Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 130)

— Деякі мертві, — відповіла Рабоніель через перекладачку. — Але таких небагато.

Навані заплющила очі. Небагато? Хто з її друзів був убитий під час вторгнення? Чи не поводилася вона по-дурному, бо вирішила чинити опір стільки, скільки могла?

«Ні. Ні, бо ми виграли час, щоб активувати щит». Вона дуже мало знала про Родича і цю вежу, але принаймні зараз у неї був шанс. Тільки співпрацюючи з ворогом, прикидаючись слухняною і керованою, вона знайде можливість відновити Променистих.

— Це ти намалювала? — спитала Рабоніель через перекладачку, гортаючи сторінки.

Там справді були деякі ескізи Навані — нові повітряні кораблі більш практичної конструкції, що стали можливими тепер, коли вони краще розуміли механіку польоту. Вони були відмічені її особистою печаткою.

— Так, — сказала Навані.

Сплавлена продовжувала читати. Потім, що дивовижно, вона заговорила алетійською — із сильним акцентом, проте зрозуміло: — Чи часто людські королеви цієї епохи стають інженерами?

Це вразило її Владну прислужницю, яка, здавалося, не знала, що Повелителька Бажань може говорити алетійською. Або, можливо, вона здивувалася, що хтось такого високого рангу розмовляє з людиною.

— У мене незвичайні захоплення, — відповіла Навані.

Рабоніель склала аркуш паперу і нарешті подивилася Навані в очі: — Вони чудові. Я хотіла б найняти тебе.

— ...Найняти мене? — здивовано перепитала Навані.

— Ти більше не королева, але, очевидно, талановитий інженер. Мені сказали, що вчені цієї вежі поважають тебе. Тому я найняла б тебе для роботи з проектами фабріалів для мене. Запевняю, працювати на мене буде набагато вдячнішим, ніж носити воду чи прати одяг.

«Що це за гра?» — подумала Навані. Звичайно, ця Сплавлена не сподівається, що Навані придумуватиме фабріали для ворога?

— Носити воду чи прати одяг — це чудова робота, — відповіла Навані. — За своє життя я робила і перше, і друге. А також я не буду зобов’язана видавати секрети ворогові, який, боюся, неминуче використає їх, щоб убити й завоювати мій народ.

— Правда, — сказала Рабоніель. — Ти не горда. Я поважаю це. Але розглянь мою пропозицію, перш ніж відхилити її. Поряд зі мною тобі буде набагато легше відстежувати те, що я роблю, шпигуючи за моїми проектами. Ти також матимеш більше можливостей потайки передати інформацію своєму чоловікові, сподіваючись на порятунок. Я знаю про Буресвітло й Пустосвітло багато такого, чого не знаєш ти. Будь уважною, і я підозрюю, що ти дізнаєшся від мене більше, ніж видаси.

Навані відчула, що в роті пересохло. Вона подивилася в червоні очі Сплавленої, що ледь світилися від її спотвореної душі. О бурі. Рабоніель так спокійно все це сказала. Це створіння було давнім, прожило вже тисячі років. Які таємниці має берегти її розум...

«Обережно, — подумала Навані. — Якщо їй тисячі років, то вона мала дуже багато часу, щоб попрактикуватися в маніпулюванні людьми».

— Я розгляну цю пропозицію, — відповіла Навані.

— Звертайся до мене Стародавня або Повелителька Бажань, — сказала Рабоніель, — оскільки твій статус більше не дозволяє ігнорувати мого титулу. Я доставлю тебе до твоїх учених. Обговоріть усе разом, а потім повідомте мені про рішення.

Солдати відвели Навані. Так вона втратила ще один трон.

43

Люди й чудовиська

Хай там що, будь ласка, дай мені знати про себе, коли подорожуватимеш моїми землями. Мене засмучує, що ти гадаєш, наче тобі слід рухатися в тіні.

Коли вони почули підтвердження того, що королева здалася, сонячне світло почало проникати у вікна клініки. Каладін та його сім’я провели всю ніч, оглядаючи пацієнтів. Двадцять годин, цілу добу без сну.

Навіть спрен виснаження поруч із Каладіном здавався втомленим, мляво кружляючи навколо. Жінка-посильна із затуманеними очима та в розхристаній формі сіла за їхній стіл у клініці, приймаючи чашку холодного чаю від Каладінового батька.

— Королева зробила останню спробу відновити сили Променистих, — сказала жінка. — Я не знаю, що це спричинило. Тільки те, що всі солдати, залучені в цю операцію, тепер мертві. Я розіслала повідомлення громадам на шостому поверсі. Але так, я бачила королеву Навані та голову армії Сплавлених разом. Вона підтвердила свою капітуляцію. Ми повинні жити за законом Співунів і не чинити опору.

— Буревітри! — прошепотів Каладін. — Я ніколи не усвідомлював, наскільки сліпим почуватимусь без телестилів.

Знадобилося кілька годин, щоб бодай якась перевірена інформація просочилася на шостий поверх.

— Отже, ми повинні повернутися до життя під їхньою владою? — запитала мати Каладіна зі свого місця за столом.

— Усе було не так і погано, — мовив Лірін. — Ясновельможним це не сподобається. Але для решти з нас не матиме великого значення.

— Фабріали не працюють, — сказала Гесіна. — Ми не можемо опалювати наші кімнати, не кажучи вже про їжу. Водяні насоси, мабуть, зупинилися. Ця вежа недовго лишатиметься придатною для життя.

— Сплавлені використовують власні сили, — відповів Лірін. — Можливо, якщо ми наповнимо фабріали Пустосвітлом, вони запрацюють.

— Вибачте, ясновельможний, — сказала посильна, — але це... здається неправильним з багатьох причин.

Каладін почав ритися в буфеті в пошуках чогось їстівного, тому не побачив реакції свого батька на те, що його назвали «ясновельможним». Хоча він міг би здогадатися. У будь-якому разі це дивна ситуація. Враховуючи, що очі Ліріна не змінилися, він просто був прийнятий у дім Каладіна. Останнім часом ранги переплуталися.

— Каладіне, синку, — сказала Гесіна. — Чому б тобі не прилягти? — Чому? — запитав він, дістаючи пачку коржиків і підраховуючи, скільки залишилося.

— Ти блукаєш по дому, як звір у клітці, — сказала вона.

— Ні, не блукаю.

— Синку... — сказала Гесіна спокійним голосом, який, проте викликав роздратування.

Каладін відклав хліб і помацав свій лоб, холодний від поту. Він глибоко вдихнув, потім повернувся до батьків обличчям. Батько притулився до стіни, мати сиділа за столом разом з посильною. Остання, попри біле із сивиною волосся, досить молода з вигляду, тож сивина здавалася передчасною. За поясом у неї була заткнута пара білих рукавичок. Ця алетійка виконувала подвійні обов’язки: головної служниці та посильної.

— Ви всі сприймаєте це занадто спокійно, — сказав Каладін, змахнувши руками. — Невже не розумієте, що це означає? Вони вже контролюють вежу! Вони контролюють Присяжну браму! Ось і все. Війна закінчена!

— Ясновельможний Далінар усе ще тримає при собі більшість Променистих, — сказала посильна, яку звали Алілі. — І наші основні армії здебільшого розгорнуті по всьому світу.

— І тепер вони всі ізольовані! — вигукнув Каладін. — Ми не можемо вести війну на декількох фронтах без Присяжної брами! А якщо вороги зможуть повторити те, що вони зробили тут? Що робити, якщо вони почнуть пригнічувати сили Променистих на кожному полі бою?

Це змусило її промовчати. Каладін намагався уявити, якою була б війна без Вітробігунів чи Вістреходів. Поля битв уже починали дуже мало нагадувати ті, які він знав у часи, коли був просто списоносцем. Менше масштабних формувань, що маневрують проти інших груп вояків. Їх було занадто легко знищити згори або за допомогою інших типів Сплавлених.

Люди проводили дні в захищених військових таборах, здійснюючи лише раптові вилазки, щоб захопити територію і відкинути ворога. Битви розтягувалися на місяці, замість того щоб перерости у вирішальні сутички. Ніхто до ладу не знав, як вести таку війну. Принаймні ніхто з тих, хто воював на їхньому боці.

— Я ще чекаю, коли вдарить грім, — мовив Каладін, знову витираючи лоб. — Минулої ночі вдарила блискавка. Ми бачили спалах, і нам потрібно підготуватися до ударної хвилі...

— Ясновельможний, — сказала Алілі. — Вибачте, але... Може, ви могли б допомогти іншим Променистим? Зробити щось, що вже зробили?

— Що я такого зробив?

— Ось про це я й запитую, — відповіла вона. — Ще раз прошу вибачення, але, ясновельможний Буреблагословенний... ви єдиний Променистий, що я бачила у вежі, який досі стоїть! Що б не робив ворог, це вивело з ладу всіх інших. Усіх до одного. Крім вас.

Він подумав про Тефта, який лежав на столі в сусідній кімнаті. Йому ложкою влили в рот бульйону, і він проковтнув його, щось тихо бурмочучи між ковтками.

Довга ніч обтяжувала Каладіна. Йому дійсно потрібен відпочинок. Напевно, треба було прилягти кілька годин тому. Але він турбувався про своїх пацієнтів, людей, які страждали від бойового шоку. До того як усе це сталося, він знайшов для них кімнати на четвертому поверсі, серед тих, які втратили руки або ноги на війні й тепер займалися ремонтом спорядження для інших солдатів.

Каладінові пацієнти досягали реального прогресу. Однак він міг точно уявити, що вони відчували зараз, переживаючи черговий жах, коли битва, яка так часто була для них джерелом кошмарів, знову наздогнала їх. Вони, мабуть, знову занурилися у свої жахіття.

«Не лише вони», — подумав Каладін, знову витираючи лоб рукою. Посильна встала і потягнулася, потім вклонилася і вирушила далі передавати новини. Однак, перш ніж дійшла до вхідних дверей, Сил вискочила з-під них, зробила кілька кіл, а потім знову чкурнула назад.

— Ворожий солдат прямує просто сюди, — тихо сказав Каладін батькам.

Дійсно, коли посильна пішла, то співун у випещеній Владній подобі заглянув до помешкання, де жили Каладін і його батьки. Співун затримався лише на короткий час, потім пішов. Їх ще не було достатньо, щоб оточити кожен будинок. Каладін підозрював, що, оскільки все більше і більше Співунів пролізуть до вежі, він та його сім’я не зможуть говорити так відкрито, як робили до цього ранку.