Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 117)

Кожна мить ставала нестерпною, і Венлі зосереджувалася лише на наступному кроці. Але Рабоніель продовжувала тиснути. Ніяких перерв. Жодного відпочинку. Уперед, угору.

Тембр гуділа всередині в заспокійливому ритмі, і це допомагало. Завдяки цьому Венлі продовжувала рухатися, переставляючи одну налиту свинцем ногу за іншою. Здавалося, що минула ціла вічність, і нарешті в тунелі замерехтіло світло. Вона намагалася придушити іскру надії, яку світло дало їй. Останні двадцять разів світло линуло від ліхтаря зі сферами, встановленого на перехресті людьми, щоб краще орієнтуватися.

Рабоніель наказала зупинитися. Венлі притулилася до стіни тунелю, дихаючи глибоко, але так тихо, як тільки могла. А стіна... стіна була пряміша, ніж ті, що внизу. Оброблений камінь. І тіні рухалися у світлі попереду.

Вони прийшли. Нарешті. Тунель, що простягався під Урітіру, вивів їх у підвальні приміщення. Примружившись, Венлі роздивилася джерело світла — великі дерев’яні двері попереду, що світилися по краях. І... на долівці лежали якісь купи. Охоронці, яких безшумно вбили Глибинні.

Крім світла з-за дверей, єдиним джерелом освітлення були червоні очі співунів навколо неї. Знак, що їхні душі з’єдналися з душами спренів спустошення. Очі Венлі також світилися, але це була брехня від її імені. Вона також мала спрена спустошення, просто Тембр тримала його в полоні.

Деякі з найближчих очей опустилися, а потім зникли — Глибинні занурилися в камінь. Інші чекали в болісній тиші. Настала мить, коли їхнє вторгнення, дуже ймовірно, могло зірватися. Глибинні були вправні в раптових атаках, але, як Венлі почула на нарадах з планування, які відвідувала, вони не мали навичок та сил, щоб кинути виклик Променистим у відкритому бою. Отже, якщо Променисті зберуться для захисту кристалічного серця вежі, вони зможуть дати відсіч.

Венлі чекала, напружена, а піт від інтенсивного підіймання стікав зі щік та підборіддя.

Двері попереду задрижали. Потім відчинилися.

За ними стояв Глибинний розвідник. Як тільки Рабоніель кинулася вперед, Венлі поспішила слідом, залишаючись попереду загону, і вони увійшли в підвальне приміщення.

Перед ними постала жахлива сцена. На долівці лежали тіла, серед яких — лише кілька солдатів, а в основному люди-вчені: жінки в сукнях та монахи в мантіях. Двоє були ще живі, і їх тримали на підлозі руки, висунуті з каменю. Більшість загиблих лежали далеко відстій — мабуть, Глибинні впали зі стелі й билися з ними. Все це було зроблено без жодного людського викрику.

Венлі здригнулася, уявляючи, як її волочать на підлогу, а інші руки тягнуться, щоб затулити рот і схопити за шию. Живі люди борсалися, вирячивши очі. Деякі з цих примарних рук мали довгі нігті з панцира, схожі на ножі. Вони перерізали горлянки полоненим, одному за одним.

Венлі відвернулася — її нудило. Вона мала пройти через кров, щоб слідувати за Рабоніель до центру кімнати — до кристалічного моноліту, який стояв там. Масивна колона була виготовлена з тисячі різних самоцвітів. Окрім тунелю, з якого вони вийшли, з цієї круглої кімнати вів лише один вихід — ширший, добре освітлений коридор із розмальованими кахлями на стінах і стелі.

— Сподіваюся, ти спиш спокійно, Родичу, — промовила Рабоніель, торкнувшись долонею дивовижної колони. — Ти не прокинешся принаймні самим собою.

Пустосвітло, мерехтливе, фіолетове по чорному, заструменіло по руці Рабоніель. Вона сказала, що потребує часу, щоб завершити своє завдання — змінити колону і повністю запустити захист вежі, але щоб та пригнічувала сили Променистих, а не Сплавлених.

«Благаю, — подумала Венлі в Ритмі згуби, — хай усе відбудеться без нових убивств».

— Повірити не можу, це місце наче вимерло, — сказав Тефт, коли вони проходили повз винарню.

— Гадаю, що сюди заходили в основному солдати, — Каладін показав на кабінку Адоліна в кутку.

Він почувався дивно, прийшовши сюди без нього і Шаллан. Насправді взагалі було дивно куди-небудь вибиратися без цих двох.

Каладін намагався згадати, коли востаннє ходив кудись порозважатися без підштовхувань Адоліна. Весілля Шрамма? Так, Лин змусила його піти туди, прямо перед їхнім розривом. Це був останній раз, коли він кудись ходив з командою Четвертого мосту.

«Ох, кров моїх предків! — подумав він, прослизнувши в кабінку. — Я й справді віддалився від них. Від усіх». За винятком Адоліна, який би не потерпів такого. Каладін почав залицятися до Лин частково через те, що Адолін і Сил змовилися проти нього. Буремний чоловік. Буремна спренка. Благослови їх обох, Всемогутній. Хоча в них нічого не склалося, тепер він розумів, що вони обоє стали більш зрілими завдяки стосункам.

Тефт пішов замовити напої. Помаранчеве для обох. Всідаючись, Каладін помітив кілька замальовок Шаллан, які вона зробила ножем на стільниці. Один з малюнків виявився доволі невтішним, зображаючи його самого у величезних черевиках.

Коли Тефт повернувся, Каладін жадібно відпив зі свого кухля.

Тефт просто дивився на нього:

— Що буде, якщо я замовлю трохи червоного?

— Сьогодні ввечері? Напевно, нічого. Але замовиш його наступного разу.

— А потім ще трохи фіолетового. Опісля ще прозорого. Потім... — він зітхнув, потім зробив ковток помаранчевого. — Ти ж розумієш, що це несправедливо, буря забирай.

Каладін простягнув свій кухоль. Тефт цокнувся з ним.

— За несправедливість! — виголосив Каладін.

— І правда, буря забирай! — сказав Тефт, а потім напоказ випив кухоль одним махом.

Через деякий час прилетіла Сил. У винарні було малолюдно, хоча й не без відвідувачів. Вони розсілися й розслабилися, весело скаржачись і нестримно сміючись, піддавшись впливу алкоголю.

Проте все зупинилося, коли слідом за Сил увійшов Рлайн. Каладін скривився від того, як показово люди зреагували на нього. Вони знали про співуна — і він був майже таким же відомим, як Каладін, — але… ну, Каладін чув, що про нього казали: «дикун», якого якимось чином «приборкав» Далінар.

Багато хто ставився до Рлайна як до якоїсь темної невідомої істоти, яку слід посадити під замок. Інші, нібито більш милосердні, говорили про Рлайна як про якогось благородного воїна, містичного представника загубленого народу. Обидва погляди мали схожу проблему. Вони бачили тільки свій дивний ідеал того, яким він повинен бути. Суперечністю, предметом зацікавлення чи символом. Не тим, ким він насправді був.

Хоча Рлайн, здавалося, не помічав, як винарню оповила тиша, Каладін знав, що це лише напоказ. Слухач завжди все помічав. Однак він перетнув приміщення з прихильною усмішкою — він часто перегравав мімікою біля людей, щоб спробувати заспокоїти їх.

— Тефте, — сказав Рлайн, сіпаючи. Тоді подивився на Каладіна: — Сер.

— Тепер просто Каладін, — відповів той.

Підлетіла Сил і всілася на його плече.

— Можливо, ти більше не командуєш, — відповів Рлайн, і в його словах відчувався легкий ритм, — але лишаєшся капітаном Четвертого мосту.

— Що ти думав у той час, Рлайне? — запитав Тефт. — Наводячи мости проти свого народу?

— Спочатку я нічого не думав, — сказав Рлайн, намагаючись зупинити офіціантку, що проходила повз.

Вона підстрибнула, швидко кинулася в інший бік і потягнула за руку більш досвідчену колегу. Рлайн зітхнув, потім завершив відповідь:

— Я був у Геєні, як і ви всі. Я не думав про шпигунство — лише про виживання. Або про те, як передати повідомлення Ешонай — вона була нашим генералом.

Його поведінка змінилася, як і тон, а ритм слів уповільнився:

— Першого разу, коли я ледь не загинув, то зрозумів, що стрільці з відстані не побачать, хто я такий. Вони не могли роздивитися малюнки на шкірі. Обговорювалося, що ми зробимо, якщо люди коли-небудь почнуть використовувати паршменів для наведення мостів, і ми вирішили, що повинні вбивати їх, як і людей. А потім я сам опинився там і дивився на своїх друзів, знаючи, що вони зроблять усе можливе, щоб убити мене...

— Це жахливо, — сказала Сил, змушуючи Тефта та Рлайна глянути на неї. Очевидно, вона зробилася видимою для них. — Це так жахливо...

— Тоді йшла війна, — пояснив Рлайн.

— І це виправдання? — запитала вона.

— Це пояснення, — відповів Тефт.

— Забагато пояснюєте, — Сил обхопила себе руками за плечі та стала меншою, ніж зазвичай. — Війна, кажете. І нічого не вдієш. Ви поводитеся, наче вона така ж неуникна, як сонце чи бурі. Але все не так. Ви не зобов'язані вбивати одне одного.

Каладін перезирнувся з Тефтом і Рлайном — той наспівував у скорботному ритмі. Вона мала рацію. Майже всі погодилися б. На жаль, коли стикаєшся з кривавими подробицями, все не так просто.

Це була та сама проблема, як у Каладіна з батьком. Лірін казав, що не можна битися, не увічнивши систему, і зрештою це спричиняє те, що прості люди мусять страждати більше, ніж якби ти відмовився воювати. Каладін знайшов помилку в цьому міркуванні, але не зміг пояснити її Лірінові. І тому сумнівався, що зможе пояснити це частинці божественності — буквальному втіленню надії та честі.

Він міг просто зробити все можливе, щоб змінити те, що мав можливість змінити. Все починається з самого себе.

— Рлайне, — сказав Каладін. — Не думаю, що я коли-небудь просив вибачення за те, що ми осквернили тіла вбитих слухачів, щоб зробити броню.

— Ні, не пригадую, щоб ви коли-небудь це робили, сер.

— Прошу вибачення зараз. За біль, якого ми вам завдали. Я не знаю, чи могли б ми зробити щось іще, проте...