Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 137)

— Це те, що я роблю, — вона знизала плечима. — Але я можу і слухати. Забери мене Геєна, якщо я зрозумію, як це стосується курчат.

Курча запищало. Коли вона знову спробувала закликати свої дивоздібності, сила не просто противилася. Здавалося, вона перестала існувати. Спробувавши ще раз, вона почула щось дивне. Крики людей?

— В’юнку?

Він рушив далі у вигляді лоз. Люди могли іноді помічати залишки цих лоз, коли вони розпадалися, але сам спрен був невидимий.

Курча рушило тунелем. У нього був кумедний крок, ніби обурювалося через те, що його змусили використовувати ноги.

Цуп кинулася вперед і загородила йому шлях:

— Куди це ти захотіло тікати?

Воно наполегливо крикнуло і протислося повз неї.

— Принаймні дочекайся В’юнка.

Вона знову загородила дорогу. Воно видало більш загрозливий крик, але незабаром В’юнок повернувся.

— Променисті падають без свідомості! — доповів він. — О володарко! Здається, все дуже погано!

Курча, не звертаючи уваги, протислося повз неї й пішло далі тунелем. Цуп і В’юнок рушили за ним, і спрен хвилювався все більше — особливо після того, як пташа випурхнуло в один з коридорів, потім витріщилося на підлогу і роздратовано защебетало.

Воно тужливо повернулося до Цуп.

— А, ти хочеш спуститися нижче, — здогадалася вона, — але не знаєш як? За чим ти спостерігаєш?

Курча заклекотіло.

— Володарко, курчата не розумні, — пояснив В’юнок. — Розмова з одним з них змусила б мене поставити під сумнів твій інтелект, якби я не бачив, як ти іноді розмовляєш з крєм’ячками.

— Ніколи не можу визначити, чи хтось із них звітує комусь, — пробурмотіла вона, потім нахилилася й підняла курча.

Здавалося, без пір’я були проблеми з польотом, тому вона пронесла його сходами на кілька поверхів униз, орієнтуючись на його реакцію. Воно витягувало шию, потім схиляло голову набік, дивлячись на підлогу одним оком. Коли вони вийшли на другий поверх, воно підняло голову, уважно дивлячись уздовж коридору, і видало якесь ухкання.

Щось загуркотіло далеко в одному з коридорів позаду. Цуп розвернулася, а В’юнок заскиглив.

— Це грім, — сказала вона. — У вежі співуни в буремній подобі.

— О володарко! Треба щось робити! Наприклад, сховатися! Або втекти, а потім сховатися!

Замість цього вона прослідкувала за поглядом курчати. Вона мала слухати. Це була одна з її буреклятих присяг, чи щось таке. Вона кинулася через бічний прохід, а курча зацвірінькало голосніше.

— Володарко? Чому ми...

Він замовк — вони натрапили на труп.

Це був старий алетієць в мантії. Його вбили якимось ножем у груди, і він лежав з розплющеними очима на підлозі. На губах запеклася кров.

Цуп відвернулася. Вона так і не звикла до такого.

Курча гнівно закричало й випурхнуло з її рук до чоловіка. Потім — можливо, це було найбільш розпачливе видовище, яке вона коли-небудь бачила, — воно почало тикатися дзьобом у труп і тихо цвірінькати. Воно залізло у згин його мертвої руки й притулилося головою до боку, знову цвірінькаючи, цього разу більш стурбовано.

— Вибач, — сказала Цуп, сідаючи навпочіпки. — Звідки ти знало, що він тут?

Курча защебетало.

— Ти відчуло його, так? Або... ти змогло відчути, де він був. Ти незвичайне курча. Ти курча-спустошувач?

— Чому ти наполягаєш на цьому слові? — спитав В’юнок. — Це жахливо неточно.

— Замовкни, спустошувачу, — пробурмотіла вона.

Цуп потягнулася й обережно взяла курча, яке почало видавати болісні щебетання, майже як слова. Страшенно схожі на них, насправді.

— Хто це був? В’юнку, впізнаєш його?

— Гадаю, я бачив його раніше. Дрібний чиновник-алеті, хоча його очі зараз інші. Цікаво. Подивися на його пальці — засмаглі, зі смужками світлішої шкіри. Колись він носив персні.

Так... задумавшись, вона теж упізнала його. Один зі старих, що жив у вежі. У відставці, колись важливий чиновник у палаці. Вона якось пішла і поговорила з ним, тому що ніхто не звертав уваги на старих людей. Вони смерділи.

— Його пограбували, — сказала Цуп. У далеких закутках вежі все ще траплялися вбивства, хоча Холіни намагалися зробити це місце безпечним. — Я пам’ятатиму тебе. Обіцяю. Я...

Щось заворушилося в темряві неподалік. Такий собі звук пошкрябування, наче... пір’я. Цуп насторожилася й встала, тримаючи сферу для світла. Звук чувся в дальньому кінці коридору, куди її світло не доходило.

Щось витекло з цієї темряви. Чоловік — високий, зі шрамами на обличчі. Він носив алетійську форму, але вона б заприсяглася, що ніколи не бачила його раніше. Вона б упізнала таку небезпечну людину. Ці очі здавалися частиною темряви — вони все ще лишалися затіненими, коли він вийшов на світло.

На його плечі сиділо зелене курча, схопившись зловісними пазурами за шматок шкіри, прикріплений до мундира.

— Маленька Промениста, — сказав чоловік. — Зізнаюся: я завжди хотів знайти виправдання, щоб пополювати на тебе.

Вона схопила своє червоне курча й побігла.

Чоловік позаду розсміявся, наче отримав найбільший дар.

І-6

Благодіяння й прокляття

Самотність Тараванджіана сьогодні виявилася болісною. Як це часто траплялося, він був не надто розумним.

Розумний Тараванджіан ненавидів товариство. Розумний Тараванджіан забував, навіщо спілкуватися з іншими людьми. Розумний Тараванджіан був жахливим, проте з радістю став би цією версією самого себе. Він би зрадів, отримавши емоційну анестезію.

Він сидів сам у буревозі, склавши руки на колінах, оточений бурими в’юнкими спренами виснаження. Великобуря завершувалася. Тепер настав час наказати своїм людям зрадити коаліцію. Якщо здогадки Тараванджіана правильні, це також означало, що Одіозум почав атаку на Урітіру.

Тараванджіан ще не віддав наказу. Одіозум сказав, що він прибуде його підтвердити, проте поки що його не було видно. Можливо... можливо, послуги Тараванджіана сьогодні не знадобляться. Можливо, плани змінилися.

Слабкі, тлінні надії для слабкої, тлінної людини.

Він так хотів бути розумним. Коли він востаннє був розумним? Не геніальним — він уже й не сподівався відчути це знову, — а просто розумним? Востаннє це було... о бурі, понад рік тому. Коли планував убивство Далінара.

Та спроба провалилася. Далінар не піддався. Розумний Тараванджіан, з усіма своїми здібностями, зазнав невдачі.

«Розумний Тараванджіан придумав план, який змусив Одіозума укласти угоду, — подумав він. — Цього досить».

І все ж... і все ж він вагався. Розумний Тараванджіан зазнав невдачі. Крім того, його не просто зробили розумним. Він отримав благодіяння й прокляття. З одного боку, розум. З іншого — співчуття. Коли він був розумним, то вважав, що співчуття — це прокляття. Але чи це справді так? Чи прокляття в тому, що він ніколи не міг мати обидва почуття одночасно?

Він підвівся на ноги у своєму возі та на мить відчув запаморочення, що траплялося щоразу останнім часом: по краях його поля зору повзла чорнота, наче спрени смерті полювали на нього. Він думав, що, можливо, це через його серце, хоча і не звертався до лікаря. Краще не турбувати того, хто допомагає пораненим солдатам.

Він часто дихав, прислухаючись до приглушеного гуркоту Вічновію. Грім відступав. Скоро все скінчиться.

Він підійшов до своєї скрині, що стояла неподалік. Тараванджіан насилу опустився на коліна. Буря забирай, відколи це стати на коліна стало так боляче? Його кістки терлися одна об одну, як макогін об ступу.

Намагаючись не звертати уваги на спренів болю, він тремтячими пальцями набрав комбінацію на замку і підняв кришку. Відстібнув підкладку під кришкою, заліз до секретного відділення і посунув приховану засувку. Вивільнився маленький флакончик з чорнилом, влаштований так, щоб розлитися й зіпсувати вміст відділення, якщо туди полізе хтось сторонній.

Тільки тоді він зміг помацати всередині та знайти аркуші паперу. Обережно витягнув їх. Рік тому, під час свого останнього нападу розумності, він створив ці записи. Кілька сторінок з Діаграми, вирізані й переставлені місцями, з деякими нотатками. Він спалив свою копію самої книги, але зберіг цю вирізану частину.

Змучений, підповз до стільця і важко сів. Важко дихаючи, притис старі аркуші з Діаграми до грудей, потім спробував відігнати спренів виснаження.

Коли він створив цю маленьку секцію, то не був таким розумним, як у той особливий день — тепер уже сім років тому, — коли створив Діаграму. У той день він був богом. Рік тому, коли створив цей фрагмент, то вважав себе пророком цього бога.

То хто він зараз? Священник? Смиренний послідовник? Дурень? У певному сенсі буде зрадою оперувати релігійними термінами. Він зіткнувся зі вчинком не богів, а людей.

«Ні. Бог зробив тебе таким, яким ти є».

Він узяв сторінки й почав читати їх, мружачись без окулярів. Дрібним почерком було написано інструкції, склеєні разом з оригінальними фрагментами Діаграми. Більшість з них детально описували хитрість того, як скинути Далінара шляхом ретельного розкриття секретів, — план, розроблений для того, щоб поставити бідолаху на коліна й налаштувати коаліцію проти нього. Зрештою ця хитрість лише стимулювала Далінара і посилила його підозри щодо Тараванджіана. До цього дня вони були друзями.

Тараванджіан повертів сторінку в пальцях, намагаючись зрозуміти ту дивну істоту, якою ставав, коли був розумним. Істоту, не обтяжену співчуттям, здатну зазирати просто у сутність речей. Але також це істота, яка не могла зрозуміти контексту своїх зусиль. Він працював, щоб зберегти народ, водночас мимохіть наказуючи вбивати дітей.