Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 142)

За мить вона обійшла поворот річки й опинилася віч-на-віч з чимось дивовижнішим — і одночасно жахливішим, — ніж коли-небудь сміла уявити.

То були люди.

— «...Подоба тупа страшить недарма, — процитувала Венлі. — Стає розум затьмареним, плутаним, грубим. Знайти її легко: вона в руки дається сама — та тим, хто її набуває, на згубу».

Вона глибоко вдихнула й сіла на долівку в їхньому наметі, пишаючись собою. Усі дев’яносто одну строфу вона продекламувала напам’ять ідеально.

Її мати Джакслім, що саме працювала за ткацьким верстатом, кивнула. — Це була одна з твоїх кращих декламацій, — сказала вона в Ритмі похвали. — Ще трохи практики, і ми зможемо перейти до наступної пісні.

— Але... Я ж прочитала все правильно.

— Ти переплутала сьому та п’ятнадцяту строфи, — зауважила мати. — Порядок не має значення.

— Ти також пропустила дев’ятнадцяту.

— Ні, не пропустила, — відказала Венлі й почала подумки рахувати строфи. Про робочу подобу? — Невже я...

— Так, ти її пропустила, — кивнула мати. — Але не потрібно бентежитися. Тобі все добре вдається.

Добре? Венлі витратила роки на запам’ятовування пісень, тоді як Ешонай майже не робила нічого корисного. Венлі все вдавалося не просто добре. А чудово.

Проте... забула цілу строфу? Вона подивилася на матір, яка тихенько наспівувала, працюючи за ткацьким верстатом.

— Дев’ятнадцята строфа не надто важлива, — промовила Венлі. — Ніхто не забуде, як ставати робітником. А ще тупа подоба. Чому у нас є строфа про неї? Ніхто не вибирає її добровільно.

— Ми повинні пам’ятати минуле, — пояснила мати в Ритмі згуби. — Ми повинні пам’ятати, через що пройшли, щоб потрапити сюди. Треба піклуватися про те, щоб не забувати самих себе.

Венлі налаштувалася на Ритм роздратування. А потім Джакслім почала співати в ритмах прекрасним голосом. У голосі її матері було щось дивовижне. Він не був сильним чи гучним, але нагадував ніж — тонкий, гострий, майже прозорий. Спів вразив Венлі до глибини душі, і Ритм благоговіння замінив Роздратування.

Ні, Венлі ще далека від досконалості. Дуже далека. На відміну від матері.

Джакслім продовжувала співати, а Венлі спостерігала, заціпенівши й відчуваючи сором за нещодавнє роздратування. Іноді це було так важко. Сидіти тут день за днем, зубрити, поки Ешонай розважається. Вони обидві були майже повнолітніми — Ешонай лишився до повноліття лише рік, а Венлі трохи більше ніж два. Вони вже мали нести відповідальність за власні вчинки.

Зрештою мати замовкла після десятої строфи.

— Дякую, — сказала Венлі.

— За те, що я співаю те, що ти чула тисячу разів?

— За те, що нагадала мені, — відповіла Венлі в Ритмі похвали, — про те, ким я маю стати.

Мати налаштувалася на Ритм радості й продовжила працювати. Венлі підійшла до виходу з намету й визирнула — члени сім’ї займалися різними справами, зокрема рубали дрова та валили дерева. Її одноплеменці належали до родини Першого Ритму й мали шляхетне походження. Їх були тисячі, але минуло вже багато років, відколи вони правили містами.

Вони продовжували говорити про те, що скоро щось відвоюють. Про те, як виберуться з лісу перед бурею й атакують, відвоюють свої законні землі. Чудова й гідна мета, але Венлі не подобалося спостерігати за воїнами, які виготовляли стріли та гострили старовинні металеві списи. Невже їхнє життя справді полягало в цьому? У тому, щоб битися за ті самі десять міст?

Напевно, вони можуть отримати щось більше. Вона — точно. Вона полюбила ці пісні, але хотіла ними користуватися. Відшукати таємниці, які вони обіцяли. Невже Рошар створив когось на кшталт Венлі лише для того, щоб вона сиділа в наметі з вепрмантину й завчала слова, а потім перед смертю передала їх комусь іншому?

Ні, у неї має бути якесь призначення. Щось грандіозне.

— Ешонай вважає, що ми повинні намалювати ілюстрації до строф пісень, — сказала Венлі. — Зробити цілі стоси паперів із зображеннями, щоб нічого не забути.

— Іноді у твоєї сестри бувають мудрі ідеї.

Венлі налаштувалася на Ритм зради:

— Вона не повинна проводити так багато часу далеко від сім’ї, зосередившись на власних егоїстичних інтересах. Вона повинна вчити пісні, як я. Це і її обов’язок також, як твоєї дочки.

— Так, ти маєш рацію, — погодилася Джакслім. — Але в Ешонай хоробре серце. Їй просто потрібно зрозуміти, що її сім’я важливіша за підрахунок пагорбів за межами табору.

— У мене теж хоробре серце! — заявила Венлі.

— У тебе гострий і винахідливий розум, — сказала їй мати. — Як і в мене. Не відкидай власні таланти через заздрість до талантів когось іншого.

— Заздрість? До неї?

Мати Венлі продовжувала ткати. Від неї не вимагали виконання такої роботи — її посада охоронниці пісень вважалася високою, чи не найпочеснішою в родині. Проте вона завжди прагнула чимось займатися. Вона казала, що ручна праця зміцнює її тіло, а повторення пісень — розум.

Венлі налаштувалася на Ритм тривоги, потім — Упевненості, потім — знову Тривоги. Вона підійшла до матері й сіла на табурет поруч. Джакслім налаштовувалася на Ритм упевненості, навіть коли займалася чимось таким простим, як ткацтво. Складний візерунок її шкіри з хвилястими червоними й чорними лініями був одним із найкрасивіших у таборі — немов справжній мармуровий камінь. Ешонай успадкувала візерунок матері.

 А Венлі, звичайно ж, вдалася малюнком у батька — у неї він був біло-червоний, із завитками. Насправді візерунок Венлі мав усі три відтінки. Багато її одноплеменців стверджували, що не бачать маленьких чорних плямок на шиї, але вона могла їх розрізнити. Мати всі три кольори в забарвленні було надзвичайною рідкістю.

— Мамо, — сказала вона в Ритмі хвилювання, — мені здається, я дещо відкрила.

— І що ж?

— Я знову експериментувала з різними спренами. Виносила їх у бурю. — Я ж тебе попереджала.

— Але не забороняла, тому я продовжила. Хіба ми повинні робити лише те, що нам наказують?

— Багато хто каже, що нам не потрібно більше нічого, крім робочої та шлюбної подоби, — сказала мати в Ритмі веселощів. — Вони кажуть, що схильність до інших подоб призведе до пошуку подоб влади.

— А ти сама що про це думаєш? — запитала Венлі.

— Ти завжди так хвилюєшся про мою думку. Більшість дітей, коли досягають твого віку, починають кидати виклик батькам та ігнорувати їх.

— Більшість дітей не мають такої матері, як ти.

— Ти підлещуєшся? — запитала Джакслім у Ритмі веселощів.

— Ні... не зовсім, — Венлі налаштувалася на Ритм смиренності. — Мамо, я хочу використовувати те, чого навчилася. У мене голова забита піснями про подоби. Як я можу не хотіти їх відкрити? На благо вашого народу.

Джакслім нарешті перестала ткати. Вона повернулася на табуреті, і присунулася ближче до Венлі та взяла її за руки. Вона щось мугикала, а потім тихенько заспівала в Ритмі похвали — просто мелодію, без слів. Венлі заплющила очі й дозволила пісні охопити себе, і їй здавалося, що вона відчуває вібрацію шкіри матері. Відчуває її душу.

Венлі робила так, скільки себе пам’ятала. Покладалася на матір та її пісні. Відколи батько вирушив на пошуки східного моря.

— Я тобою пишаюся, Венлі, — сказала доньці Джакслім. — Ти показала успіхи за останні кілька років, запам’ятовуючи все після того, як Ешонай здалася. Я закликаю тебе прагнути вдосконалюватися, але пам’ятай, що ти не повинна відволікатися. Ти потрібна мені. Ти потрібна нам.

Венлі кивнула, а потім почала співати втому ж ритмі, налаштувавшись на Похвалу матері. Вона відчувала любов, тепло, прийняття від її пальців. І знала: що б не сталося, мати буде поруч, щоб наставляти її. Урівноважувати. З піснею, що долала навіть бурі.

Мати повернулася до ткацтва, а Венлі знову почала декламувати пісні. Вона прочитала все від початку до кінця й цього разу не пропустила жодної строфи.

Закінчивши, вона випила води та чекала, сподіваючись на похвалу матері. Натомість Джакслім промовила дещо краще:

— Розкажи-но мені про експерименти зі спренами, які ти проводила.

— Я намагаюся знайти воєнну подобу! — сказала Венлі в Ритмі передчуття. — Я залишалася біля виходу з укриття під час бур і намагалася привабити потрібного спрена. Це складно, оскільки більшість спренів тікають від мене, коли посилюється вітер. Однак цього останнього разу я відчувала, що вже близька до мети. Спрен болю — це ключ. Вони завжди поруч під час бур. Якщо мені вдасться втримати одного біля себе, я думаю, що зможу прийняти цю подобу.

Якщо їй це вдасться, то вона стане першою слухачкою за багато поколінь, яка прийме воєнну подобу. Відтоді як люди та співуни давнини знищили одне одного в останній битві. Це те, що вона зможе подарувати своєму народу, те, що запам’ятається!

— Ходімо поговоримо з П’ятіркою, — з цими словами Джакслім встала з-за ткацького верстата.

— Почекай, — Венлі взяла її за руку й налаштувалася на Ритм напруги. — Ти збираєшся переказати їм те, що я розповіла? Про воєнну подобу?

— Звичайно. Якщо ти збираєшся продовжувати цей шлях, нам потрібне їхнє благословення.

— Можливо, мені варто більше потренуватися, перш ніж ми комусь про це скажемо.

Джакслім заспівала в Ритмі осуду:

— Це схоже на твою відмову виконувати пісні публічно. Ти боїшся знову зазнати невдачі, Венлі.

— Ні. Ні, звичайно, ні. Мамо, я просто думаю, що було б краще, якби я напевно знала, що все працює. Інакше можу створити проблеми.