Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 122)

40

Пан або пропав

Інтуїція підказує мені, що силу Одіозума складно контролювати. Посудина зміниться за волею цієї сили. І якщо Одіозум через стільки часу досі воліє руйнувати, то все це через силу.

Доки Навані дісталася до картографічного кабінету, довкола вже вирувала бурхлива діяльність. Бігуни виконали доручення, і вона побачила в коридорах застави з охоронців. Над їхніми головами розвівалися спрени очікування. Солдати на кожній заставі махали їй з очевидним полегшенням.

Картографічний кабінет було освітлено великою кількістю алмазних сфер. Кілька офіцерів у холінській синій формі стояли з якимись чиновниками. Ройон — наймолодший великий князь і єдиний у вежі на цей час — зібрав їх довкола столів. Там лежали розгорнуті мапи нижніх рівнів, притиснуті на куточках.

«Головно капітани, — подумала вона, розглядаючи вузли на плечах свого командного складу. — Один батальйонний лорд». Усі вони були тут у відпустці. Різні гінці, як чоловіки, так і жінки, стояли в очікуванні біля стін.

— Чи є звістки від командира Лайона? — запитала Навані, увійшовши. — Краще було б покликати начальника варти вежі.

— Він лежить без свідомості, ваша світлосте, — сказав один з чоловіків. — Минулого місяця його вибрав спрен...

— От буря! — Навані підійшла до столу, і кілька чоловіків звільнили місце для неї. — То це правда? Постраждали всі Променисті у вежі?

— Гадаємо, так, ваша світлосте, — мовив один з чоловіків.

— Ворожі війська вже на кожному поверсі, ваша світлосте, — сказав старий батальйонний лорд. — В основному Владні в буремній подобі. Лізуть через підвал. А ще Небесні висаджуються на балкони нижніх рівнів.

— Геєна, — пробурмотіла вона.

Ворог захопив приміщення бібліотеки. І колону. Чи не там жив Родич?

Вона знову глянула на батальйонного лорда. Худий чоловік з рідким, коротко підстриженим волоссям, товстою шиєю, попри вік, і пильним владним поглядом. Він...

Вона ще раз оглянула його. Темноокий? Далінар твердо вирішив просувати по службі за заслугами, а не за кольором очей, але темнооких офіцерів усе ще було небагато. Що дивно, деякі темноокі, здавалося, вважали цю переміну такою ж неприродною, як і найбільш зарозумілі світлоокі.

— Як вас звати, батальйонний лорде? — спитала Навані.

— Теофіл. Дев’ята холінська дивізія, піхота. Ми щойно відійшли з лінії фронту в південному Алеткарі. Я поставив своїх людей біля цього сходового маршу, — він показав місце на мапі. — Але... Ваша світлосте, вони застали нас зненацька, а у вежі небагато наших військ. Поки ми мобілізувалися, перший поверх був уже наполовину захоплений.

— Ми не можемо битися зі Сплавленими, — сказав інший чоловік, молодий і знервований, тремтливою рукою показуючи на мапу шостого поверху. — Вони заманюють нас у пастку згори та знизу одночасно. Немає способу стримати їх. Їх ранять, а вони зцілюються, а ще атакують згори. Без Променистих ми приречені. Немає ніякого...

— Заспокойтеся, — веліла Навані. — Ясновельможний Теофіл правильно сказав, що...

Навані запнулася. Він був темнооким, а не ясновельможним. Як назвати батальйонного лорда, який не є світлооким?

— Е-е-е... батальйонний лорд Теофіл має рацію. Треба перекрити сходи. Здатність шанай-ім літати не допоможе в таких тісних приміщеннях. При належних барикадах їм не допоможе навіть здатність зцілюватися. Ми можемо спробувати утримувати поверхи з другого до п’ятого.

— Ваша світлосте, — сказав інший чоловік. — Ми можемо спробувати, але там десятки сходових маршів і не так багато матеріалів для барикад.

— Тоді краще почати з малого, — провадила вона. — Хай усі наші війська відступають на цей рівень, постараємось утримати другий і третій поверхи.

— А якщо вони просто полетять назовні й залізуть у вікна на цьому поверсі? — запитав знервований юнак.

— Ми надійно забарикадуємося, — сказала Навані. — От бурі! Душезаклиначі...

— Не працюють, як і всі інші фабріали.

Геєна!

— У нас є гарнізонні склади? — з надією запитала вона.

— Я послав туди людей, щоб усе забрати, — сказав Теофіл, вказуючи на мапу третього поверху. — Запаси тут і тут.

— З ними ми можемо триматися тижнями, — мовила Навані. — Достатньо часу, щоб мій чоловік повернувся з військами.

Офіцери перезирнулися. Писарки, що зібралися біля дверей, мовчали. Після шаленого поспіху потрапити сюди — часто проштовхуючись через розгублені юрми — така тиша бентежила. Вона почувалася так, ніби вся вежа навалилася на неї.

— Ваша світлосте, — сказав Теофіл. — Вони кинулися просто до плато й захопили його. У них є Присяжна брама — і вона якось працює, хоча інші фабріали не функціонують. Співуни скоро заполонять усю вежу. Але, попри все це, я не думаю, що барикади — розумна стратегія. Так, я перекрив сходові марші, щоб уповільнити їх, але в них є буремні подоби, а ще я отримав повідомлення, що деякі Сплавлені можуть проходити через камінь. Вони зруйнують і спалять усе, що ми поставимо на їхньому шляху. Якщо хочете, щоб ми трималися, ми це робитимемо, скільки зможемо, але я хочу бути певен, що ви повністю усвідомлюєте, яка зараз ситуація, якщо раптом захочете розглянути інший план.

О небесні покої. Вона вперлася руками в стіл, намагаючись упорядкувати думки. «Не думай, що тобі потрібно тут усе вирішувати. Ти ж не генерал».

— Що можете порадити? — спитала Навані.

— Капітуляція — річ неприємна, — мовив Теофіл, — але може бути нашим найкращим варіантом. Мої солдати хоробрі, і я ручаюся за них, але вони не зможуть довго триматися проти Владних і Сплавлених. Чи можете ви придумати бодай якийсь спосіб відновити Променистих?

Вона подивилася на мапи.

— Підозрюю, що те, що ворог зробив з Променистими, пов’язано з особливою гранатовою ділянкою в кристалічній колоні. Якщо ми зможемо відвоювати цю кімнату, я, можливо, зможу повернути їм сили. Нічого не гарантую, але це моя найкраща пропозиція і, напевно, наша головна надія.

— Для цього необхідно відбити частину першого поверху, — сказав Теофіл. — Треба спуститися сходами в підвал...

Інші офіцери поряд оживилися й забурмотіли, обговорюючи пропозицію. Теофіл зустрівся поглядом з Навані й кивнув. Він не радив кидатися в безнадійну сутичку з переважними силами ворога. Але якщо її пропозиція мала шанс на успіх, навіть малоймовірний, це інша річ.

— Бій буде кривавий, — сказав один солдат. — Доведеться наступати на позиції ворожих Приборкувачів сплесків.

— А якщо зазнаємо невдачі, то втратимо більшу частину нашої території, — додав інший. — Це по суті маневр «пан або пропав». Або захопимо підвал, або... все скінчиться.

Навані знову переглянула мапи, вирішивши все продумати, хоча кожна хвилина роздумів неминуче ускладнювала їхнє завдання.

«Теофіл має рацію, — вирішила вона. — У вежі забагато ходів, щоб довго триматися проти могутнього ворога». Спроба втримати ці центральні кімнати приречена. Вороги вбиватимуть одразу багато людей блискавками, розбиваючи стрій, жахаючи її війська.

Вона повинна завдати удару, перш ніж усі у вежі запанікують. Перш ніж натиск ворогів стане занадто сильним, щоб його подолати.

У них одна надія. Треба діяти просто зараз.

— Зробіть так, — наказала вона. — Киньте все, що в нас є, щоб відвоювати колону в підвалі.

І знову в кабінеті запала тиша. Тоді Теофіл гаркнув:

— Ви чули королеву! Шуаноре, Гаврі, забирайте своїх людей з верхніх поверхів! Відступайте, залиште тільки загін на виснаження ворога, щоб прикривати відступ. Радатавіане, ти командуєш. Відступайте повільно, змушуючи тих Небесних заливати всіх кров’ю, коли вони битимуться з вами. Сплавлені можуть зцілюватися, але біль залишається. Решта веде своїх людей до підніжжя центральних сходів. Ми збираємося там, а потім будемо пробиватися! Протиснемося до сходів у підвал, потім проб’ємося вниз і очистимо шлях для королеви. Присягаюся кров’ю наших праотців!

Усі заметушилися, молодші офіцери кликали гінців, щоб ті передали накази. Навані зауважила їхню уповільнену реакцію. Вони рушили, щойно почули наказ Теофіла. Ці солдати робили все можливе, щоб виконати її накази, у мирний час, але під час бою...

Навані глянула на Теофіла, який нахилився до неї й тихо сказав:

— Пробачте їм, ваша світлосте. Вони, ймовірно, не дуже люблять виконувати накази жінки. Чоловіче мистецтво і все таке.

— А ви?

— Я вважаю, що Чорношип вивчив усі відомі тексти з військового мистецтва. І генерал може знати менше, ніж людина, яка, ймовірно, прочитала їх йому. Особливо якщо вона готова дослухатися до здорового глузду. Це більше, ніж я можу сказати про деяких ясновельможних, які мною командували.

— Дякую.

— Найбільше нам було потрібно, щоб хтось прийняв рішення, — продовжив він. — Перед вашою появою ніхто з них не мав бажання виконувати те, що я хотів. Буремні дурні. Майже кожен, вартий свого Буресвітла, зараз десь на передовій, ваша світлосте.

Він подивився на інших, поки вони посилали гінців з наказами, і сказав іще тихіше:

— Серед них трапляються досвідчені війська, але більшість із них — люди Ройона. Наскільки мені відомо, у вежі був один не Променистий Сколкозбройний. Тшадр, тайленець. Його кімнати були на четвертому поверсі. Моя посланниця щойно повернулася звідти. Ті Небесні кинулися просто на нього, ваша світлосте. Очевидно, вони точно знали, де його покої. Вороги заволоділи його Сколкозбруєю. Хай прийме його душу Всемогутній на вічному полі бою.