Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 145)
— Це все несправжнє. Це не може бути справжнім.
— Ти мав дати нам померти на Розколотих рівнинах.
— Я хотів захистити вас! — заволав Каладін. — Я
— Ти нас прокляв...
Каладін кинув присмертне тіло й пошкандибав геть. Він нахилив затуманену голову, а потім почав тікати. Підсвідомо розумів, що цей жах несправжній, але все одно чув крики. Вони звинувачували його: «Чому ти зробив це, Каладіне? Чому ти вбив нас?».
Каладін затулив вуха руками, так бажаючи втекти від різанини, що ледь не звалився прямо в прірву. Відсахнувся, захитавшись на краю. Спіткнувся, потім глянув ліворуч. Військові табори були там, на невисокому схилі.
Він бував тут. Пам’ятав це місце, цю бурю, дрібний дощ. Цю прірву. Тут він ледь не загинув.
— Ти врятував нас, — промовив голос, — щоб ми могли страждати.
Моаш. Він стояв на краю прірви біля Каладіна. Обернувся, і Каладін побачив його очі — чорні ями.
— Люди гадають, що ти був милосердним до нас. Але ми обоє знаємо правду, чи не так? Ти зробив це заради себе. Не заради нас. Якби ти був справді милосердним, то подарував би нам легку смерть.
— Ні, — відказав Каладін. — Ні!
— Порожнеча чекає, Келе. Пустота. Вона дозволяє робити будь-що, навіть убити короля, не шкодуючи про це. Один крок. Тобі більше ніколи не доведеться відчувати біль.
Моаш ступив крок і зірвався у прірву. Каладін упав навколішки на краю, а дощ усе лив навколо. Він із жахом дивився вниз.
А потім почав прокидатися в якомусь холодному місці. Відразу ж сотня болючих спазмів прокотилися його суглобами і м’язами, і кожен вимагав уваги, немов вередлива дитина. Він застогнав і розплющив очі, але навколо була лише темрява.
«Я у вежі, — Каладін пригадав події минулого дня. — Буря забирай. Усе контролюється Сплавленими. Я ледве вирвався».
Кошмари, здавалося, погіршувалися. Або вони завжди були такими жахливими, просто він цього не пам’ятав. Каладін лежав, глибоко дихаючи, увесь спітнілий, наче від напруги, і згадував, як помирали його друзі. Згадував, як Моаш ступив у темряву й зник.
Сон має освіжати, але Каладін почувався більш утомленим, ніж тоді, коли засинав. Він застогнав і притулився спиною до стіни, насилу сідаючи. Потім його раптом охопила паніка. Пригнічений, він, напевно, підсвідомо гадав, що знайде Тефта мертвим на підлозі.
Каладін зітхнув із полегшенням, коли побачив свого друга, який лежав поруч і все ще дихав. На жаль, Тефт обмочився — він швидко зневодниться, якщо Каладін нічого не зробить, і, напевно, з’являться спрени гниття, якщо лікар не обмиє його і не підкладе судно.
Буря! Тягар того, що зробив Каладін, навис над ним, майже такий же гнітючий, як і тягар самої вежі. Він сам, загублений у темряві, без Буресвітла та питва — не кажучи вже про належну зброю. Йому потрібно подбати не лише про себе, а й про непритомного.
Про що він думав? Не вірив тому кошмару, проте не міг повністю придушити його відлуння. Чому? Чому він не зміг просто прийняти все? Чому продовжував битися? Чи справді це було заради них?
Чи лише тому, що він егоїст? Тому, що сам не міг здатися й визнати поразку?
— Сил! — гукнув він у темряві. Вона не відповіла, і він знову покликав тремтячим голосом: — Сил, де ти?
Жодної відповіді. Він обмацав довкола і зрозумів, що й гадки не має, як вибратися. Він поховав себе й Тефта тут, у цій надто густій темряві. Щоб удвох, на самоті, повільно померти...
Аж тут виник вогник світла, немов голівка шпильки. Каладін зрадів, побачивши Сил, що з’явилася в кімнатці. Вона не могла проходити крізь стіни — спрени Променистих мали достатньо велику густину у Царстві матерії, тож їм перешкоджала більшість матеріалів. Натомість, мабуть, пролетіла через якийсь отвір високо в стіні.
Її поява додала йому трохи розсудливості. Він судомно видихнув, коли вона полетіла вниз і приземлилася на його простягнуту долоню.
— Я знайшла вихід, — повідомила, набувши подоби солдата у формі розвідника. — Але не думаю, що ти зможеш пролізти через нього. Навіть дитині було б там затісно. Я оглянула все довкола, хоча не змогла полетіти надто далеко. На багатьох сходових маршах стоять стражники, але, здається, вони тебе не шукають. Ці поверхи досить великі, і я думаю, вони зрозуміли, що знайти тут одну людину практично неможливо.
— Мабуть, це хороші новини, — сказав на це Каладін. — У тебе є думки, що за світло привело мене сюди?
— У мене... є теорія. Давним-давно, ще до того, як між спренами й людьми сталося непорозуміння, існувало троє Виковувачі вуз. Один — для Прародителя бур. Другий — для Охоронниці ночі. І третій — для спрена, що звався Родичем. Цей спрен залишився у вежі, заховався і не показувався людям. Вважалося, що Родич давно помер.
— Гм, — промовив Каладін, обмацуючи двері, що відчинилися, щоб впустити його. — Яким був цей спрен?
— Я не знаю, — відповіла Сил, підлетівши до його плеча. — Ми говорили про це з її світлістю Навані, відповідаючи на її запитання, про це інші спрени Променистих знали не більше, ніж я щойно розповіла. Не забувай, що багато спренів, які пам’ятали минулі часи, вже померли, а Родич завжди був потайливим. Не розумію, яким був цей спрен і чому він зміг створити Виковувача уз. Але якщо він живий, то не розумію, чому так багато всього у вежі не працює.
— Ну, ця стіна спрацювала, — сказав Каладін, намацавши самоцвіт у стіні.
Тепер самоцвіт потемнів, але з цього боку усе одно був набагато помітнішим. Каладін міг легко не помітити його з іншого боку. У скількох ще кімнатах були такі ж самоцвіти, вбудовані в стіни, що приховували таємні двері?
Він торкнувся самоцвіту. Попри те що більше не мав Буресвітла, глибоко всередині нього запалав вогник. Біле світло мерехтіло, немов зірка. Воно розширилося й перетворилося на невеликий спалах Буресвітла, і двері знову беззвучно відчинилися.
Каладін протяжно видихнув і відчув, як паніка трохи відступає. Він не помре у темряві. Після того як самоцвіт зарядили, він працював, як будь-який інший фабріал, продовжуючи функціонувати, доки в ньому залишалося Буресвітло.
Він подивився на Сил:
— Як гадаєш, зможеш знайти дорогу назад, до Тефта, якщо ми підемо в розвідку?
— Напевно, я зможу запам’ятати шлях.
— Чудово, тому що нам потрібні припаси.
Каладін ще не міг дозволити собі думати в довгостроковій перспективі. З цими приголомшливими запитаннями — що йому робити з вежею, десятками Променистих у ворожому полоні, зі своєю родиною — треба зачекати. Спочатку потрібні вода, їжа, Буресвітло і, що найважливіше, краща зброя.
47
Клітка, викувана з душ
Дошки затремтіли під ногами Далінара, і той схопився за поруччя, щоб утриматися на ногах.
— Неболами! — закричав він. — Намагаються дістатися до фабріальних корпусів!
Неподалік дві постаті в синьому зістрибнули з палуби, спалахнувши Буресвітлом, а платформа продовжувала хитатися. Двоє з цим не впораються. Буря забирай, де ж...
Сиґзіл і його загін з десяти Вітробігунів кинулися назад, атакуючи знизу летючої платформи. Цей літальний апарат відрізнявся від
Далінар міцно тримався за поруччя, поглядаючи на Норку, що був прив’язаний до нього мотузкою. Низенький чоловік безумно посміхався, вчепившись у поруччя. На щастя, незабаром платформа перестала хитатися, і Неболами розлетілися — їх наздоганяли фігури в синьому зі списами.
«Небесних менше, ніж я очікував», — зауважив Далінар. Вітер тріпав його волосся. Він помітив лише чотирьох летючих Сплавлених, які спостерігали за полем бою згори та час від часу давали вказівки піхоті. Самі ж вони не брали участі в бою. «У цій битві вони покладаються на Неболамів». Можливо, більшість Небесних перебувала з головними ворожими силами, розміщеними за кілька днів пішої ходи звідси.
Норка перехилився через борт платформи, намагаючись зазирнути прямо під неї — там билися Променисті. Очевидно, падіння на землю з висоти трьохсот ярдів його зовсім не турбувало. Як для того, хто завжди здавався таким параноїком, він, безсумнівно, сміливо ставився до небезпеки.
Унизу тримали стрій бойові шеренги. Війська Далінара, посилені рядами азішів, вступили в бій зі зрадниками — військами Тараванджіана, які намагалися пробитися вглиб і врятувати свого короля. Веденців супроводжувала невелика кількість Сплавлених і кілька загонів співунів — досить невелика сила, щоб наблизитися непоміченим до того, як про зраду дізнаються.
На платформі Далінара близько п’ятдесяти лучників знову сформували свої ряди після безладу, викликаного раптовою атакою Неболамів. За мить вони випустили на веденців зливу стріл.
— Скоро їх здолають, — тихо сказав Норка, оглядаючи поле бою. — Їхня лінія прогинається. А ці азіші добре воюють. Краще, ніж я припускав.
— У них чудова дисципліна, — погодився Далінар. — Їм просто потрібне правильне командування.
Жоден азірський солдат не міг зрівнятися з алетійським, але, побачивши їхню дисципліну цього року, Далінар зрадів, що йому ніколи не доводилося стикатися з їхньою піхотою в бою. Величезні загони заїрських пікінерів були не такими мобільними, як аналогічні підрозділи алеті, проте мали бездоганну координацію.