Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 12)

Найпростішим способом було б використовувати ларкіна — різновид крєм’ячка, який харчується Буресвітлом. Це було б чудово і зручно, якби ці істоти не вимерли майже повністю. Війни в Аїмії частково почалися й через цих, здавалося б, невинних маленьких створінь.

Навані Холін перехилилася через борт летючої платформи та подивилася на каміння внизу з висоти сотень футів. Про її колишнє місце проживання багато свідчило те, що вона не переставала дивуватися тому, наскільки родючими виявилися грунти Алеткару. Скелебруньки скупчувалися на кожній поверхні, за винятком тих місць, де їх викорчували для житла або ведення сільського господарства. Цілі поля диких трав колихалися зеленим килимом на вітрі, і над ними погойдувалися спрени життя. Дерева служили оплотом проти бур — їхні гілки перепліталися щільно, як фаланги воїнів.

Тут, на відміну від Розколотих рівнин або Урітіру, все росло. Це був дім її дитинства, але тепер він здавався майже чужим.

— Я б справді хотіла, щоб ви так не висовувалися, ваша світлосте, — сказала Велат.

Вчена середнього віку носила тугі коси, щоб вони не розвівалися на вітрі. Вона справді намагалася по-материнськи піклуватися про всіх, хто її оточував.

Навані, природно, висунулася ще далі. Можна було б подумати, що за понад п’ятдесят років життя вона знайшла спосіб угамувати власний природний запал. Натомість же досить легко знайшла свій шлях до такої влади, щоб просто робити те, що заманеться.

Летюча платформа відкидала на каміння внизу досить чітку тінь правильної геометричної форми. Городяни скупчилися, витріщаючись угору, але Каладін та інші Вітробігуни відтіснили їх, щоб звільнити місце для приземлення.

— Ясновельможний Далінаре, — сказала Велат, — не могли б ви напоумити її, будь ласка? Вона ж зараз упаде, клянуся!

— Це корабель Навані, Велат, — пролунав позаду голос Далінара, твердий, як сталь, і непорушний, як математика. Їй подобався цей голос. — Думаю, вона б мене викинула звідси, якби я спробував перешкодити їй насолодитися цим моментом.

— Хіба вона не може насолоджуватися з середини платформи? Можливо, надійно прив’язаною до палуби? Двома канатами?

Навані усміхнулася, коли вітер розтріпав її розпущене волосся. Вона трималася за поручень вільною рукою.

— Зараз тут немає людей. Передайте наказ: плавно опускатися на землю! Вона сама придумала цю конструкцію, використовуючи як зразок моделі старих мостів, що перекидали через прірви. Зрештою, це був не військовий корабель, а транспорт, призначений для перевезення великої кількості людей. Кінцева конструкція загалом нагадувала великий дерев’яний прямокутник: понад сто футів завдовжки, шістдесят футів завширшки та близько сорока футів заввишки, щоб вмістити три палуби.

У задній частині верхньої палуби побудували високі стіни та дах. Передня третина залишалася відкритою, а з боків кріпилося поруччя. Протягом більшої частини подорожі інженери Навані перебували в командному пункті, у захищеній частині. Але зважаючи на необхідність сьогоднішніх складних маневрів, столи винесли й прикрутили до палуби в правому передньому куті платформи.

«Правий передній кут, — подумала вона. Чи слід замість цього використовувати морські терміни? Але це ж не океан. Ми летимо».

Він летить. Усе спрацювало. Не тільки на маневрах і випробуваннях на Розколотих рівнинах, а й на реальному завданні, коли корабель пролетів уже сотні миль. Позаду неї понад дюжина інженерів-подвижників обслуговували командний пункт просто неба. Ка, писарка одного із загонів Вітробігунів, надіслала наказ до Урітіру телестилеграфом. Під час руху вони не могли писати повні інструкції, бо в телестилів з цим були проблеми. Але вони надсилали спалахи світла, які можна було розшифровувати.

В Урітіру інша група інженерів працювала надскладними механізмами, які утримували цей корабель у повітрі. Насправді він використовував ту саму технологію, що й телестиль. Коли один з елементів рухався, інший рухався в унісон із ним. Половинки самоцвіту також могли бути з’єднані так, що коли одну з них опускали, інша — незалежно від того, де була в цей час, — здіймалася в повітря.

Сила передавалася: якщо дальня половина перебувала під чимось важким, то тоді було важко опустити й свою половину. На жаль, тут спрацьовував деякий додатковий дефект; що далі дві половинки були одна від одної, то більший опір відчувався при їх переміщенні. Але якщо можна рухати телестиль, то чому не сторожову вежу? Чому не карету? Чому не цілий корабель?

Тому сотні людей і чалів працювали над системою блоків, з’єднаних із широкою решіткою із самоцвітами в Урітіру. Коли вони опустили решітку вздовж схилу плато за межами вежі, корабель Навані піднявся в небо.

Інша решітка, закріплена на Розколотих рівнинах і з’єднана з чалами, використовувалася для того, щоб змусити корабель рухатися вперед або назад. Справжній прогрес настав, коли вони навчилися використовувати алюміній для ізоляції руху вздовж площини та навіть зміни векторів сили. Так чали могли тягнути вантажі деякий час, а потім їх розвертали, тимчасово від’єднували самоцвіти, і чали рухалися в інший бік, оскільки весь цей час корабель продовжував летіти по прямій лінії.

Чергування цих двох решіток — однієї для контролю висоти, а другої для горизонтального переміщення — дозволяло кораблю Навані ширяти в повітрі.

Її корабель. Її корабель. Вона дуже хотіла б поділитися цим з Елгокаром. Хоча більшість людей пам’ятали її сина лише як людину, яка боролася за право замінити Ґавілара на троні, вона знала його як допитливого хлопчика, який обожнював її малюнки. Він завжди любив висоту. Як би йому сподобався краєвид з цієї палуби...

Робота над цим судном допомагала їй підтримувати твердість духу протягом декількох місяців після його смерті. Звичайно, не її математичні розрахунки зрештою втілили ідею цього корабля в реальність. Під час експедиції в Аїмію вони дізналися про взаємодію між з’єднаними фабріалами та алюмінієм. Це також не було безпосереднім результатом її інженерних схем; корабель вийшов трохи простішим на вигляд, ніж її оригінальні химерні проекти.

Навані просто керувала людьми, розумнішими за неї саму. Тож, можливо, вона не заслуговувала на те, щоб усміхатися, як дитина, спостерігаючи за тим, як усе працює. Але все одно це робила.

Вибір назви зайняв кілька місяців роздумів. Однак, врешті-решт, вона черпала натхнення з мостів, які вже багато разів надихали її. Зокрема, той, який стільки місяців тому врятував Далінара та Адоліна від неминучої смерті. Вона сподівалася, що цей корабель допоможе багатьом іншим, хто опиниться в таких жахливих ситуаціях.

Тож перший у світі повітряний транспорт був названий «Четвертим мостом». З дозволу старої команди великого маршала Каладіна вона розмістила їхній старий міст у центрі палуби як символ.

Навані відійшла від краю і попрямувала до командного пункту. Вона почула, як Велат полегшено зітхнула — про всяк випадок картографиня прив’язала себе до палуби мотузкою. Навані воліла б узяти із собою Ісасіка, але він на той час перебував у черговій картографічній експедиції, цього разу у східній частині Розколотих рівнин.

Однак у її розпорядженні був повний штат учених та інженерів. Білобородий Фалілар переглядав схеми разом з Рушу, тимчасом як безліч помічників і писарок бігали туди-сюди, перевіряючи цілісність споруди або вимірюючи рівень Буресвітла в самоцвітах. У цей момент Навані майже нічого не залишалося робити, окрім як стояти поруч і вдавати із себе надважливу персону. Вона всміхнулася, згадуючи, як Цалінар говорив щось подібне про військових генералів, коли їхні плани втілювали інші.

«Четвертий міст» приземлився, і передні двері нижнього рівня відчинилися, щоб впустити пасажирів. Дванадцятеро Вістреходів попливли в бік міста. Сяючи Буресвітлом, вони рухалися дивною ходою — поперемінно відштовхуючись однією ногою і ковзаючи на іншій. Вони могли ковзати по дереву чи камінню, як по льоду, і граційно перестрибувати через валуни.

Остання Вістрехідка в групі — довготелеса дівчина, яка, здавалося, виросла на цілий фут за останній рік, — не встигла стрибнути й перечепилася об великий камінь, який оминули інші. Навані приховала посмішку. На жаль, навіть якщо людина — одна з Променистих, це не робить її несприйнятливою до незручностей статевого дозрівання. Вістреходи мали проводжати городян до транспорту і зцілити поранених та хворих. Вітробігуни гасали по небу, виглядаючи, де можуть виникнути проблеми.

Замість того щоб турбувати інженерів чи солдатів, Навані пішла до Кмакла — принца-консорта Тайлени. Літній чоловік королеви Фен служив на флоті, і Навані подумала, що йому може сподобатися приєднатися до них у першій місії «Четвертого мосту». Він шанобливо вклонився королеві, так що його брови й довгі вуса повисли вздовж обличчя.

— Ви, мабуть, вважаєте нас дуже неорганізованими, адмірале, — сказала йому Навані тайленською мовою. — Тут немає капітанської каюти. І лише кілька прикручених столів для командного пункту.

— Це, звичайно, дивний корабель, — відповів літній моряк. — Але він величний по-своєму. Я слухав розмови ваших учених, і вони припустили, що корабель у середньому рухається зі швидкістю п’яти вузлів.