Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 136)

— І що це?

— Зараз уже не важливо.

— А я гадаю, що важливо.

— Я хотіла не змінюватися, — прошепотіла Цуп, розплющивши очі. — Я сказала: якщо все інше йде не так, як треба, я хочу залишитися такою ж. Хочу залишитися собою. Не стати кимось іншим.

— Це точні слова?

— Наскільки я пам’ятаю.

— Гм... — В’юнок згорнув свої лози у клубок. — Думаю, це занадто розпливчато.

— Ні! Я їй сказала: зроби так, щоб я не виросла.

— Ти не це сказала, володарко. Вибач за зухвалість, але, провівши так багато часу з тобою, я давно усвідомив, що тебе нелегко зрозуміти.

— Я попросила не змінюватися! То чому я змінююся?

— Ти лишаєшся собою. Просто більшою версією.

Вона знову заплющила очі.

— Володарко. Цуп. Скажи мені, чому це тебе так турбує? Усі ростуть. Усі змінюються.— Але я... Я її маленька дівчинка.

— Чия маленька дівчинка? — ласкаво спитав він. — Мамина?

Цуп кивнула. Як по-дурному. Це звучало по-дурному, і вона була дурною. Мама померла. Саме так і було.

Чому вона не сказала правильні слова? Чому Культивація не зрозуміла? Вона повинна бути якимось голодним божеством. Це її вина, якщо маленька дівчинка прийшла і благала про обіцянку, а богиня навмисно неправильно витлумачила і...

І Цуп подобалося те, якою вона була. Колись. Вона вже не буде такою, коли підросте.

Лазити через темні тунелі? Звичайно. Битися зі Сплавленими? Гм, чому б і ні.

Але відчувати, як власне тіло перетворює тебе на когось іншого, а ти не можеш цього зупинити?

Усі люди стикалися з моторошними страхами, але не звертали на них уваги. Їхні тіла змінювалися, витягувалися, починали кровоточити, робилися зовсім не правильними. І ніхто про це не говорив? Ніхто цього не боявся? Що з ними не так?

«Востаннє, коли все було добре, — подумала Цуп, — я була з нею. До того, як вона захворіла. І я була її маленькою дівчинкою. Якби вона побачила мене зараз, то не впізнала б».

Кілька дивних спренів, наче обличчя, що насміхалися з неї, згасли неподалік. В’юнок повільно огорнув її лозами. Ніжними, як обійми. Хоча інші ледве відчували дотик своїх спренів, В’юнок здавався їй твердим. Він не був теплим. Але... її справді втішило, коли він поклав голову з лоз їй на плече. Нарешті він не зіпсував почуття, бовкнувши якусь дурість.

А потім різко підняв голову, ніби відчув щось підозріле. Цуп витерла очі.

— Що таке? — спитала вона.

Не знаю. Щось щойно сталося. У вежі. Я відчуваю... як мене огортає темрява, наче ковдра. Здається, я відчув, як вежа заворушилася.

— Ти говорив, що спрен вежі помер.

— Мертві спрени можуть ворушитися, Цуп. Щось не так. Зовсім не так.

Цуп схопила великий шматок коржика і запхала до рота. Потім кинулася через тунелі, і В’юнок повз слідом. Вона спробувала використовувати Буресвітло, щоб зробити тіло слизьким і пролізти через особливо вузьку ділянку, але нічого не вийшло. Вона насупилася, спробувала ще раз, а потім зрештою протиснулася без Буресвітла.

Це що таке, в ім’я Рошару?

Вона вилізла назовні над порожньою кімнатою скраю вежі. Зістрибнула з отвору в стелі й підбігла до вікна. Наближався вечір, і Вічновій минув. На перший погляд, як їй здалося, нічого поганого у вежі не відбувалося — звичайний день у горах.

— Щось не так з моїми силами, — прошепотіла вона, коли В’юнок опустився з підвіконня. — Я не змогла використати диво-здібності.

— Поглянь униз.

Кілька людей зібралося на платформі Присяжної брами, що вела до Розколотих рівнин. Кілька фігур, які, здавалося, впали на землю. У синіх мундирах.

— Вітробігуни, — сказала вона, примружившись. — З ними щось не так. Може, вони зламали Присяжну браму?

— Може.

Цуп оглянула засніжений краєвид, намагаючись прислухатися. Почути. Несплячий казав їй: «Завше слухай».

Вона почула крики. Але не людські.

— Там, — показала пальцем. — Що це?

Яскраво-червоне щось літало, виписуючи відчайдушну петлю, переслідуване чимось зеленим. Швидшим, небезпечнішим. Вони зіткнулися в повітрі, і коли червоне щось вирвалося, в небо посипалося пір’я.

Курчата. Летючі курчата. Вона зрозуміла підсвідомо, без пояснень, що зелене курча — хижак, а червоне — здобич. Воно насилу махало крилами й полетіло у бік вежі, здавалося, ледве в змозі триматися в повітрі.

— Сюди, — Цуп висунулася з вікна. — Мені потрібно щось, щоб триматися руками.

— О володарко! — В’юнок виліз на зовнішній бік вежі, зарухався туди-сюди, щоб утворити драбину з лози, зачепився за камінь, і Цуп піднялася нагору. — Ми занадто високо для такого! А якщо я впаду?

— Ти буреклятий спрен. З тобою все буде гаразд.

— Ми цього не знаємо! Я можу впасти з висоти сотень футів!

— Ти спрен боягузтва.

— Якщо вже так, то я спрен мудрості! — відказав він, проте продовжував крутитися й створювати сходинки, щоб вона лізла вище.

Червоне курча ледве ухилилося від чергової атаки в небі, потім кинулося в бік балкона зверху і зникло з її поля зору. Зелене курча повернуло, і вона як слід його роздивилася. Огидні пазурі, гострий, немов ніж, дзьоб. Вона завжди думала, що курчата мають безглуздий вигляд, але це було не таким.

Вона дісталася до балкона і знайшла червоне курча на підлозі — кров стікала з одного його крила, і воно ледь намагалося випростатися. Було більшим, ніж вона думала, принаймні у фут заввишки, з яскраво-червоним тілом і головою. Крила мало світло-сині, які на кінцях червоніли, наче вогонь. Курча слабо цвірінькнуло, коли побачило її.

Цуп усілася на край балкона і, повернувшись, побачила, що підлітає зелене курча.

— В’юнку, ти мені потрібен.

Вона відвела руку вбік, щоб перетворити його на зброю. Не на меч. Вона ненавиділа такі речі. На лозину, щоб відігнати моторошне курча.

Нічого не сталося.

— Я не можу стати зброєю, володарко! — закричав В’юнок. — Не знаю чому! Це якось пов’язано з неправильністю вежі!

Гаразд. Їй усе одно не потрібна зброя. Зелене курча кинулося на неї, виставивши кігті. Мабуть, гадало, що дівчина здригнеться. Але вона цього не зробила. Цуп прийняла удар прямо в обличчя і схопила курча, коли воно намагалося вчепитися в неї кігтями.

А потім вкусила його. Просто за крило.

Його приголомшений крик здавався більше розгубленим, ніж болісним, але воно вирвалося з її хватки й полетіло геть із вереском, ніби скаржачись, що Цуп зіграла нечесно.

Вона виплюнула перо, а Буресвітлом зцілила порізи на обличчі. Ну принаймні ця частина її здібностей усе ще працювала. Вона зістрибнула вниз і підхопила поранене курча з червоним пір’ям. Воно легенько куснуло її за руку, і дівчина злісно зиркнула на нього:

— Ти не в тому стані, щоб жалітися.

Потім Цуп спробувала вилікувати його. Намагалася влити Світло в тіло тварини, але воно противилося. Зцілення також не працювало. Геєна!

Курча заспокоїлося, коли вона поспішила всередину — якийсь світлоокий юнак саме вийшов на балкон, щоб подивитися, що там за гомін.

— Вибачте, — сказала Цуп. — Важливі Променисті справи.

З переляку юнак відсахнувся, а вона схопила з його столу ліма-фрукт і швидко вилетіла в коридор.

«Погляньмо... це п’ятий поверх...»

Вона знайшла дорогу до одного з вентиляційних отворів, і В’юнок створив для неї сходи, щоб туди залізти — червоне курча під пахвою тихенько скаржилося на таке ставлення. Всередині, безпечно завернувши за кілька поворотів, вона опустила курча на підлогу, а потім знову приклала до нього руку.

Натиснула сильніше. Коли вона до цього пробувала використати диво-здібності, нічого не сталося. Але коли спробувала зцілити, то відчула щось інше — якийсь опір. Тож цього разу вона вштовхувала його, тихо гарчачи, доки не... спрацювало. Буресвітло покинуло її, і крило курчати зажило. Її сили не відростили втрачене пір’я, але за мить істота перекинулася й обережно подзьобала голу шкіру на боці. Нарешті курча подивилося на Цуп і розгублено зацвірінькало.