Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 121)

— З тобою говорив спрен вежі, — сказала йому Навані. — Він наказав тобі підкласти мені самоцвіт із телестилю. Звідки ти знав, що робити?

Чоловік дивився на підлогу.

— Послухай мене, — сказала Навані, тримаючись про всяк випадок на відстані, але намагаючись говорити заспокійливо. — Я не злюся на тебе. Я розумію, чому ти вчинив так, але відбувається щось жахливе, і телестилі не працюють. Мені потрібно знати, як зв’язатися зі спреном.

Той вирячився на неї. Бурекляття, вона сумнівалася, що він її зрозуміє. З ним точно коїлося щось дивне.

Бранець заворушився, ланцюги задзенькотіли, і Навані несподівано для себе підстрибнула. Але він не рушив до неї. Натомість встав на ноги, потім потягнувся рукою і торкнувся стіни. Він поклав руку на камінь там, де пролягали шари намальованих ліній. І... кристалічна жила?

Навані підійшла ближче. Так, між шарами фарби бігла тонка гранатова жилка. Вона вже помічала схожі: у деяких кімнатах вони були майже невидимі, ідеально імітуючи хвилясті шари малюнків, в інших же різко виділялися, прямі й рівні, від підлоги до стелі.

— Спрен вежі. Він говорив з тобою через ці гранатові жили?

В’язень кивнув.

— Дякую, — сказала Навані.

Він постукав зап’ястками. Салют Четвертого мосту.

Навані кинула йому ключ від наручників:

— Ми йдемо до картографічного кабінету на другому поверсі. Треба поспішати. Приєднуйся до нас, якщо хочеш.

Вона поквапилася до інших. У картографічному кабінеті була гранатова жила. Навані вирішить, що робити далі, коли дістанеться туди.

Каладін вирячився на хірургічні скальпелі.

Сил більше не могла обертатися на Сколкозброєць. Щось сталося з його силами, і він не був певен, чи Буресвітло ще зможе його зцілювати. Однак не через це він дивився на скальпелі.

Шість маленьких шматочків сталі лежать рядком. Хірургічний скальпель дуже відрізнявся від солдатського ножа. Хірургічний ніж — тендітна штука, призначена для того, щоб завдати якомога менше шкоди. Витончена суперечність. Як і сам Каладін.

Він простягнув руку й торкнувся одного з них. Рука не затремтіла, як він побоювався. Ніж світився у світлі сфер, наче охоплений полум’ям, проте був холодний на дотик. Каладін підсвідомо очікував, що ніж розсердиться, але інструменту було байдуже, як він ним скористається. Він був виготовлений для зцілення, але міг убивати так само ефективно. Як і сам Каладін. За стінами операційної кричали люди, оточені спренами страху. Сплавлені приземлялися на балкони цього рівня, і крики жаху лунали в залах Урітіру. Каладін наказав Рлайну сховатися в житлових кімнатах клініки — він не знав, як відреагують Сплавлені, виявивши слухача в алетійській формі.

Каладін вагався. Він теж повинен сховатися. Перечекати. Так хотів батько.

Проте Каладінові пальці зімкнулися на скальпелі, і він повернувся на крики. Він був потрібен. Важить життя, а не смерть. Ось його суть.

 І все ж, ідучи до дверей, Каладін відчув жахливий тягар, що навалився на нього. Ноги були наче в кайданах, а одяг — зі свинцю. Він дістався дверей і почав задихатися в холодному поті...

Усе йшло так добре.

Він раптом відчув сильну втому. Чому б не перепочити?

Ні. Він повинен вийти й битися. Він Каладін Буреблагословенний. Від нього залежать інші. Він їм потрібен. У нього була коротка відпустка. Але зараз... зараз він повинен...

«Що, як хтось із них помре, бо буде очікувати на твою допомогу, а ти знову застигнеш, на місці?» А що, як вони помруть, як Тіен? Що, як він знову заціпеніє, як тоді, коли загинув Елгокар? Що, як...

Що, як...

— Каладіне!

Голос Сил вивів його з роздумів. Він виявив, що сидить біля дверей операційної, притулившись спиною до стіни, стискаючи перед собою скальпель і тремтячи.

— Каладіне! — знову покликала Сил, що саме ступила на підлогу. — Я полетіла попередити королеву Навані, як ти просив. Але чомусь не могла піти далеко від тебе. Однак знайшла кількох посланців, і вони сказали, що вже отримали накази від королеви — вона, здається, вже знає про вторгнення.

Він кивнув.

— Каладіне, вони всюди. Посланець сказав, що великий загін піднявся з печер і захопив кімнату з головною колоною. Вороги запустили Присяжну браму. Вони вводять війська, і... Каладіне, що з тобою?

Холодний піт, — пробурмотів він. — Емоційна відстороненість. Нечутливість, що супроводжується гіперпригадуванням травматичних обставин, — хтось закричав на балконі, і він підскочив, розмахуючи скальпелем. — Сильна тривога...

Кроки в коридорі змусили Каладіна сильніше стиснути скальпель у спітнілій руці. Однак ніякий Сплавлений не з’явився. Це був просто його батько, що ніс криваво-червону сферу для освітлення. Побачивши Каладіна, він зупинився, потім рушив далі з перебільшеним спокоєм, по-дружньому всміхаючись. Буря забирай! Якщо його батько начепив на себе такий вираз обличчя, то все дійсно погано.

— Поклади скальпель, синку, — тихо сказав Лірін. — Усе добре. Ти не потрібен.

— Зі мною все гаразд, батьку. Я просто... не був цілком готовий так швидко повернутися до бою. І все.

— Поклади скальпель, і ми все сплануємо.

— Я повинен чинити опір.

— Опір чому? Ми разом з Ларал і мамою повели людей до їхніх кімнат. Паршмени напали не щоб убивати; ніхто не постраждав, крім того дурня Джема, який десь знайшов спис.

— Королева здалася? — запитав Каладін.

Лірін не відповів, хоча все ще не зводив очей зі скальпеля.

— Ні, — сказала Сил. — Принаймні вона розсилала накази. Але Каладіне... вони не протримаються довго. Серед ворогів є Сплавлені та Владні, і... майже кожен Сколкозбройний зараз на війні. Усі Приборкувачі сплесків у вежі зараз непритомні.

Каладін узяв батька за руку.

— Один залишився, — він із зусиллям підвівся на ноги.

— Келе! — через удаваний лікарський спокій Ліріна проступив гнів. — Не будь дурнем. Немає сенсу зображати із себе героя.

— Я нічого не зображаю. Я і є таким.

— То ти підеш битися в такому стані? — провадив Лірін. — Обливаючись потом, з тремтінням рук, ледве здатний стояти на ногах?! Каладін зціпив зуби й рушив коридором до вхідних дверей клініки. Сил приземлилася йому на плече, але не вимагала, щоб він зупинився.

— Ти сказав, що у Джема був спис. Знаєш, що з ним сталося?

— О бурі, синку, послухай мене, — Лірін схопив його ззаду. — Тут не битва для тебе! Вежа пала. Якщо вийдеш туди, втратиш будь-яку перевагу, яка ще лишалася. Буря забирай, вони уб’ють не лише тебе, а й усіх нас.

Каладін завмер.

— Так і буде, — сказав батько. — Що, по-твоєму, вони зроблять з родиною Променистого, який напав на них? Ти, напевно, вб’єш кількох і сам загинеш. Прародитель бур свідок, ти добре все ламаєш. Тоді вони прийдуть і повісять мене. Ти хочеш, щоб це сталося зі мною? З мамою? З маленьким братиком?

— Буря тебе забери, — прошепотів Каладін.

Лірін не дбав про свій порятунок — він не такий егоїстичний. Але він був лікарем. І знав, у які життєво важливі місця встромляти ніж.

З глибини Урітіру лунали крики — вигуки співунів з ритмами. Сплавлені приземлилися тут, на шостому поверсі, а решта бурхливим натовпом наступала знизу.

Дихання Келека... Далінар забрав резерви на битву в Емулі. У вежі залишилося сім гарнізонів, але кожен з них дуже недоукомплектований, складаючись в основному з тих, хто вже перебував поза ротацією, насолоджуючись звільненням. Максимум п’ять тисяч осіб. Усі гадали, що кількості Променистих вистачить, щоб відбити напад на вежу...

Каладін осів, спершись об стіну:

— Ми... потрібно знайти спосіб зв’язатися з Далінаром і Ясною. Телестилі не працюють?

— Жоден не працює. І взагалі всі фабріали, — відповів Лірін.

— Як вони запустили Присяжну браму? — запитав Каладін, всідаючись на підлозі коридору.

— Можливо, з ними Неболами, — припустила Сил. — Але... Не знаю, Каладіне. Щось дивне відбувається з нашими узами. Пролетівши лише на один поверх униз, я відчула, ніби віддаляюся. Починаю забувати. Зазвичай я можу відлетіти на багато миль, перш ніж таке відбувається.

— Ми можемо придумати план, — сказав Лірін. — Якийсь спосіб зв’язатися з Чорношипом. Є й інші способи боротися, синку.

— Можливо, — Каладін зустрівся поглядом з батьком. — Але ти кажеш що завгодно, щоб лишень я не виходив звідси, правда?

Лірін дивився йому в очі й мовчав.

«Я і справді взагалі не у формі, щоб іти в бій, — подумав Каладін. — І... і якщо в їхньому розпорядженні Присяжна брама...»

Лірін спокійно забрав скальпель з рук Каладіна. Той не заперечував. Батько допоміг йому стати на ноги й повів до задніх кімнат, де з Ороденом сиділа сільська дівчинка, заспокоюючи його іграшками. Незабаром увійшла Каладінова мати: її волосся вибилося з пучка, на спідниці — кров. Не її. Напевно, Джема.

Вона пішла обійняти Ліріна, поки Каладін сидів, вирячившись на підлогу. Вежа Урітіру, можливо, продовжувала чинити опір, але він знав: місто давно програло битву.

Як і сам Каладін.