Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 114)

Вона глибоко вдихнула, а потім підняла руку вгору.

— Не забудьте спочатку стиснути руку в кулак! — нагадав Томор. Вона так і зробила, потім активувала пристрій. Рукавичка застигла на місці. Вона відпустила одну з далеких гир, потім обережно розтиснула кулак — і гиря повільно рушила вниз.

Навані підійнялася. Її недуже зручно потягло за руку, і вона піднялася на кілька футів. Томор радісно вигукнув, і кілька писарок, що спостерігали за дійством, зааплодували.

Навані стиснула кулак, зупинивши підіймання. Вона зупинилася приблизно за чотири фути над підлогою, висячи на руці, і її кулак майже торкався стелі.

— От бачите?! Бачите?! — вигукнув Томор.

— І... як тепер спуститися, Томоре? — спитала вона.

— Гм... — він відбіг і схопив високий стілець-драбину біля стіни. — Я користувався цим.

Він поставив драбину, і — нарешті — їй дозволили деактивувати пристрій. Вона пролетіла кілька дюймів і опустилася на драбину. Глядачі знову зааплодували. Здається, тепер її просто дражнили.

Однак Томор радів щиро. І, можливо, ще буде якась користь з цього пристрою. Наприклад, якщо комусь потрібно дістатися до летючого корабля, який уже вирушив.

— Мені подобається, — сказала вона Томору. — Проте важкувато для плеча. Цікаво, чи можна зробити пристрій у вигляді якогось пояса замість рукавички.

— Пояс... — його очі розширилися. — Летючий пояс.

— Мабуть, левітаційний пояс, — запропонувала Навані, відстібаючи пристрій. — І досі лишається проблема з нашими фабріалами, бо вони дозволяють рухатися тільки в одному напрямку одночасно.

— Так, але якщо зробити два пояси, то можна злетіти високо, а потім на велику відстань в іншому напрямку!

— Можна рухатися, лише доки гиря не впаде на дно шахти, — зауважила Навані. — Або ж ми можемо використати запряжених чалів та десятки прислужників, як з «Четвертим мостом».

— Гм, — замислився Томор. — Треба розплутати ще стільки вузлів...

 — Я також пропоную, — сказала Навані, перш ніж перемкнути увагу на ідею з поясом, — змінити метод прискорення та уповільнення. Гадаю, більш природно розтискати кулак від здивування, тож такий рух має зупиняти пристрій. Зроби так, щоб упоперек долоні був стрижень — як дросель для відкриття напірного клапана. І швидкість збільшуватиметься, коли стискати його.

— Саме так, правильно... — він сів і почав робити замальовки. — Поки що залишу пристрій у вигляді рукавички та внесу зміни... А ще перемикач на пальці можна легко зачепити випадково. Можливо, ми відмовимося від управління однією рукою на користь точнішого контролю...

Навані залишила його і підійшла до Кристір — невисокої, проте сильної як особистість, усміхненої та рожевощокої. Навані нахилилася до неї та прошепотіла:

— Тобі сподобалося, так?

— Ми побилися об заклад, чи дійсно ви випробуєте цю штуку, ваша світлосте, — пошепки відповіла Кристір. — Я виграла сім діамантових марок, — вона всміхнулася. — Хочете, щоб я нагадала йому про роботу над ліфтом, чим він і має займатися?

— Ні. Заохочуй його продовжувати йти в новому напрямку. Цікаво буде побачити, що він придумає.

— Зрозуміло. Хоча нам усім незмірно допомогло б, якби ви змогли щось порадити щодо проблеми руху лише вгору або вгору і вбік одночасно.

— Для цього знадобиться кращий розум, ніж у мене, Кристір. Дай це завдання нашим найкращим математикам, тільки не Рушу. Я доручила їй придумати спосіб захисту вежі від...

Раптом за стіною пролунав крик. Навані кинулася до дверей, але її зупинив молодий солдат, витягнувши руку назустріч. Він махнув охоронцям у кімнаті, щоб ті першими перевірили, звідки долинав шум.

— Вибачте, ваша світлосте, — сказав він. — Чорношип позбавить мене сфер, якщо я допущу, щоб з вами щось трапилося.

— Я майже впевнена, що це, лейтенанте, — відповіла вона, але склала руки на грудях в очікуванні.

Учені, що зібралися в кімнаті позаду, стурбовано перемовлялися. Навані визирнула в коридор — там двоє солдатів, яких вона призначила для дослідження Каламі, тримали когось, оточеного спренами страху. Навані сподівалася, що це не фальшива тривога.

— Що сталося? — спитав лейтенант охоронця, який підбіг до нього. — Не впевнений. Ці люди кажуть, що працюють за дорученням її світлості Навані.

— Прошу вибачення, ваша світлосте, — сказав лейтенант, відступивши.

Він пропустив королеву, проте його солдати вийшли за нею в коридор, тримаючись поряд.

Чоловік, якого вони схопили, виявився жилавим алетійцем, але з блідою шкірою. Він борсався й озирався, вирячивши очі, проте мовчав. Приманкою слугувало її порожнє робоче місце в кінці коридору, в кімнаті, що використовувалася в основному для зберігання книг і читання. Робоче місце було спокусливою приманкою, до нього легко дістатися від дверей, але протягом тижня ніхто не повівся на неї.

Чананар — один із солдатів, яким вона наказала таємно спостерігати за робочим місцем, — підійшов до неї й простягнув половинку маленького рубіна, слабо освітленого спреном, замкнутим усередині. Фабріал телестилю. Загадковий спрен у вежі повівся на приманку. Він знав, що вона загубила попередній телестиль, і вирішив замінити його. Навані вихопила рубін із рук солдата і підійшла до полоненого. Він злякано дивився навкруги, проте борсатися припинив.

— Хто дав тобі це? — Навані тримала рубін перед собою. — Хто наказав тобі сховати камінь серед моїх речей?

Він просто витріщався на неї та мовчав.

— Інший камінь теж ти заховав? — знову запитала Навані. — У моїй сфері для мандрівок? Говори, юначе. Зараз у тебе серйозні проблеми, але я буду поблажливою, якщо погодишся на співпрацю.

Чоловік затремтів, але нічого не відповів. Рубін почав блимати в руці Навані, показуючи, що загадковий спрен хоче поговорити з нею. Це могло бути відволіканням, але цього разу вона хотіла писати відповідь у присутності Прядильників світла. Вони мали здатність бачити в Гадесмарі навіть тих спренів, які лишалися невидимими для інших.

— Ведіть його, — наказала солдатам. — Ходімо до моєї зали для аудієнцій, там проведемо допит, як належить. Ісабі, будь ласка, напиши Каламі й попроси її зустрітися зі мною там.

Молода підопічна, яку оточував усе більший натовп цікавих учених, швидко пішла. Навані жестом показала солдатам, щоб ті тягнули бранця слідом, але тут один солдат підійшов до неї та прошепотів:

— Ваша світлосте, здається, я впізнав цього хлопця. Він був з Променистими.

— Зброєносець? — здивувалася Навані.

— Радше служник, ваша світлосте. Він допомагав з готуванням їжі, коли я минулого місяця проходив відбір у Вітробігуни.

Що ж, це пояснювало, як він потрапив у її сферу для мандрівок, щоб заховати там перший самоцвіт: Вітробігуни часто тренувалися на цьому пристрої, намагаючись утримувати його в повітрі. Може, вона помилилася щодо загадкового спрена, який їй писав? Можливо, це спрен честі? Багато з них справді мали неприязні відносини з нинішніми Променистими лицарями. Вона сховала миготливий самоцвіт у мішечок на зап’ясті рукавички. «Почекаєш, — подумки звернулася до загадкового спрена. — Тепер я керую цією розмовою».

На жаль, уже збираючись іти, Навані помітила, що Ісабі стривожилася, прочитавши повідомлення з одного з телестилів. Навані підійшла до столу дівчини, подумки готуючись. Що буде цього разу? Тайленці знову скаржаться на мито?

Вона нахилилася, читаючи через плече Ісабі, і помітила слова «вибух» і «загиблі». Навані різко смикнулася з переляку й зрозуміла, що сталося не те, чого вона очікувала.

Вічновій наступав не так, як великобуря.

Буря Гонора була несамовитим шквалом, з буряною стіною, яка гуркотіла, сповнена вітру та люті. Вона нагадувала різкий крик, напружений момент тріумфу.

Буря Одіозума скидалася на повільне, неминуче крещендо. Хмари вирували одна за одною, розросталися, повзли вперед, допоки не затуляли сонячного світла. Наче єдина іскра, яка пожирає цілий ліс. Вічновій був екстазом після довгого збудження — цілою пригодою, а не однією подією.

Венлі не могла сказати, що їй подобалося більше. Великобуря була жорстокою, але наче заслуговувала довіри. Вона довела це слухачам протягом поколінь, надаючи їм безпечні подоби, виконуючи давню обіцянку Об’їзника її народові. Вірування могли змінитися, але від того душі її народу не відокремилися від бурі, яка, як співалося в стародавніх піснях, породила їх.

Однак вона не могла не відчути збудження від початку Вічновію, з його яскраво-червоними блискавками та нескінченною енергією. Вона ненавиділа Одіозума за те, що той зробив з її народом, і за постійну спокусу, яку він — навіть зараз — вселяв у її розум. За Пустосвітло, за емоції, які воно розпалювало, за красу прогулянки краєвидом при світлі тріскучого червоного вогню в небі...

Під розпусним поглядом розгніваного божества Венлі швидко побігла за іншими. Їхня кількатижнева подорож закінчувалася, припаси вичерпалися. Вони провели цей останній день, ховаючись у лісі в очікуванні Вічновію. Коли він прийшов, гірський пейзаж почав нагадувати кошмарний сон.

Загін з п’яти сотень співунів дерся нагору по останньому схилу. Спалах.

Проблиск сучкуватих дерев, що відкидають довгі жахливі тіні. Спалах.

Щебінь і розколоте каміння на схилі попереду. Камені залиті вогненно-червоним світлом.

Спалах.

Шкіра з яскравими візерунками та моторошний панцир, що підстрибує поруч із нею.