Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 144)

— Я передам цей запит, — мовила Навані.

Рабоніель заспівала в іншому ритмі, потім усміхнулася. Важко було не помітити хижого виразу її мармурового обличчя, що здавалося трохи небезпечним. Але в ефективності цієї взаємодії було і щось спокусливе. Кілька хвилин обміну знаннями — і Навані дізналася секрети, які намагалася розгадати десятиліттями.

— Ось як ми закінчимо війну, Навані, — сказала Рабоніель, підводячись. — Ми ділимося інформацією.

— І як це допоможе закінчити війну?

— Покажемо всім, що наше життя покращиться, якщо співпрацювати. — І правитимуть співуни.

— Звичайно, — підтвердила Рабоніель. — Ти, очевидно, завзята вчена, Навані Холін. Якби ти змогла багаторазово покращити життя свого народу, хіба це б не вартувало того, щоб відмовитися від самоврядування? Подивися, чого ми досягли за лічені хвилини, поділившись знаннями одна з одною.

«Я поділилася знаннями лише через твої погрози, — обережно подумала Навані, не виказуючи думки на обличчі. Обмін не стався добровільно. — Не має значення, що ти мені скажеш, Рабоніель. Ти можеш відкрити будь-яку таємницю, яку забажаєш, тому що я під твоєю владою. Ти можеш просто вбити мене, як тільки отримаєш усе, що хочеш».

Однак вона всміхнулася Рабоніель:

— Я б хотіла провідати своїх учених, Повелителько Бажань, щоб побачити, як з ними поводяться, і дізнатися, скількох ми... втратили.

Навані сподівалася, що сказала все зрозуміло. Деяких з її друзів убили. Вона не збиралася просто забути про це.

Рабоніель заспівала й жестом веліла Навані йти за нею. Потрібно втримати делікатну рівновагу там, де обидві намагалися переграти одна одну. Навані мусить бути дуже обережною, щоб не дозволити Рабоніель керувати нею. Це єдина перевага, яку мала Навані порівняно зі своїми вченими. Можливо, вона ніколи не була гідною приєднатися до них, але мала більше досвіду в реальній політиці світу.

Рабоніель і Навані увійшли до другої з двох кімнат бібліотеки — тієї, де стояло більше столів і стільців. Кращі підопічні Навані, як подвижники, так і вчені, сиділи на підлозі, схиливши голови. Їх явно змусили тут спати, судячи з розкладених ковдр.

Деякі підвели очі, щоб побачити Навані, і вона з полегшенням помітила, що Рушу та Фалілар неушкоджені. Вона швидко підрахувала присутніх, визначаючи, кого немає. Підійшла до Фалілара, присіла й запитала:

— Нешан? Інабар?

— Убиті, ваша світлосте, — тихо відповів він. — Вони були в кімнаті з кристалічною колоною разом з обома підопічними Нешана, подвижницею Веванарою та купкою нещасних солдатів.

Навані здригнулася.

— Передай іншим, — прошепотіла вона. — Поки що ми будемо співпрацювати з окупантами. — Потім зупинилася біля Рушу: — Я рада, що з тобою все добре.

Подвижниця, що явно плакала, кивнула:

— Я саме пішла туди, щоб зібрати кількох писарок і допомогти скласти перелік знищеного майна в тій кімнаті, коли... це сталося. Ваша світлосте, ви гадаєте, це пов’язано?

У цьому хаосі Навані майже забула про дивний вибух.

— Ти випадково не знайшла серед уламків ніяких заряджених сфер?

«Зокрема дивну сферу з Пустосвітлом?»

— Ні, ваша світлосте. Ви ж бачили те місце. Суцільна руїна. Але я затемнила кімнату, щоб подивитися, чи не світиться щось, і нічого не знайшла. Жодного натяку на Буресвітло чи навіть Пустосвітло.

Як і боялася Навані, чим би не був спричинений цей вибух, він якось пов’язаний із дивною сферою — і, напевно, її теж утрачено.

Навані підвелася і повернулася до Рабоніель:

— Вам не потрібно було вбивати моїх учених під час штурму. Вони вам не загрожували.

Рабоніель заспівала у швидкому ритмі:

— Більше жодних попереджень, Навані. Звертаючись до мене, використовуй мій титул. Я не хочу, щоб тобі нашкодили, але є тисячолітні правила пристойності, яких ти маєш, дотримуватися.

— Я... розумію, Повелителько Бажань. Гадаю, якщо негайно залучити до роботи моїх людей, що лишилися, це підніме моральний дух. Що накажете нам робити?— Щоб полегшити перехід, накажи їм продовжити робити те, чим займалися до мого прибуття.

— Багато з них працювали з фабріалами, які вже не функціонують. — Тоді скажи, щоб робили креслення. І хай напишуть про досліди, які проводилися до окупації. Я можу забезпечити перевірку їхніх нових теорій.

«Це означає, що є спосіб знову запустити фабріали вежі?»

— Як забажаєте.

Потім Навані взялася працювати над справжньою проблемою — плануванням того, як їй витягнути всіх із цього безладу.

Каладіна розбудив дощ. Він кліпнув, відчувши туман на обличчі, й побачив небо, перерізане й освітлене списами блискавок, що застигли на місці — не згасали, а просто висіли, обрамлені чорними хмарами, що безперервно вирували.

Він витріщався на дивне видовище, а потім перекинувся на бік, наполовину занурений у калюжу холодної води. Це Гартстоун? Військові табори? Ні... якесь інше місце?

Каладін застогнав, змушуючи себе підвестися. Наче не поранений, але в голові гупав біль. Зброї немає. Без списа він почувався немов голим. Пориви дощу розсівалися навколо, вода збігала струменями — він міг поклястися, що бачить у дощі контури фігур. Немов краплі, падаючи, на мить утворювали різноманітні форми.

Краєвид був темний, хоч удалині він розрізнив якісь стрімчаки. Каладін пішов по воді, здивований тим, що не побачив навколо жодного спрена навіть спренів дощу. Йому здалося, що на вершині пагорба спалахнуло світло, тож почав підійматися по схилу, обережно, щоб не втратити рівноваги на слизькому камінні. У глибині душі дивувався, як міг узагалі щось бачити. Застиглі зубчасті блискавки не випромінювали багато світла. Хіба він не бував у такому місці? З усюдисущим світлом, але чорним небом?

Чоловік зупинився й подивився вгору, а дощ омивав його обличчя. Усе тут було... якимось неправильним. Усе несправжнє... хіба не так?

Рух.

Каладін обернувся. З пагорба, виринувши з темряви, назустріч йому рухалася невисока постать. Здавалося, вона повністю складалася з клубів сірої імли, рис обличчя не було видно, проте у руках він помітив спис. Каладін швидким поворотом руки схопився за ворожу зброю, потім вивернув спис і штовхнув незнайомця назад класичним рухом для обеззброєння.

Примарний нападник виявився не надто досвідченим, і Каладін легко вихопив його зброю. Інстинкт узяв гору — він повернув спис і встромив його в шию незнайомця. Коли невисока постать упала, раптом наче з нічого виникли ще двоє нападників, обидва зі списами.

Каладін заблокував один удар і розрахованим поштовхом відкинув супротивника, а потім розвернувся й повалив другого розмашистим ударом по ногах. Швидким ударом у шию заколов нападника, а потім легко встромив спис у живіт іншого ворога, коли той підвівся. Кров потекла з держака списа на пальці Каладіна.

Він висмикнув спис, і димна фігура впала. Чоловік почувався задоволеним, тримаючи в руках зброю. Тепер він зможе битися без турбот. І ніщо не обтяжувало його, крім дощової води на формі. Колись воювати було просто. До того як...

До того як...

Туман вихрами здіймався з упалих фігур, і Каладін побачив, що заколов списом трьох юнаків-гінців у формі кольорів Амарама. Три трупи, а серед них — його брат.

— Ні! — закричав Каладін різким, сповненим ненависті голосом. — Як ти смієш показувати мені таке? Усе не так сталося! Я був там!

Він відвернувся від трупів і підняв очі до неба:

— Я його не вбивав! Я просто підвів його. Я... я просто...

Він, спотикаючись, відсахнувся від мертвих хлопців, впустив спис і схопився руками за голову. Намацав шрами на лобі. Вони здавалися глибшими — немов прірви, що розрізали його череп.

«Шаш». Небезпечний.

Грім прогуркотів над головою, і він пошкандибав униз по схилу, не в змозі викинути з голови образ мертвого Тіена, що стікає кров’ю на схилі пагорба. Що за жахливе видіння?

— Ти врятував нас, щоб ми могли померти, — почувся голос із темряви.

Каладін упізнав цей голос. Він крутнувся, хлюпнувши дощовою водою під ногами, намагаючись відшукати джерело звуку. Він опинився на Розколотих рівнинах. У потоках дощу помітив обриси людей. Силуети, зіткані з крапель, але чомусь порожні.

Фігури почали атакувати одна одну, і він почув грім війни. Крики солдатів, брязкіт зброї, тупіт чоботів по каменях. Звуки оточили його, збивали з пантелику, аж поки він умить не опинився серед масштабної битви, і обриси стали реальними. Люди в синьому билися проти інших у синьому.

— Припиніть битися! — закричав до них Каладін. — Ви ж убиваєте своїх! Вони всі — наші солдати!

Вони немов не чули його. Замість дощової води під його ногами текла кров, бризки та потоки зливалися, а списники нетерпляче перелазили через тіла полеглих, щоб продовжити вбивати один одного. Каладін схопив одного списника й відштовхнув його від іншого, потім схопив третього й потягнув назад — і виявив, що то Лопен.

— Лопене! — гукнув Каладін. — Послухай мене! Припиніть битися! Лопен вишкірив зуби в жахливій посмішці, потім відштовхнув Каладіна вбік і кинувся на ще одного солдата — Скелю. Той перечепився через труп, і Лопен убив його списом у живіт, але потім Тефт убив Лопена ззаду. Бісіґ заколов Тефта, а хто вбив Бісіга, Каладін не побачив. Був надто нажаханий.

Сиґзіл із дірою в боці упав неподалік, і Каладін упіймав його.

— Чому? — спитав Сиґзіл, і кров стікала з його губ. — Чому ти не дав нам поспати?