Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 133)

Він підійшов до Тефта. Його сяйнисте тіло освітило чоловіка, що лежав без свідомості на столі. Каладін на мить позбувся тривоги за Каменестражницю, яку забрали. Чи міг він якось врятувати і її?

«Не будь дурнем, Каладіне! Ти ледве врятував Тефта. Насправді, можливо, ти ще не врятував навіть його. Розберися з поточними проблемами, перш ніж створювати нові».

Лірін, який стояв неподалік, схоже, здався. Він похилив голову й опустився на коліна перед тілом. Нарешті воно перестало рухатися.

— Нам потрібно сховатися, — сказав Каладін батькові. — Я приведу маму. Він оглянув свій закривавлений одяг. — Можливо, краще це зробиш ти.

— Як ти посмів — хрипло прошепотів Лірін.

Каладін розгублено застиг на місці.

— Як ти посмів убити в цьому місці! — крикнув Лірін, повертаючись до Каладіна. Спрени гніву зібралися біля його ніг. — Це мій притулок! Місце, де ми зцілюємо! Що з тобою не так?

— Вони збиралися забрати Тефта, — сказав Каладін. — Убити його.

— Ти цього не знаєш! — крикнув Лірін. Він дивився на свої закривавлені руки. — Ти... Ти просто... — він глибоко вдихнув. — Сплавлені, напевно, збирають Променистих, щоб тримати їх в одному місці. І стежать за тим, щоб ніхто з них не прокинувся!

— Ти цього не знаєш, — повторив за батьком Каладін. — Я не збирався дозволяти їм забрати його! Він мій друг!

— Це все? Чи тобі просто потрібен привід?

Руки Ліріна затремтіли, коли він намагався витерти кров об штани. Коли ж знову подивився на Каладіна, в ньому, здавалося, щось зламалося. По його щоках потекли сльози. Бурі! Він здавався виснаженим.

— Вісники на небесах... — прошепотів Лірін. — Вони справді вбили мого хлопчика, так? Що вони з тобою зробили?

Остання крапля Буресвітла, що сяяла в Каладіні, вичерпалася. Геєна! Він був такий утомлений.

— Я намагався тобі сказати. Твій хлопчик помер багато років тому. Лірін втупився в підлогу, мокру від крові:

— Іди! Бо скоро вони прийдуть по тебе.

— Вам потрібно сховатися разом зі мною, — сказав Каладін. — Вони дізнаються, що ти мій...

— Ми нікуди з тобою не підемо! — відрізав Лірін.

— Не поводься, наче шостий дурень, батьку! Ти не можеш дозволити їм забрати вас після цього!

— Я можу і зроблю це! — крикнув Лірін, встаючи. — Я візьму на себе відповідальність за те, що зробив! Я буду працювати в будь-яких обмеженнях, в яких тільки зможу, щоб захистити людей! Я дав присягу не завдавати шкоди! — він скривився, його занудило. — О Всемогутній! Ти вбив у моєму домі!

— Це було не вбивство, — сказав Каладін.

Лірін не відповів.

— Це було не вбивство.

Лірін опустився на підлогу.

— Просто... Іди! — сказав він, і його голос знову став м’яким. Печаль, що прозвучала в ньому, і розчарування були набагато сильнішими, ніж гнів. — Я... знайду спосіб витягнути нас із цієї халепи. Цей співун бачив, як я намагався змусити тебе зупинитися. Вони не зашкодять лікарю, який з ними не бився. Але тебе точно вб’ють!

Каладін вагався. Чи міг він залишити їх тут?

— Буря забирай... — прошепотів Лірін. — Буря забирай, мій син перетворився на чудовисько...

Каладін зібрався з духом, прослизнув у задню кімнату і дістав додатковий мішечок зі сферами, який там зберігав. Потім повернувся до оглядової кімнати, намагаючись, і марно, обходити калюжі крові. Він із бурчанням підняв Тефта й особливим лікарським способом перекинув через спину.

— Я теж давав присяги, батьку, — сказав він. — Мені шкода, що я не той, яким ти хотів мене бачити. Але якби я був чудовиськом, то ніколи не відпустив би того співуна.

Він вийшов і побіг до незаселеного центру шостого поверху, саме коли позаду пролунали крики мовою співунів.

Кінець другої частини

Інтерлюдії

ВАЙР ♦ ЦУП ♦ ТАРАВАНЛЖІАН

І-4

Вайр

Вайр тепер вільний.

Моаш — людина, якою він колись був, — прожив усе життя в кайданах і ніколи цього не знав. О, він усвідомлював, що світлоокі закули його. Він відчував їхню тиранію як прямо, так і опосередковано — найбільш болісно через смерть у підземеллях тих, кого він любив.

Але все ж він не усвідомлював, що таке справжні ланцюги. Вони зв’язували його душу, робили простим смертним, коли він завжди міг стати чимось незрівнянно більшим.

Вайр розмашисто кинув свій Сколкозброєць згори вниз. Меч закрутився, і на ньому блиснуло сонячне світло, потім пролетів через кар’єр, ударився об великий камінь, відскочив від нього, залишивши отвір у землі, а потім нарешті застряг у камені й застиг.

— Я... все ще не розумію, що ти робиш, Вайре, — сказала Хен у Ритмі збентеження. Їй завжди пасувала воєнна подоба. — Цю зброю не треба кидати.

Вони працювали разом у кар’єрі за межами Холінара, створеному для видобутку мармуру, що залягав на багато футів унизу, під крємом. Як завжди, його невелика група співунів вирушила туди ж, куди й він, і почала спокійно працювати, як і він. Кілька хвилин тому Вайр вирізав Сколкозбройцем камені.

Тепер його увага повернулася всередину. До ланцюгів, кайданів і невидимих в’язниць. Він змахнув рукою, і Сколкозброєць, що лежав далеко від нього, обернувся на імлу. Знадобилося десять ударів серця, щоб прикликати його знову.

— Я бачив, як принц Адолін кидав свій Сколкозброєць, — сказав Вайр. — Три місяці тому на полі бою в північному Я-Кеведі. Він не Променистий, але його Клинок відгукується так, ніби він один з них...

— Можливо, то був просто вдалий кидок. Він знову кинув клинок. Той марно дзвякнув об мішень. Він примружився, а потім перетворив клинок на хмарку імли.

— Ні, — сказав Вайр. — Він повинен уміти змінювати баланс, щоб цей маневр удався. І Сколкозброєць повернувся до нього швидше, ніж десять ударів серця, навіть враховуючи, що в бою пульс прискорюється.

Вайр почекав, поки меч з’явиться в його руці. Це була стародавня зброя, один з могутніх Клинків честі. Але все ж меч мав недоліки. Він не міг змінювати форму і потребував набагато більше Буресвітла, а коли ним махати занадто швидко, одяг нерідко вкривався шаром інею.

Вайр не відчував гніву через неповноцінність свого Сколкозбройця. Чи приниження. Відсутність цих емоцій дозволяла йому ясно оцінити ситуацію, розпалюючи цікавість і рішучість. Ось що означає бути вільним. Звільнитися з полону.

І більше ніколи не відчувати провини.

Він пройшовся через кар’єр. Навколо метал дзвякав об камінь тисячі разів, ніби танцювали лапки крєм’ячків. Похмуре небо і спокійний вітер холодили його шкіру, він вибрав нову ділянку кар’єру для роботи й почав вирізати ще один великий блок дорогоцінного мармуру зі стінки.

— Вайре, — сказала Хен. У Ритмі рішучості. Зацікавлено. Чого вона хотіла, що так боялася? — Я... Я йду.

— Добре, — Вайр продовжував працювати.

— Ти... не сердишся?

— Я не можу сердитися, — сказав він чесно. — І не відчуваю розчарування.

Після всіх цих місяців разом вона все ще не розуміла, тому кинулася пояснювати, турбуючись, що він буде засмучений, попри те що сам сказав.

— Я більше не хочу брати участі в набігах і воювати, Вайре. Я відчуваю, що лишень прокинулася, почала жити, а потім відразу стала вбивати. Хочу зрозуміти, як це — жити. По-справжньому жити. Зі своїм розумом, своїми Пристрастями.

— Це добре.

Вона замугикала в Ритмі примирення.

— Ти в кайданах, Хен, — пояснив Вайр. — Ти не віддала йому свої негативні емоції. Твою невпевненість. Твої страхи. Твій біль. Я був таким, як ти, багато років. — Він примружився, обернувся і поглянув на захід. На нього. — Потім я скинув кайдани й побачив, ким можу стати насправді.

Вона замугикала в Ритмі... цікавості? Так, він гадав, що так і було.

— Що таке? — запитав Вайр.

— Ти казав, що скинув із себе тягар, Вайре. Тобі вже байдуже. Але продовжуєш полювати на нього. На Вітробігуна.

При згадці про Каладіна Моаш відчув натяк на старі болючі емоції — хоча Одіозум швидко висмоктав їх.

— Каладін — друг, — сказав Моаш. — Для мене важливо, щоб він здобув свободу. Іди своїм шляхом, Хен. Якщо в майбутньому звільнишся від кайданів, відшукай мене. Ти здібна воїтелька, і я б хотів знову битися поруч з тобою.

Вайр підняв камінь на праве плече і поніс його з кар’єру. Інші залишилися на місці, працюючи.

Він любив тягати каміння. Проста робота найкраще дозволяла вбити час. Це нагадувало йому дні, проведені з караванами. Однак нова робота була кращою — втомлювалося тіло, але він міг думати про свій цікавий стан. Новий стан.

З великим каменем на плечі, він неухильно підіймався стежкою до Холінара. Мармур був важким, але не настільки, щоб потребувати Буресвітла чи надприродної допомоги. Це не дозволить досягнути мети. Якийсь час він ішов, задоволений своїм статусом. І тут подумав про Каладіна.

Бідолашний Каладін. Його старий друг дійсно міг здобути свободу. Насправді два види свободи. Але Вайр сумнівався, що Каладін коли-небудь прийме ту ж свободу, що й він, тому запропонував йому іншу. Солодкий спокій неіснування.