, що мешкають в Алеткарі, — сказав король. Треба пройти шлях до узбережжя Гердазу, щоб натрапити на такого ж гігантського великопанцирника. Але ті живуть у воді.
— Ці живуть у прірвах, — прошепотіла Ешонай. — Здається, цей не злий, на наше щастя.
— Він, мабуть, надто далеко, щоб помітити нас, — сказав брат короля.
— Він помітив, — зауважила Ешонай, — просто йому байдуже. Навколо зібралися інші, і король наказав їм мовчати. Нарешті прірводемон обернувся й подивився на них. Потім спустився назад, а за ним летіли кілька мерехтливих спренів прірв, схожих на стріли в польоті.
— Буря! — промовив брат короля. — Ти хочеш сказати, що в будь-який час, коли ми на цих плато, одна з цих істот може перебувати прямо внизу? Підкрастися до нас?
— Як вони можуть жити в тих прірвах? — запитала одна з жінок. — Що вони їдять?
Ця група виявилася похмурішою та швидшою, і всі повернулися до свого обіду. Вони прагнули закінчити трапезу й піти, але жоден із них не сказав цього й не наспівував у Ритмі тривоги.
З них усіх лише король здавався незворушним. Поки інші займалися своїми справами, він продовжував вивчати ніж Ешонай, який так і не повернув їй.
— Ви справді зберігали їх тисячі років? — запитав він.
— Ні, — зізналася вона. — Ми їх знайшли. Не мої батьки. Батьки їхніх батьків. Серед руїн.
— Кажеш, руїни? — він різко підвів очі. — Які руїни? Ті міста, про які згадував інший провідник?
Ешонай тихо вилаяла Клейда за те, що розповів їм про десять міст. Вирішивши не пояснювати, що мала на увазі руїни в центрі Рівнин, вона налаштувалася на Ритм тривоги. Король так оглядав її, що вона мимоволі відчула себе неправильно намальованою малою.
— Мій народ будував міста, — сказала вона. — Давні предки мого народу.
— Ти ж не маєш на увазі... — промовив він. — Дуже цікаво. Ви пам’ятаєте ті дні? У вас є записи про них?
— У нас є пісні, — пояснила вона. — Багато пісень. Важливих. У них розповідається про подоби, які ми носили. Про війни, в яких билися. Як ми залишили... не знаю цього слова... тих старих. Що нами правили. Коли билися Нешуа Кадал зі спренами-товаришами, і були... були речі... які вони могли робити...
— Променисті? — спитав король, і його голос ставав м’якшим. — У твого народу є перекази про