Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 124)

— Дозволиш мені знайти цього Вітробігуна і вбити його? — звернувся переслідувач до Рабоніель.

— Лише його одного, — відповіла Рабоніель. — Якщо він тут є. Найімовірніше, що з такими вміннями його відправили разом з іншими до Азіру.

— Якщо його тут не буде, то він повернеться, щоб спробувати звільнити вежу. Бо це його природа, — він обернувся, дивлячись угору крізь камінь. — Променисті, яких ми тут ловимо, небезпечні. Їхня майстерність перевершує все те, що ми очікували, враховуючи новизну їхніх уз. Ми повинні обезголовити їх, усіх до одного!

— Ні, — відказала Рабоніель. — Вони мені знадобляться. Тобі я наказую те саме, що й іншим: убивай лише тих, хто чинить опір. Збери для мене Променистих, що лежать непритомні! За моїм наказом ти повинен проявляти... стриманість.

Переслідувач замуркотів у відповідь, голосно і наполегливо, у Ритмі жаги:

— Ти, та, кого колись вигнали за безрозсудне наражання на небезпеку наш рід у спробах знищити людство? І ти, Повелителько Бажань, просиш про стриманість?

Рабоніель усміхнулася і тихо замуркотіла в іншому ритмі, якого Венлі ще ніколи не чула. Щось абсолютно нове. Щось неймовірне. Темне, небезпечне, хиже і прекрасне. Це означало знищення, але тихе і смертельне знищення.

Одіозум подарував цій вижіноченій її власні ритми.

«Ні, — подумала Венлі, — Переслідувач іще не найнебезпечніший з них».

— Мене не хвилює єдина битва, — сказала Рабоніель. — Ми покладемо край цій війні, Переслідувачу! Назавжди. Ми провели занадто багато часу в цьому нескінченному циклі. Я зламаю його! І щойно закінчу справи в цій вежі, шляху назад не буде вже ніколи. Ти допоможеш мені в цьому. І почнеш з того, що збереш усіх непритомних Променистих і доставиш їх до мене.

— Чи можу я вбити його, коли знайду? — повторив він. — Ти знімаєш з мене заборону Дев’ятьох?

— Так, — сказала Рабоніель. — Ти можеш вимагати свій приз і дотримуватися свого звичаю, Переслідувачу. Я беру на себе відповідальність за цей наказ.

Він промуркотів у Ритмі руйнування і попрямував геть.

— Якщо Буреблагословенний тут, у вежі, то він буде безпорадний, коли ти знайдеш його, Переслідувачу! — гукнула Венлі. — Ти вб’єш ворога, який не зможе тобі протистояти?

— Традиція важливіша за честь, дурепо! — відгукнувся Переслідувач у Ритмі глузування. — Я повинен убити тих, хто вбив мене! Я завше вбивав тих, хто вбивав мене!

Він перетворився на стрічку червоного світла, залишивши за собою безжиттєву оболонку, і метнувся у шахту сходів, щоб злетіти на верхні рівні.

Тембр невпевнено запульсувала у грудях Венлі. Так... Вона мала рацію. Переслідувач дійсно має в собі щось божевільне. Це було не так очевидно, як в інших Сплавлених — тих, хто всміхався і відмовлявся говорити, а їхні очі, здавалося, витріщалися, але нічого не бачили. І все одно в ньому було якесь божевілля. Можливо, цей Переслідувач прожив так довго, що його традиції переважували здоровий глузд. Він був схожий на спрена, який радше існував, ніж жив.

Тембр знову запульсувала. Вона не вважала, що зможе існувати без життя, і Венлі була змушена просити вибачення в неї. І все ж вона хвилювалася, що всі Сплавлені стали схожі на нього. Можливо, не всі вони божевільні. Можливо, це неправильне слово для цього стану і неповажне до тих, які самі стали божевільними. Натомість Сплавлені більше нагадували істот, які так довго жили, думаючи лише про одне, що звикли сприймати свою думку як природний стан речей.

Колись Венлі теж була такою.

— Так промовисто, — вимовила Рабоніель у Ритмі задумливості, досі розглядаючи малюнки. — Люди сприймають як свою власність усе, що бачать. І все ж не розуміють, що, тримаючись за знахідки так міцно, стають винні в тому, що їхнє бажане руйнується. Істинні діти Гонора.

Рабоніель відвернулася від кахлів і рушила далі по коридору, наближаючись до перехрестя, де двері відчинялися по обидва боки. Вони вели в кімнати зі столами, книжковими полицями, стосами паперів. Венлі ввійшла за Рабоніель в одну з них, а потім поспішила принести чашу вина зі столика в дальньому кінці кімнати — за помахом пальців, жестом, який Венлі змогла інтерпретувати як владний наказ.

Венлі минула вчених і ченців, які сиділи купою на підлозі біля стіни під пильними поглядами кількох Владних у буремних подобах. Бідні люди були оточені спренами страху. Венлі довелося нагадати собі, що жодній людині ніколи не можна повністю довіряти. У них не було подоб. Людина могла носити шати жрецтва, але таємно навчатися як воїн. Це було частиною того, що робило людей такими дволикими. Вони не співали в ритмах, їхні риси обличчя легко підробити. Ніяких подоб, що вказують на їхні обов’язки. Просто одяг, який можна було змінити так само легко заради брехні.

Тембр запульсувала.

«Ну, звичайно, я інша», — подумала Венлі. Навіть якщо вона справді брехала, час від часу наспівуючи неправильні ритми. І носила подобу, яка не відповідала тому спрену, з яким насправді була поєднана.

Тембр задоволено запульсувала.

«Тож не ускладнюй ситуацію більше, ніж уже є, — подумала Венлі, поспішаючи до Рабоніель. — Я тут не для того, щоб допомагати людям. Ледве можу допомогти собі подібним».

Вона принесла вино Рабоніель, поки висока Сплавлена оглядала хитромудру конструкцію з металу і самоцвітів. Людський фабріал, доставлений одним з Глибинних.

— Що ми повинні з цим робити? — запитав Глибинний у Ритмі жаги. — Я ніколи раніше не бачив нічого схожого. Як люди могли відкрити те, про що ми ніколи не знали?

— Вони завжди були розумними, — сказала Рабоніель у Ритмі глузування. — Цього разу ми просто на занадто довгий час залишили їх самих. Іди допитай учених. Я хочу з’ясувати, хто тут керує їхніми дослідами.

Сплавлений глянув угору.

— Завоювання відбудеться дуже легко, — сказала Рабоніель у Ритмі пихи. — Шанай-ім уже використали Вайра, щоб активувати Присяжну браму і привести сюди наші війська. Зосередьмося, поки вони працюють.

— Так, Повелителько Бажань! — сказав Глибинний, вислизаючи геть.

Рабоніель машинально взяла чашку з рук Венлі. Вона покрутила фабріал у руці й тихо промуркотіла в Ритмі... прислужництва?

«Вона вражена, — зрозуміла Венлі. — І зберегла життя більшості вчених разом з Променистими. Їй щось потрібно від цієї вежі».

— Ви не дбаєте про завоювання, — здогадалася Венлі, звертаючись у Ритмі жаги. — Ви тут не для того, щоб продовжувати війну або домінувати над людьми. Ви тут через усі ці штуки. Фабріали, створені людьми.

Рабоніель промуркотіла в Ритмі наказу:

— Так, Лешві дійсно вибирає кращих, чи не так? — вона повернула фабріал у руці так, щоб на нього впало світло. — Ти знаєш, чого можуть домогтися люди завдяки своїй наполегливості? Завдяки тому, що хапають бажане, коли ще не готові? Так, плоди їхньої праці руйнуються. Так, їхні держави знищуються зсередини. Так, зрештою вони сваряться, б’ються і вбивають одне одного. Але наразі вони — спринтери, які випереджають бігуна на довгі дистанції. Наразі вони творять чудеса. Ніхто не може дорікнути їм за зухвалість. За їхню уяву. Напевно, ти помітила, що у Сплавлених є одна проблема. Ми мислимо одними й тими ж старими, знайомими шляхами. Ми нічого не створюємо, тому що припускаємо, що вже створили все потрібне. Ми безсмертні, тому гадаємо, що нас уже ніколи ніщо не зможе здивувати — і це робить нас самовдоволеними.

Венлі замуркотіла в Ритмі зніяковіння, усвідомивши, що думала про те саме.

— Ось чому ця війна вічна, — провадила Рабоніель. — Вони не можуть утримувати або використовувати те, що створюють, а ми не можемо зайти досить далеко, щоб придумати щось нове. Якщо ми дійсно хочемо покласти цьому край, то знадобиться співпраця.

— Я не думаю, що алеті співпрацюватимуть з вами, як іріалі, — сказала Венлі.

— Ними можна керувати, — завважила Рабоніель. Вона подивилася на Венлі, потім знову всміхнулася, співаючи новий ритм. Її власний і небезпечний ритм. — Якщо є щось, що я можу гарантувати тобі щодо долі людства, Остання зі Слухачів, то ось що: дай їм у руки меч, і вони самі знайдуть спосіб пронизати себе ним.

Сморід горілої плоті огорнув Навані, коли вона увійшла на перший поверх Урітіру. Королева сподівалася, що більшості цивільних вдалося втекти на горішні поверхи, тому що те, що вона бачила зараз, здавалося самою Геєною. Велике фоє перед головними сходами було порожнім, крім кількох розкиданих трупів. Усі обпалені. Усі люди.

Густий гострий запах горілої плоті викликав нудоту.

У найближчих коридорах спалахували червоні вогні, і гуркіт грому луною відбивався від каменю. Гучний, різкий і неприродний. У цих коридорах, похованих під мільйоном тонн каменю і за десять хвилин ходьби від периметра, не мало бути чутно грому.

Навані була впевнена, що в проміжках між гуркотом грому вона чула віддалені стогони й крики. Її королівство перетворилося на зону бойових дій. Повідомлення розвідників, які вона отримувала, свідчили про розрізнені загони солдатів, які відчайдушно чинили опір кошмарним створінням, котрі рухалися швидкими групами. Вони думали, що співуни охороняють стратегічно важливі пункти. Але інформація була занадто розрізненою, щоб отримати повну картину планів противника.

Бурекляття... Вони надто залежні від телестилів. Через відсутність знань про пересування противника мислення стало занадто примітивним. Навані пройшла через фоє, закликаючи свою групу вчених, подвижників та інженерів слідувати за нею. Ті вагалися, стоячи купкою на широких сходах. Навані озирнулася й побачила, що багато хто з людей із жахом дивиться на обгорілі трупи на землі.