Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 138)

Розумний Тараванджіан знав як, але не чому.

Дурний Тараванджіан не встановлював зв’язків, не вмів швидко запам’ятовувати, рахувати в умі. У цьому документі — призначеному для деморалізації, паплюження і знищення людини, яку він дуже поважав, — дурний Тараванджіан знайшов свій біль. Доки закінчив читати його, то плакав, і спренів виснаження замінили білі пелюстки спренів сорому.

«І все це, — подумав він, — щоб урятувати купку людей?» Він зберіг Харбрант, продавши решту людства. Він був упевнений, що Одіозума не можна перемогти. Отже, зберегти хоч когось вважалося єдиним логічним рішенням.

Зараз це здавалося жалюгідним. Розумний Тараванджіан вважав себе таким геніальним, таким майстерним, але невже це найкраще, що він міг зробити?

Небезпечний хід думок. І безглуздий. Хіба він не налаяв Мралла за той самий аргумент? Вони мали зосередитися на тому, що спроможні зробити. Розумний Тараванджіан осягнув це і досяг мети.

Натомість дурний Тараванджіан оплакував усіх тих, кого підвів. Усіх людей, які помруть, коли Одіозум позбавить світ людства.

Тараванджіан знову глянув на свої записи і раптом побачив там щось нове. Невеликий коментар про конкретну людину. «Чому Діаграма не може побачити Ренаріна Холіна? — писалося в замітці. — Чому він невидимий?»

Розумний Тараванджіан швидко відійшов від цього питання. Навіщо витрачати час на щось незначне, що не можна вирішити? Дурний Тараванджіан затримався на ньому, згадавши останній раз, коли його відвідав Одіозум. Він щось показав Тараванджіану, а Ренарін... Ренарін Холін здавався ланцюжком затемнених, невидимих варіантів майбутнього.

Навколо Тараванджіана у возі посвітлішало. Він тихо вилаявся, швидко склав папери та сховав у кишені своєї мантії. За мить буревіз розтанув, стінки зникли в блискучому золотому світлі. Підлога змінилася, і Тараванджіан опинився в кріслі серед блискучого поля, а земля була наче з чистого золота.

Перед ним стояла фігура — чоловік двадцяти футів зросту зі скіпетром. Риси обличчя в нього були шинійськими, а волосся та борода — повністю золотими, як в іріалі. Шати Одіозума стали пишнішими, ніж минулого разу, червоними з золотом, а на поясі висів меч.

Це був образ, що приголомшував та вселяв трепет, і Тараванджіан не міг не ахнути. Одіозум був таким величним. Тараванджіан насилу піднявся і знову впав на хворі коліна, схиливши голову, але не в змозі відірвати очей від приголомшливого видовища.

— Я віддаю перевагу такому тобі, як зараз, Тараванджіане, — сказав Одіозум потужним голосом. — Може, ти й думаєш не надто швидко, але розумієш швидше.

— Мій повелителю, вже прийшов час?

— Так. Ти повинен віддати наказ.

— Буде зроблено.

— Чи підкоряться вони, Тараванджіане? Ти накажеш їм виступити проти союзників. Перейти на бік ворога.

— Алеті — ось їхні справжні вороги, повелителю. Веденці ненавиділи своїх сусідів протягом століть. До того ж їхні нові правителі, яких ти сам обрав, пожадливі до влади. Вони вірять, що ти нагородиш їх.

Вони не отримали обіцянок. Бога можна зв’язати, але тільки присягами. Ці дурні люди вірили, що їх нагородять більше за інших, але Тараванджіан знав, що вся їхня країна приречена. Всіх людей у цих краях кінець кінцем знищать.

Вони не знали про цю долю, і Тараванджіан був певен, що вони зроблять так, як їм накажуть, і нападуть на колишніх союзників. Він провів рік, готуючись, просуваючи під керівництвом Одіозума правильних людей, тонко натякаючи всім, хто слідував за ним, що війна — проблема Алеткару й Азіру, а не Я-Кеведу. Що ворог ніколи не прийде по них.

Він подивився вгору і виявив, що бог з цікавістю розглядає його. — Хіба ти не боїшся смерті, Тараванджіане? — запитав Одіозум. — Ти ж знаєш, що приречений.

— Я...

Тараванджіан затремтів. Він намагався не думати про це занадто багато, особливо коли був дурним. Тому що так, він справді боявся смерті. Страшенно боявся. Він сподівався, що після смерті не буде нічого. Лиш забуття.

Бо якщо на нього чекало щось інше, то точно не приємне.

— Боюся, — прошепотів він.

— Ця версія тебе така чесна, — Одіозум обійшов довкола Тараванджіана, який так і стояв на колінах. — Так, такий ти мені більше подобаєшся. У твоїй Пристрасті є прямота.

— Не міг би ти їх помилувати? — запитав Тараванджіан зі сльозами на очах. — Народ Я-Кеведу, іріалі, тих, хто добровільно прийшов до тебе. Навіщо марнувати їхні життя?

— О, я не марнуватиму їх, Тараванджіане. Їхні життя завершаться так, як вони очікують, — на війні, у славі, у крові. Я дам їм саме те, про що вони просили. Вони цього не знають, але благають мене про смерть, коли хочуть влади. Лише ти благав мене про мир, — він подивився на Тараванджіана. — Харбрант залишиться острівцем спокою в майбутній бурі. Нехай інші не турбують тебе. Вони битимуться на війні, обіцяній їм з народження, і хоча вона поглине та знищить їх, вони будуть насолоджуватися нею. Я потурбуюся про це. Навіть якщо їх не поведе до слави той, хто мав стати їхнім королем.

Поки бог говорив, Тараванджіан помітив дещо — світло, яке випромінював Одіозум. Воно пульсувало, роблячи його шкіру прозорою, світною зсередини. Воно відчувалося... якимось хворобливим. І справді, Одіозум зупинився і, здавалося, зосередився, змусивши світло відступити, перш ніж продовжити.

«Я багато в чому зазнав невдачі, але й ти теж», — подумав Тараванджіан про бога. «Той, хто мав стати їхнім королем», — це стосувалося Далінара. Одіозум планував щось протягом багатьох років, і це була війна, навіть набагато масштабніша, ніж та, яка зараз охопила Рошар. Якась дивна битва за небеса.

Він хотів, щоб Далінар брав участь у цій війні, але не зміг навернути його. Одіозум усе ще мав намір використовувати все людство як свої передові війська, щойно захопить Рошар. Він змарнує їхні життя, перетворить їх на рабів, зосередившись на підживленні своєї війни за небеса. Він використає їхню кров, щоб зберегти співунів, яких Одіозум вважав більш цінними військами.

Тараванджіан нажахався лише від думок про таке. Це було навіть гірше, ніж швидке і миттєве руйнування, яке він уявляв. Це буде жахливий кошмар рабства, крові та смерті. Проте одна думка потішила його. Та, яку розумний Тараванджіан відкинув би як сентиментальну.

«Ти очікував, що Далінар перейде на твій бік, — подумав Тараванджіан. — Ти хотів, щоб він захищав тебе. Ти зазнав невдачі. Зрештою, ти виявився не розумнішим за мене. Попри всі хвастощі, що можеш бачити майбутнє, ти не знаєш усього».

Тараванджіан одного разу бачив божі плани. Міг би він... міг би він зробити так, щоб усе повторилося?

Ні. Він не наважився на змову. Він не був розумним. Він... лише людина.

Проте... хто краще заступиться за людей повсюди? У момент запальної сміливості Тараванджіан потягнувся до кишені й дістав частину Діаграми, над якою працював. Він притис її до себе, ніби для втішання.

Одіозум проковтнув приманку. Він підійшов і вихопив її з пальців Тараванджіана.

— Що це таке? — запитав. — Ах... іще одна частина твоєї Діаграми, так? Відредагована, як я бачу. Ти вважаєш себе дуже розумним, так? — Ні, — хрипло прошепотів Тараванджіан. — Я нічого не знаю.

— І ти також визнаєш це, — сказав Одіозум, а потім витягнув руки з паперами перед собою і розірвав їх на шматки. Спалахнуло світло. — Це ніщо. Ти ніщо.

Тараванджіан закричав і схопив один з клаптиків, що тріпотів на льоту.

Одіозум махнув рукою. І вдруге Тараванджіан зміг поглянути на плани бога. Сотні тисяч клаптиків з написами, що ширяли в повітрі, наче на невидимому склі. Це було те, що Одіозум показав йому рік тому; він мав на меті вразити Тараванджіана своїм ретельним і масштабним плануванням. Але й Тараванджіан зумів спокусити його, показавши свій план, наче цінного жеребця.

От буря! Одіозума можна обдурити. І це зробив дурний Тараванджіан.

Тараванджіан озирнувся, намагаючись знайти чорну частину, яку вже бачив раніше. Так, ось вона — зіпсований текст, частина планів, яку зруйнував Ренарін Холін.

Наслідки тепер здавалися значними. Одіозум не міг побачити майбутнє Ренаріна. Ніхто не міг.

Шрам розширився. Тараванджіан швидко відвернувся, не бажаючи викликати гнів Одіозума. Але перед тим як відвести погляд, Тараванджіан побачив в чорному шрамі щось напівстерте.

Його власне ім’я. Чому? Що це означало?

«Я близький до Ренаріна, — зрозумів Тараванджіан. — У кожного, хто поруч з хлопцем, затьмарюється майбутнє. Можливо, саме тому Одіозум помилявся щодо Далінара».

Тараванджіан відчув приплив надії.

 Одіозум не міг побачити його майбутнє просто зараз.

Тараванджіан схилив голову і закусив губу, замружився, сподіваючись, що сльози у кутках його очей Одіозум помилково прийме за сльози трепету або страху.

— Прекрасно, чи не так? — запитав Одіозум. — Мені було цікаво, чому вона дала тобі спробувати те, що ми можемо зробити. У певному роді ти єдиний, з ким я можу поговорити. Єдиний, хто розуміє, хоча й обмежено, тягар, який я несу.

«Сьогодні ти міг просто прийти й віддати мені наказ, а потім піти. — подумав Тараванджіан. — Замість цього ти говориш. Ти самотній. Ти хочеш повихвалятися. Ти... людина».

— Я сумуватиму за тобою, — сказав Одіозум. — Радий, що ти змусив мене пообіцяти зберегти життя людям Харбранта. Вони нагадуватимуть мені про тебе.

Якщо Одіозум міг бути самотнім, якщо він міг хвалитися, якщо його можна обдурити... то він може боятися. Може, Тараванджіан і дурний, але при цьому він розумів емоції.