Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 135)

І-5

Цуп

Звисаючи зі стелі — небезпечно тримаючись за мотузку рукою, а іншою тягнучись до кошика, — Цуп мусила визнати, що крадіжка їжі вже не приносила їй такого азарту, як колись.

Вона продовжувала прикидатися, тому що не хотіла, щоб її життя змінювалося. Вона ненавиділа зміни. Красти їжу в людей було її головним хистом. Вона робила це вже протягом багатьох років і справді відчувала трепет, коли бачила їхні голодні обличчя. Хтось оглянувся, потім повернувся — а чута зникла. Чи підіймав кришку і бачив порожню тарілку. Після цього наставав найпіднесеніший момент кумедної паніки й розгубленості.

Але потім жертви всміхалися і шукали, де вона. Звичайно, вони її не бачили. Вона дуже добре ховалася. Але вони продовжували дивитися і здавалися ніжними.

Не можна бути ніжним до того, хто обікрав тебе. Псувалися всі відчуття.

Потім ще й це. Вона потяглася трохи далі, торкнулася пальцями кошика...

Ось він. Вона схопилася за ручку.

Тримаючи ручку кошика в зубах, Цуп піднялася по мотузці, а потім зникла в прихованому лабіринті маленьких тунелів, які пронизували стелі та стіни Урітіру. Тут на неї чекав В’юнок, згорнувшись і створивши собі обличчя з лоз та кристалів.

— О! — вигукнув він. — Повний кошик! Подивімося, що він залишив тобі цього разу!

— Ніхто мені нічого не залишав, — огризнулася Цуп. — Я його вкрала, нечесно й банально. І цить. Хтось може почути.

— Інші мене не чують, володарко. Я...

— Я тебе чую. Тож тихо, ти, спрене скиглення.

 Вона прокрадалася по тунелю. Зараз вирував Вічновій, і вона хотіла сидіти в безпеці у своєму гніздечку. У неї було якесь моторошне передчуття, а чомусь інші Променисті ніби нічого й не помічали. І хоча у вежі все здавалося нормальним, вона не могла не помітити дивного відчуття, що все якось не так.

Проте вона відчувала це щоразу. Тож сьогодні просто повзла через вузенький тунель, штовхаючи кошик перед собою. Наступне перехрестя було дуже тісним, але вона пролізла, за допомогою Буресвітла зробивши себе слизькою.

Два повороти, повзання по прямій — і вони опинилися на невеликому перехресті, де залишила сферу для освітлення. Стеля тунелю була тут трохи вищою, дозволяючи їй притулитися спиною до кам’яної стіни й оглянути здобич.

В’юнок з’явився на стелі, прийнявши подобу лози, що проросла й поповзла по каменю. Він знову створив обличчя прямо над нею, поки вона копирсалася в кошику. Коржик... трохи карі... бобове пюре з цукром... маленька баночка варення з милою мордочкою, намальованою над рогоїдським символом, що означав «любов».

Цуп глянула на стелю та обличчя з лоз, що звисало з неї, кліпаючи очима.

— Ну добре, — зізналася вона. — Можливо, він і справді залишив це мені.

— Можливо?

— Голодний дурний рогоїдський хлопець, — пробурчала Цуп, намазуючи варення на коржик. — Його батько знав, як зробити так, щоб усе здавалося випадковістю, залишивши їжу, щоб я могла її вкрасти. Прикинутися, що вкрала, буря забирай!

Вона запхала коржик у рот. Геєна! Справді смачно. Від цього приниження лише посилилося.

— Не бачу проблеми, повелителько, — сказав В’юнок.

— Це тому, що ти спрен-бевзь, відрізала вона, а потім запхала решту коржика до рота, продовжуючи говорити: — Не вмієш розважатися.

— Я теж люблю розважатися! відказав він. — Минулого місяця з допомогою кількох людських дітей я організував найкрасивішу виставку стільців. Інші спрени культивації вважали її досить величною. Особливо хвалили табуретки.

Цуп зітхнула й розслабилася, відкинувшись назад. Вона була занадто роздратована навіть для того, щоб придумати хороший жарт про табуретки. Вона не сердилася. Їй справді не сумно. Просто... відбувалася якась маячня. Справжня маячня.

А щоб тобі буря! Сьогодні тіло свербіло від пов’язки, яку вона носила під сорочкою.

— Ходімо, — вона схопила кошик та сферу й полізла через нутрощі вежі.

— Невже все так погано? — запитав В’юнок, рухаючись слідом. — Ти подобаєшся Дару. Ось чому він залишає для тебе різні штучки.

— Я не повинна подобатися, — огризнулася Цуп. — Я — тінь. Небезпечна і незвідана тінь, що рухається таємничим чином з місця на місце. Її ніколи не бачили, але завжди бояться.

— Ти... тінь.

— Так, голодна тінь, ясно? — через наступний тунель теж довелося насилу протиснутися. Дурня, дурня, дурня. — Ця вежа... вона схожа на великий старий труп. А я, як кров, пробираюся по його венах.

— А хіба в трупа є кров у венах?

— Ну добре. Вона не мертва. Вона спить, а ми — її буреклята кров. Так нормально?

— Здається, — сказав В’юнок, — ці вентиляційні шахти набагато більше схожі на кишківник. Тож краще провести алегорію з... гм... Ну, з калом, я гадаю.

— В’юнку? — покликала вона, протискаючись далі.

— Так, володарко?

— Може, досить уже помагати з моїми пречудовими метафорами? — Так, гаразд.

— Буремний калічний спрен, — пробурмотіла Цуп, нарешті діставшись до більшої вентиляційної шахти.

Їй справді подобалася ця вежа. Тут було багато місць, щоб сховатися і щось дослід жувати. Тут, у цій мережі кам’яних вентиляційних шахт, вона іноді натрапляла на норок чи інших трупоїдів, але насправді тут були її володіння. Дорослі завеликі для тунелів, а інші діти занадто їх боялися. До того ж вона могла світитися, коли добряче наїсться, а її унікальність дозволяла пролазити через вузькі проходи.

Рік тому їх було не так багато, як зараз.

Дурня, дурня, дурня.

Зрештою вони долізли до свого гнізда — великої відкритої ділянки, де перетиналися чотири високі вентиляційні шахти. Тут вона склала ковдри, запаси їжі та деякі скарби. Один з ножів Далінара — вона була абсолютно впевнена, що він не хотів, щоб вона його вкрала. Кілька цікавих мушель. Стара флейта, яка, за словами В’юнка, мала незвичний вигляд.

Вони перебували біля колодязя, де вона могла набрати води, коли хотіла, але при цьому досить далеко від людей, щоб вільно поговорити. Її попереднє гніздо дозволяло підслуховувати відгомін голосів людей поблизу, але вони також могли почути її.

Вона чула, як люди говорили про відлуння. Називали її духом вежі. Спочатку це було чудово, але потім вони почали залишати для неї дарунки, наче для буреклятої Охоронниці ночі. І її почало мучити сумління. Не можна брати щось у людей, які й так мають небагато. Це було перше правило, щоб не стати непотрібним і марним шматком чалового гною.

Вона зжувала ще трохи «вкраденої» їжі зі свого кошика, потім зітхнула і встала. Підійшла до бічної стіни, притулившись спиною до каменю.

— Нумо. Починай.

В’юнок поповз угору по стіні. Як і завжди, він залишав за собою слід із лоз. Незабаром ці сліди розсипалися і зникали, але за їхньою допомогою можна було щось швидко виміряти. Він поліз по стіні над її головою, потім Цуп розвернулася і позначила лінію більш стійкою крейдою.

— Майже цілий дюйм з минулого разу, — сказала вона.

— Мені шкода, володарко.

Вона плюхнулася у гніздо з ковдр, прагнучи згорнутися калачиком і заплакати.

— Я перестану їсти. Це призупинить моє зростання.

— Ти? Перестанеш їсти? — здивувався В’юнок.

Буремний спрен! Вона зняла сорочку, тугіше затягла пов’язку — хоча та щипала шкіру, — потім знову наділа сорочку. Після цього лягла і дивилася на відмітки на стіні, які показували її зростання за останній рік.

— Володарко...

В’юнок згорнувся, як вугор, і підняв біля неї голову з лоз. Він усе краще створював обличчя, і це було одним з її улюблених — з лозами, які нагадували маленькі вуса.

— Тобі не здається, що прийшов час сказати мені, про що саме ти просила Охоронницю ночі?

— Не має значення. Це все була брехня. Благодіяння. Обіцянки. Брехня, брехня, брехня.

— Я зустрічався з Охоронницею ночі, — розповів В’юнок. — Вона... думає не так, як усі інші. Культивація створила її уособленою, відокремленою від людства, не Зв’язаною. Сприйняття смертними не впливає на неї, на відміну від інших спренів. Матір хотіла мати дочку, чия подоба й особистість росли б органічно. Саме тому Охоронниця ночі менш... ну, людиноподібна... ніж спрени на зразок мене. І все ж я не вірю, що вона здатна брехати. Гадаю, вона взагалі не може збагнути, що це — брехня.

— Вона не збрехала. — Цуп заплющила очі. Буря! Вона занадто щільно затягнула пов’язку, так що ледь могла дихати. — Я про іншу. Ту, в якої сукня нагадує листя, що зливається з підліском. Волосся наче гілочки. Шкіра кольору темно-коричневого каменю.

— То ви бачили саму Культивацію. І ти, і Далінар... Матір втручалася набагато частіше, ніж ми припускали, але ховалася за хмаркою хитрощів. Вона використовує казки про Стару Магію, щоб відвернути інших і зробити менш очевидною свою зацікавленість певними особами...

Цуп знизала плечима.

— Я підозрював, що це правда. Твоя... ситуація унікальна. Адже зазирати в Царство пізнання — навіть трохи — це незвичайна здатність для людини! І перетворення їжі на Світло. Чому ні... якщо Матір причетна до цього... можливо, ти користуєшся зовсім не Буресвітлом. Гм... Розумієш, наскільки ти особлива, Цуп?

— Я не хотіла бути особливою.

— І це каже дівчина, яка щойно так драматично порівнювала себе з тінню.

— Я просто хотіла те, про що просила.