Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 134)
Хен мала рацію, коли розпитувала Вайра. Так багато речей, які колись здавалися важливими, більше не хвилювали його, то чому Каладін продовжував дражнити, привертати його увагу? Чому Каладін завжди змушував знову спалахувати його старі емоції, навіть якщо й ненадовго?
Вайр визнав, що все ще його стримує один ланцюг. І це його друг. «Я повинен мати рацію, — думав Вайр. — А він повинен помилятися». Каладін
А поки що останній ланцюг залишиться на місці.
Вайр зрештою дістався до Холінара і пройшов через ворота. Місто добре і по-справжньому вжилося в нові умови. Народи змішувалися, хоча співунам надавалася належна пошана. Вони стали зразками поведінки, яких люди мали навчитися наслідувати. Коли виникали суперечки, співуни
Врешті-решт, коли батьки поверталися додому, то їхнім обов’язком було встановити обмеження, якщо панував безлад. Людство мало цілі тисячоліття довести, що воно може як слід керувати саме собою, проте зазнало невдачі.
Люди витріщалися на нього. Він не носив форму і прикривав своє татуювання Четвертого мосту на плечі рукавами довжиною до ліктя. Не відрізнявся від інших. Але все ж був особливим. Бо вони знали його, шепотілися про нього. Вайр. «Той, хто втихомирює».
Той, хто носить каміння.
Незабаром він дістався до будівельного майданчика поблизу Району Кольорів. Тут робітники будували спеціальне житло для деяких Глибинних. Кожне тавро Сплавлених мало свої особливості. Ці любили будинки без підлоги, щоб босими ногами торкатися натурального каменю. Вони також могли проходити крізь інші тверді матеріали, але їм подобалося відчувати під ногами природний камінь, що тягнеться до самого серця Рошару. Тож мармур Вайра використовуватиметься для стін.
Вайра не просили допомогти з цією роботою. Якби негативні емоції могли керувати ним, можливо, його роздратувало б таке нехтування. Важка праця в місті? Не сказати йому про неї — те саме, що сховати цукерки від дитини. На щастя, він дізнався про це кілька днів тому і почав сам різати каміння й носити його.
Вайр відніс свій шмат мармуру до каменярів, а ті мали його обточити. Потім допоміг розвантажити віз, повний до країв, який приїхав з іншого кар’єру.
Один камінь за раз. Підіймаєш, тягнеш, кидаєш. Чудова робота. Важка, виснажлива. Вайр настільки занурився у працю, що, коли всі вози, запряжені чалами, були порожні, він обтрусив руки й здивувався: залишився сам. Куди поділися каменярі та інші робітники? Ще навіть не полудень.
— Де всі? — запитав він погонича чалів, який швидко збирав своїх тварин, щоб загнати в загін.
— Сьогодні ввечері Вічновій, ясновельможний. На честь свята нам дали півдня відпочинку.
— Я не ясновельможний, — Вайр оглянув небо.
Він уже пригадав, що буря настане лише за кілька годин. Зараз вона, напевно, наближається до Урітіру. Армії готувалися до нападу. Проте йому наказали не брати участі в битві, тож він знову поглянув на погонича чалів:
— Скільки ще треба каменів?
— Ну, гм, ясновельможний... гм. Утихомирювачу? Сер? Гм. Ну, нам потрібно подвоїти те, що ми маємо зараз. Є ще купа в другому кар’єрі, але в нас є чали й вози, щоб...
— Не годиться, щоб розважалися лише чали, — Вайр розвернувся та пішов дорогою до міських воріт.
Однак ще не дійшовши туди, він потрапив у видіння. Опинився на величезному полі золотого світла. На троні сидів Одіозум — зростом у сотню футів, у подобі могутнього Сплавленого, величного, яким і
Вайр підійшов ближче і став на коліна:
— Тепер ти можеш узяти мене без бурі, Повелителю?
— НАШ ЗВ'ЯЗОК МІЦНІЄ, — сказав Одіозум. — Я НЕ ПОТРЕБУВАВ БУРІ ВЖЕ КІЛЬКА МІСЯЦІВ, ЩОБ ПОКАЗАТИ ТОБІ ВИДІННЯ, ВАЙРЕ. ЗАЗВИЧАЙ Я РОБЛЮ ЦЕ ЧЕРЕЗ ТРАДИЦІЇ.
Це мало сенс. Вайр чекав подальших вказівок.
— Я ПОМІТИВ, ЩО ТИ ВІЛЬНО ГУЛЯВ ПОСЕРЕД БУРІ В ПОПЕРЕДНІ РАЗИ, — сказав Одіозум громоподібним голосом. — ТИ ВІДДАВ МЕНІ СВОЇ НАЙГІРШІ ЕМОЦІЇ, АЛЕ ПОВИНЕН МАТИ ПОЧУТТЯ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ. СТРАХ ПЕРЕД МОЄЮ ВЕЛИЧНІСТЮ. ЧОМУ ТИ НЕ БОЇШСЯ БЛИСКАВКИ?
— Ти мене не вдариш.
— ЗВІДКИ ТИ ЗНАЄШ?
— Я не закінчив те, що повинен зробити, — сказав Вайр. — Мені ще треба довести правду.
— ЦІКАВО. ТИ ТАК ДИВНО РЕАГУЄШ НА МІЙ ДАР. ТИ СТАЄШ ТИМ, ЧОГО Я РАНІШЕ НЕ СТВОРЮВАВ, ВАЙРЕ.
— Деякі кажуть, що я став твоїм аватаром. Що ти дієш через мене, контролюєш мене. Одіозум розсміявся:
— НІБИ Я Б ДАВ ТАКУ СИЛУ СМЕРТНОМУ. НІ, ВАЙРЕ, ТИ ТАКИЙ ЄДИНИЙ. ТАК ЦІКАВО.
— Я вільний.
— І ВСЕ Ж, ТИ ТАК ЧАСТО ДУМАЄШ ПРО КАЛАДІНА.
— Я... майже вільний.
Одіозум нахилився вперед, і блискавки потріскували на його панцирному тілі:
— ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ В УРІТІРУ. МИ НЕ МОЖЕМО ЗМУСИТИ ПРИСЯЖНУ БРАМУ БРАМУ ПРАЦЮВАТИ, А МЕНІ ПОТРІБНО, ЩОБ ТИ ПЕРЕНІС ПІХОТУ. ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТВІЙ МЕЧ ВСЕ ЩЕ ПРАЦЮЄ.
— Вирушу просто зараз. Але думав, що ти не хочеш, щоб я був там.
— Я ТУРБУЮСЯ ПРО ВПЛИВ НА ТЕБЕ ТВОГО ДРУГА. ВІТРОБІГУНА.
— Не турбуйся. Ці емоції тепер належать тобі.
— СПРАВДІ, — Одіозум нахилився ближче. — ТВІЙ ДРУГ — ЦЕ ПРОБЛЕМА ДЛЯ МЕНЕ, БІЛЬША, НІЖ Я ГАДАВ. Я ПЕРЕДБАЧАВ, ЩО ВІН ЗАЛИШИТЬСЯ ТАКИМ І НАДАЛІ.
Не дивно. Каладін був проблемою для багатьох.
— ВІН ПОКИНУВ БИТВУ — Я НЕ ДУМАВ, ЩО ВІН НА ТАКЕ ЗДАТЕН, — продовжив Одіозум. — ЯК НЕ ДИВНО, ЦЕ ЗРОБИТЬ ЙОГО НАБАГАТО НЕБЕЗПЕЧНІШИМ У МАЙБУТНЬОМУ. ЯКЩО МИ НІЧОГО НЕ РОБИТИМЕМО. АЛЕ Я НЕ МОЖУ ЗАВДАТИ ЙОМУ ПРЯМОГО УДАРУ. ХІБА ЩО ВІН САМ ВІДДАСТЬСЯ МЕНІ В РУКИ.
— Каладіна не можна вбити, — відказав Вайр.
Він був упевнений у цьому, як і в тому, що сонце гаряче і вічно ходитиме над Рошаром.
— НАВІТЬ ТИ НЕ МОЖЕШ?
— Тим паче я.
— Я НЕ ДУМАЮ, ЩО ЦЕ ПРАВДА, ВАЙРЕ, ХОЧА РОЗУМІЮ, ЧОМУ ТИ ТАК ВВАЖАЄШ. Я ВІДЧУВАЮ ТВОЇ ПРИСТРАСТІ ТОМУ ЩО ВОНИ МОЇ. Я ТЕБЕ РОЗУМІЮ.
Вайр так і стояв на колінах.
— Я б хотів заволодіти ним, як заволодів тобою, — сказав Одіозум. Тож Вайр першим побачить Каладінову смерть. Це буде милість.
— Ти МОЖЕШ ПРИДУМАТИ СПОСІБ ЗАВДАТИ ЙОМУ БОЛЮ? ПІДШТОВХНУТИ ДО МЕНЕ?
— Ізолюй його. Забери його друзів.
— НЕЗАБАРОМ ВІН ЗАЛИШИТЬСЯ ОДИН.
— Тоді змусь його боятися. Змусь його відчувати жах. Зламай його.
— Як?
Вайр подивився на нескінченне поле золотого каменю:
— Як ти переніс мене сюди?
— ЦЕ НЕ МІСЦЕ, А ВИКРИВЛЕННЯ ЦАРСТВ. ВИДІННЯ.
— Ти можеш показати мені будь-що?
— ТАК.
— А можеш показати що-небудь
— У МЕНЕ НЕМАЄ ЗВ'ЯЗКУ З НИМ, — Одіозум замислився, тихо наспівуючи в якомусь ритмі. — Є СПОСІБ. У ЙОГО ДУШІ Є ДІРКИ. ХТОСЬ МІГ БИ УВІЙТИ В НИХ. ХТОСЬ, ХТО ЗНАЄ ЙОГО, ХТОСЬ ПОВ'ЯЗАНИЙ З НИМ. ТОЙ, ХТО ВІДЧУВАЄ ТЕ, ЩО ВІН.
— Я зроблю це.
— МОЖЛИВО. ТИ МІГ БИ ПОТРОХИ ВПЛИВАТИ НА НЬОГО. МОЖЛИВО, ЩОНОЧІ, КОЛИ ВІН СПИТЬ...ВІН УСЕ ЩЕ ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ, І ЦЕ НЕ ВСЕ. ЗВ'ЯЗОК ЧЕРЕЗ ВАШЕ МИНУЛЕ, ВАШІ СПІЛЬНІ МРІЇ. БУДЬ-ЯКИМ ЗВ’ЯЗКОМ НА КШТАЛТ ЦЬОГО МОЖНА МАНІПУЛЮВАТИ. Чи ВИСТАЧИТЬ ЦЬОГО? ЯКЩО МИ ПОКАЖЕМО ЙОМУ ВИДІННЯ, ВІН ЗЛАМАЄТЬСЯ?
— Це буде лише початок. Я можу підвести його до прірви. Змусити зробити крок до краю.
— І ЩО ПОТІМ?
— Потім ми знайдемо спосіб змусити його стрибнути, — тихо відповів Моаш.