Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 139)

Одіозум, зрозуміло, мав неймовірну силу. Він був богом, мав владу. А щодо розуму? Він мав людський розум. Чого боїться Одіозум? Він повинен боятися, чи не так? Тараванджіан розплющив очі й оглянув безліч текстів, що літали в повітрі. Багато з них були мовами, які він не міг прочитати, але Одіозум використовував гліфи для запису імен.

Тараванджіан шукав щільно списаний клаптик. Шукав рядки, що викликали жах — жах генія. Він знайшов їх і зрозумів не читаючи. Знайшов у згустку біля чорного шраму. Слова, написані літерами, що залазили одна на одну, кружляли довкола імені, яке поглинав шрам. Простого імені, що навіювало жах.

Сет. Убивця в білому.

Тараванджіан затремтів і відвернувся. Одіозум знову почав якусь пишну промову, але Тараванджіан не чув, що казало створіння.

Сет.

Меч.

Одіозум боявся меча.

От тільки... Сет зараз в Урітіру. Чому його ім’я поглинув шрам, який утілював Ренаріна? У цьому не було сенсу. Невже Тараванджіан щось хибно зрозумів?

Йому знадобилося до болю багато часу, щоб зрозуміти очевидну відповідь. Сет був тут, в армії, з Далінаром. Який, своєю чергою, біля Ренаріна. Мабуть, Далінар таємно привіз Сета.

— Ти не можеш собі уявити, як довго я планував це, — промовив Одіозум.

Світло знову спалахнуло в ньому, і його шкіра просвічувалася, наче тонкий папір. Він здавався... ні, не слабким: істота, яка може породжувати бурі та знищувати цілі народи, не може бути слабкою. Але вразливим.

Одіозум так сильно робив ставку на те, що Далінар був його захисником. Тепер усе стало хаосом. Бог хвалився своїми планами, але Тараванджіан не з чуток знав, що можна планувати, планувати й планувати, але якщо вибір однієї людини не відповідатиме твоїй волі, плани не матимуть значення. Тисяча хибних планів не корисніші за один хибний.

— Не засмучуйся, Тараванджіане, — сказав Одіозум. — Далінар не вб’є тебе відразу. Він прагнутиме все зрозуміти — такий у нього шлях. Бідолашний дурень. Старий Чорношип убив би тебе негайно, але ця жалюгідна пародія так не зможе. Він прагнутиме поговорити з тобою, перш ніж накаже стратити.

«Ти робиш те саме, — подумав Тараванджіан, і в його голові зародився небезпечний план. — Ти повинен був мене вбити».

А вголос промовив:

— Нехай буде так! Я досяг своєї мети.

— Так і буде, — сказав Одіозум. — Так і буде. Іди, мій сину. Виконай свою частину нашого договору й заслужи порятунок тих, кого любиш.

 Золотий простір розтанув, і Тараванджіан опинився на підлозі свого буревоза. Він розтулив долоню і побачив там шматочок Діаграми. Але... інші частини зникли. Пропали, коли закінчилося видіння. Це приголомшило його, бо означало, що він справді побував в іншому місці. Що взяв із собою папери, але тільки цей шматочок залишився, коли він повернувся.

Він довго витріщався на уривок, потім змусив себе сісти. Йому знадобилася мить, щоб відновитися, перш ніж залізти в сумку. Він дістав дошку для телестилю, встановив її та поставив перо. Коли нарешті отримав відповідь, то написав два простих слова: «Зробіть це».

Йому доведеться пережити зраду, звичайно. Він повинен дотримуватися угоди, повинен захищати Харбрант. Це важливіше за всі інші змови чи плани. І будь-які інші подібні змови мають виконуватися так, щоб Одіозум або не знав, що він робить, або не міг діяти проти нього, знявши захист з Харбранта.

Солдатам Далінара знадобилося менш як п’ятнадцять хвилин, щоб прибути й увірватися в його фургон зі зброєю, вибивши двері. Так, вони чекали цієї зради. Одіозум вдало відвернув їх. Їм доведеться присвятити тижні несамовитій роботі, щоб переконатися, що веденські армії не отримали занадто великої переваги — і Далінар буде зайнятий тут, відбиваючись від солдатів Тараванджіана.

Тараванджіан застогнав, коли солдати схопили його телестиль, і писарка, що супроводжувала їх, прочитала два слова, які він передав.

Вони йому не нашкодили. Мабуть, Одіозум мав рацію. Тараванджіан, напевно, буде страчений за кілька тижнів. Коли вони зв’язали його й заткнули рот, він виявив, що його біль і втома навіть зменшилися. Було боляче, так, але він міг трохи постраждати від болю. Бо знав дещо важливе. Непримітний, підступний секрет, такий же небезпечний, як і Діаграма.

Тараванджіан вирішив не здаватися.

Частина третя

Пісні з дому

КАЛАДІН ♦ НАВАНІ ♦ ДАЛІНАР ♦ ВЕНЛІ ♦ ЕШОНАЙ ♦ ЯСНА ♦ РЕНАРІН

44

Трут, що чекає на іскру

Я вважаю цей формат найбільш зручним, оскільки саме так співпрацювала зі всіма в минулому. Я ще ніколи не працювала таким чином і з такою партнеркою.

Каладін біг підтюпцем по темних тунелях Урітіру з Тефтом на плечах. Він немов чув, як з кожним кроком його життя руйнується під ногами. Він чув примарний тріск, схожий на дзвін скла, що б’ється.

Кожен болісний крок відводив його все далі від сім’ї, все далі від спокою. Усе далі в темряву. Рішення прийняте. Він не залишить свого друга напризволяще у ворожому полоні. Хоча нарешті здогадався зняти закривавлені черевики, і тепер ніс їх, обмотавши шнурки навколо шиї, йому все ще здавалося, що залишає за собою брудні сліди.

Бурі! Чого він думає досягти сам-один? Він же фактично не підкорився наказу королеви здатися.

З усіх сил намагався відігнати подібні думки й продовжував рухатися. Пізніше в нього ще буде час поміркувати над тим, що накоїв. А тепер потрібно знайти десь безпечне місце, щоб сховатися. Вежа вже перестала бути його домом — тепер вона стала ворожою фортецею.

Сил летіла попереду, перевіряючи кожне перехрестя, перш ніж Каладін туди наближався. Буресвітло підтримувало його рух, але він хвилювався, що станеться, коли воно закінчиться. Невже сили залишать його? Чи впаде він непритомним посеред коридору?

Чому він не забрав більше сфер у своїх батьків або в Ларал перед тим, як піти? Навіть не подумав узяти сокиру того співуна в буремній подобі. Тож він залишився беззбройним, якщо не рахувати скальпеля.

Він занадто звик до того, що Сил була його Сколкосписом, але якщо вона не зможе трансформуватися...

«Ні, — подумав він. — Ніяких думок. Думки небезпечні. Просто рухайся».

Він продовжував бігти вперед, покладаючись на Сил, яка поспішила до сходів. Найпростішим способом загубитися було знайти затишну місцинку на безлюдних поверхах, можливо, десь на одинадцятому або дванадцятому. Він підіймався по сходах, перестрибуючи через дві сходинки за раз, і його підганяло Буресвітло, що пульсувало у венах. Його світіння було достатньо, щоб бачити попереду. Тефт почав щось тихо бурмотіти, можливо, реагуючи на поштовхи.

Вони дісталися до сьомого поверху й одразу почали підійматися на восьмий. Тут Сил повела його далі вглиб. Як не намагався Каладін не звертати уваги, проте він усе ще чув відгомони своєї невдачі. Крики батька. І власні сльози...

Він був так близько. Так близько.

Він утратив уявлення про місце перебування в цих нескінченних тунелях. Підлога тут не була позначена вказівниками дороги, тому довірився Сил. Вона промчала вперед до перехрестя і назад кілька разів, зробила кілька кіл, а потім рвонула праворуч. Він не відставав від неї, хоча все більше і більше відчував на собі вагу Тефта.

— Секундочку, — прошепотів він їй на наступному перехресті.

Потім притулився до стіни, бо Тефт усе ще важко тиснув йому на плечі, і вивудив топазову скалку з сумки. Світла від маленького топаза ледве вистачало, щоб розгледіти все довкола, але Каладін потребував цієї сфери, оскільки його Буресвітло вже скінчилося. А сфер залишилося не так і багато.

Він крехнув під вагою друга, потім змусив себе випрямитися, міцно тримаючись за Тефта обома руками й стискаючи сферу двома пальцями. Він кивнув Сил, потім продовжив шлях слідом за нею, задоволений тим, що сили його не покинули. Він міг би тягнути Тефта і без Буресвітла. Попри те що останні кілька тижнів Каладін провів, працюючи лікарем, його тіло все ще лишалося тілом солдата.

— Ми повинні піднятися вище, — сказала Сил, ширяючи поруч з його головою у вигляді стрічки світла. — Ти впораєшся?

— Достав нас хоча б на десятий поверх, — сказав Каладін.

— Мені доведеться рухатися сходами. Насправді я не знаю цієї частини вежі...

Він дозволив собі зануритися в старі спогади, поки вони продовжували йти. Вага Тефта на його плечах мало чим відрізнялася від перенесення мостів. Це повернуло його в ті дні. Біг з мостами. Рагу на вечерю.

Спостерігати, як гинуть його друзі... І кожен день заново відчувати цей жах...

Ці спогади не приносили йому жодної розради. Але ритм кроків, перенесення ноші, робота його тіла під час тривалого маршу... Усе це було принаймні знайомим.

Він пішов за Сил угору по одних східцях, потім по інших. Потім через іще один довгий тунель, шари на стінах якого були нанесені вигадливими хвилями, як брижі на бурливому ставку. Каладін продовжував рухатися.

Поки раптово не насторожився.

Він не міг точно визначити, що його збентежило, але інстинктивно негайно прикрив свою сферу й пірнув у бічний прохід. Відійшов у закуток і опустився на коліна, щоб зняти Тефта з плечей. Він притиснув руку до рота товариша, що лежав без свідомості, щоб заглушити його бурмотіння.

Сил підлетіла миттю пізніше. Він міг бачити її в темряві, але вона не освітлювала нічого навколо себе. Він засунув іншу руку в кишеню, міцно тримаючи сферу, щоб та не випускала ніякого зрадницького світіння.